— Знав, — широко усміхнувся Сашко. — Я знаю все, що важливо для мене.
Маринка щасливо кивнула і вклала пальці в простягнуту долоню.
— Ми йдемо, а ти одужуй! — обернулася Маринка до Лізи. — Скоро побачимося!
— До зустрічі, Лізо! — помахав Дан, виводячи Юлю.
— До зустрічі, — луною відповіла Ліза.
Вона дивилась їм услід і не могла повірити, що все вирішилося. Те, що мучило її більш як півроку, раптом зникло. Випарувалося. Невже так буває? Невже це те саме диво, про яке казала Аня? Чи це її прощальний подарунок? Інакше, від кого ще вони могли про все дізнатися? У будь-якому разі, Аня все-таки стала дивом. Її власним і найсправжнісіньким. Вона її ніколи не забуде.
Але на цьому сюрпризи не закінчувалися. Пропустивши однокласників повз себе, до палати зайшов Макс. Із синцем під оком і пластиром на підборідді він мав незвичний вигляд.
— Я чергував біля твого ліжка, але пропустив момент, коли ти прокинулася. Пробач.
— Ти що? Макс! З тобою все гаразд? — Ліза почала плакати. Він тут, він прийшов. З ним усе гаразд. Хлопець присів на край ліжка і став гладити дівчину по руці.
— Ну, заспокойся. Чого ти? Все вже минуло, тепер все буде нормально. Поглянь, що в мене є! — він витягнув із кишені джинсів маленьку шоколадку. — Ти ж любиш шоколад?
— Ага, — кивнула дівчина.
— Тоді тримай.
— Дякую, — Ліза взяла плитку, але розгортати обгортку не поспішала, вмить згадавши про Аню й цукерки із хоспісу. — Розкажи, що там сталося? — запитала, витерши очі краєчком простирадла.
— Та нічого. Коли цей божевільний поцілив у тебе, дядько Степан встиг підвестися й вибити в нього з рук пістолет. Він хотів вистрелити собі в голову. Зараз ведеться слідство. О, до речі, дядько Степан просив передати тобі привіт і просив вибачення. Якби він поставився до цього придурка серйозніше, такого б не трапилось.
Ліза машинально кивнула.
— Ну, як ти? — спитав Макс. — Трохи заспокоїлась?
Дівчина невпевнено хитнула головою. Вона підняла руку і побачила, що її долоні тремтять. Вона важко віддихалася і витерла обличчя.
— І що з ним тепер буде?
— Батько зробить усе, щоб його посадили після такого. Чому він узагалі напав на тебе?
Ліза зітхнула, повагалася, чи варто розповідати, але, знову глянувши на синець і пластир, нарешті промовила:
— Ми познайомились в інтернеті… Переписувалися десь три місяці. Я не знала, хто він насправді і скільки йому років. Думала, ми однолітки, він навіть прислав мені фотки. Я навіть… думала… — дівчина затнулась, опустила погляд і почервоніла, — тобто хотіла думати, що це можеш бути ти.
— От за це я й не люблю соціалки, — знизав плечима хлопець, наче й не помітивши Лізиного сум’яття. — Ніколи не знаєш, хто там ховається за красивими фотками!
— Я тепер теж, — кивнула дівчина. — Я йому все розповідала: про батьків, про школу. Вірила йому. Навіть думала, що закохалася по-справжньому. Я була така сліпа! Ми мали стрибнути разом зі скелі. Щоб зустрітися в іншому світі.
— І ти йому повірила?
— А що мені було робити? Жити тут було просто жахливо! Я не хотіла, щоб так було завжди, я себе ненавиділа!
— Досить, досить, я зрозумів, — заспокійливо кивнув Макс. — Він просто задурив тобі голову. Ти не винна, чуєш?
Ліза мовчала і почувалася винною. Вона не могла повірити, що сама збиралася стрибнути. Яка дурість — аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити? Гірше вже точно бути не може. То, може, зараз усе налагодиться? Вона сама зможе змінити все на краще…
— Хто б міг подумати, що на морі можна отримати крутий хук справа, — спробував пожартувати Макс, щоб змінити тему.
Ліза усміхнулася й кивнула.
— Тобі сильно дісталося. Болить?
— Не дуже, — похитав головою хлопець. — Знаєш, я добряче злякався, — усміхнувся Макс. — Я вперше боявся не за себе, а за когось. Дивні відчуття, якщо чесно. Спочатку, коли побачив, що ти йдеш назустріч шторму. Потім — коли цей божевільний почав тягнути тебе в море. От як ми з ним боролися і він топив мене — не пам’ятаю, хоч убий! Але, коли подумаю, — мурахи по шкірі: а якби я не встиг?
Дівчина похитала головою:
— Добре, що встиг. Я…
— Не кажи нічого.
— Мовчати — ще гірше. Коли мовчу, знову згадую все це. Скажи, а що ти робив на Тридиві?
— Я приходжу туди іноді — посидіти на скелі, подумати…
— А я сиджу в катері. Сиділа, — виправилася Ліза.
— І ти теж? Дивно, що ми ніколи не бачилися там.
— Дивно…
— Ну, гаразд… Я збрехав. Не хочеться видаватися слабаком. Я приходжу на Тридив, коли мені погано.
— Тобі — і погано?
— А то…
— Не може бути!
— Справді, ідеальний хлопець — ідеальне життя. І від мене всі чекають ідеальних вчинків. Знаєш, як це бісить?
— Ні.
— Отож бо! А море, воно заспокоює.
— І мене…
— Півроку тому мої подали на розлучення. І мене змушують брати участь у цьому балагані: вибирай, з ким залишишся. А я не хочу вибирати!
— А чого ти хочеш?
— Жити. — Хлопець перевів погляд у вікно, за яким яскраво світило сонце. — Просто жити. Грати у футбол. Закінчити школу. Пройти відбір у круту команду.
— Звучить класно! — усміхнулася Ліза.
— Тільки на словах. Батьки вже давно все вирішили за мене. Розписали все життя за планом, від якого мене ламає так, що хочеться кричати. Тато хоче зробити з мене свою копію, попри те, що ми дуже різні. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє ми розмовляли з ним про щось вартісне.
— А мама?
— Мама хоче, щоб у мене все було як слід. Але це в її розумінні — крутий університет, престижна робота, дім, машина і відпочинок щороку на різних островах. Для мене вся ця опіка — як клітка. І вирватися ніяк.
— Ти пробував говорити з ними?
— І не раз! А відповідь така: синку, ти ще малий, щоб думати над такими складними питаннями, — скопіював Макс батьків голос.
Ліза пирснула.
— Розумію, як тобі тяжко. Але не треба відступати. — Дівчина опустила погляд, згадавши розмову з Анею. — Треба вірити в себе!
— Звучить просто, зробити нелегко.
— Справді, — зітхнула Ліза, — я це дуже добре знаю.
— А ти? — Макс нахилився ближче, так, що його обличчя опинилось навпроти її. Дівчину мов жаром обсипало. — Чого б ти хотіла?
У голові промайнули сотні варіантів відповіді. Ліза подивилася в очі, які вперше опинилися так близько.
— Жити. Просто жити.
Усі емоції: страх, жалість до себе, образа на цілий світ — скрутилися в тугий клубок, який вибухнув, коли Макс поцілував її. Здається, це було єдине правильне рішення. І вони вхопилися за нього, щоб остаточно не збожеволіти. Наче поцілунок переніс їх у інше життя, де є лише обійми й прогулянки після заходу сонця. У життя, де немає місця божевільним убивцям — їм залишаються фільми по той бік екрана, і ти ні в чому не винен і не повинен ховатися, а просто існувати, дихати, бачити й відчувати. А те, що відбувається, — то все на краще. Дозволити собі нечувану розкіш: забути і стерти з пам’яті все страшне, щоб іти далі — туди, де все буде якнайкраще.
— Тобі сподобалося? — Макс відсторонився першим і видавався розгубленим.
Ліза мовчала.
— Вибач, якщо це тебе образило…
Дівчина похитала головою:
— Ні, ти що! Це було приємно… Просто я…
— Що?
— Я досі не можу повірити, що ти… Що ми… Чому я, Максе? — Дівчина опустила голову й стиснула краєчок простирадла у руках. — Чому зараз? Ми навіть ніколи нормально не говорили…
— Я не знаю, Ліз, — хлопець знизав плечима. — Не можу пояснити. Я не хотів впускати нікого в свій світ. Але тоді, коли побачив тебе у морі… Ти була наче дівчина з іншого світу… Можеш не вірити, але ти мене зачепила…
Ліза нервово розсміялася.
— То точно! Зовсім божевільна!
Макс усміхнувся:
— Хіба трохи… А коли той маніяк стріляв у тебе, я зрозумів, що не хочу втратити тебе. Може, це й звучить по-дурному… Але, Ліз, я хочу, щоб ти була в моєму житті. Тому не зникай, чуєш?