Це місце було дивне, дуже дивне. Вона здригнулася. Там не було людей. Будівля видавалася покинутою, хоч і охайною, та від цього було ще страшніше. З-за рогу вийшла жінка в білому халаті. Вона прямувала до огорожі і про щось говорила по телефону. Ліза злякалася і зробила крок назад.
Але якщо вона зараз втече, то не зможе дізнатися, де Аня. Дівчина кивнула собі й підійшла до хвіртки.
— Ти до когось прийшла? — Жінка була зовсім звичайна і справжня. Уважні, але добрі очі, коротко стрижене світле волосся, на шиї висіли окуляри на тонкому ланцюжку, з-під розстібнутого халата видно було яскраво-рожеву футболку й сіру спідницю. В руках вона тримала мобільний телефон і якусь папку.
— Ні. Тобто так. Тобто ні… — дівчина затнулася.
— Не бійся, заходь. — Привітно відчинила хвіртку жінка. — Мене Оленою звуть. А ти смілива, якщо прийшла одна.
— Чому?
— Не часто діти приходять у хоспіс самі.
— Хоспіс? — повторила Ліза. Нове слово віддавало гіркотою і страхом.
Хоспіс у Туманівці побудували кілька років тому. Казали, що за кошти благодійниці: у неї від важкого захворювання помер чи то син, чи то чоловік, і після того меценатка вирішила побудувати біля моря місце для тих, хто вже був за три кроки від неба, щоб їм було на що подивитися. На подив лікарів і медсестер, що там працювали, три кроки розтягувалися до місяців. Море таки мало власну цілющу силу, навіть якщо на нього можна було просто дивитися. У палати завезли модернові ліжка, які зручно складались у крісла, і хворі могли цілісінькі дні просиджувати на сонці, вдихаючи солоне повітря, що приносив легкий бриз.
Олена Рожко працювала тут із дня відкриття й дуже любила свою роботу. У багатьох її колег хоспіс асоціювався лише зі смертю та важким смородом, а тут було й дещо інше — віра та життя. Жінка ще раз кинула оком на екран мобільного — чекала на дзвінок від родичів нового пацієнта, і тепло подивилася на дівчину:
— Кого ти шукаєш?
— Аню. Ну, її звати Аня. Вона їздить на інвалідному візку і дуже любить великі капелюхи.
— Анічка? — перепитала жінка.
— Так вона тут?
— Так. Вона була тут.
— Куди вона поїхала? Мені дуже потрібно з нею поговорити!
— Моя люба, — медсестра рвучко обняла дівчину. — Нам усім дуже б хотілося поговорити з нею. Але, на жаль…
— Ні! Не кажіть цього! Ні! Вона ж була здорова. Вона ніколи не казала мені, що їй погано, — Ліза згадала останню розмову з Анею.
«— Іноді мені здається, що я — сонце.
— Тому, що теж можеш зігріти?
— Тому, що скоро закочуся за горизонт».
Це були зовсім не старечі нісенітниці. Це була правда. Аня знала, все знала і нічого не говорила.
— Люба, я розумію, це важко, — медсестра співчутливо схилила голову набік. — Аня померла сьогодні.
Ліза опустилася на землю. В очах блищали сльози. Ось одна прокреслила мокру доріжку на щоці, за нею друга, третя. Ліза плакала і вперше відчувала, що ці сльози були справжніми. Правильними. Адже тепер вона не зможе нічого сказати Ані, не зможе попрощатися… Так нечесно, нечесно!
— Чому? — схлипуючи, Ліза підвела голову. — Чому саме сьогодні?
— Поплач, поплач, люба. Стане легше. Нам усім дуже важко. Анічка була такою світлою людиною… Але це треба прийняти. Зараз вона там, де не відчуває болю. Їй добре і легко, ти повинна в це повірити, — Олена присіла коло неї і гладила по голові. — Стривай, — вона уважно розглядала обличчя дівчини. — Веснянки, світле волосся. Ти — Ліза?
Дівчина звернула до медсестри заплакане обличчя.
— Звідки ви знаєте?
— Від Ані, — усміхнулася медсестра. — Вона розповідала про тебе. Вона була така світла людина, справжнє сонечко.
Голос Олени дзюрчав, немов струмочок. Ліза стискала поділ сарафана у спітнілих долонях, а сама згадувала Аню. Її смішні капелюхи, якими вона то закривалася від сонця, то навпаки — піднімала криси і наче купалася в теплих променях. Її очі, голос, її впевненість у собі, її віру. Чому цього не вистачило? Чому цього не було задосить? Дівчина схлипнула, крізь спогади проривався Оленчин голос.
— Аня у нас пробула майже півроку. Така молода ще — лише сорок п’ять. Їй би ще жити і жити! Коли її привезли, нам усім здалося, що це жарт — ця світла жінка не могла бути хворою. Вона усміхалася, раділа кожному дню і що не день просилася на море. Наші хлопці кілька разів на тиждень відвозили її до Тридиву, а звідтам спускали на руках. Вона сама обрала собі це безлюдне місце: тільки море, пляж, кілька старих катерів… Вона завжди просила залишити її з морем наодинці, ми йшли собі, а потім ввечері повертали її до палати. В останній місяць прогулянки почастішали, вона ніби відчувала, що їй недовго залишилося, і весь вільний час хотіла бути на березі. Навіть хитрувала, — жінка похитала головою. — Погоджувалася поїсти й прийняти ліки тільки після прогулянки. Ті прогулянки і справді були для неї дуже важливі. Хоча Аня народилася в місті, де не було моря.
Ліза машинально кивнула. В її місті теж не було моря.
— Скажіть, від чого вона… Ну? — Ліза зніяковіла. Вона не могла вимовити це слово. Але Олена зрозуміла її і без слів.
— Рак.
Рак… Дівчина повторила про себе ще раз і ще раз. Шкіра на руках і ногах миттєво вкрилася сиротами.
— І що — зовсім нічого не можна було зробити?
— Ні, люба моя, — медсестра похитала головою. — На останній стадії — ні. Я розумію, це страшно. У нас тут пацієнти жартують — мовляв, все можна вирізати, і хвороба відступить. Анічка спочатку не розуміла цих жартів і усміхалася, але потім… Вона знала, що їде не в санаторій. Спеціально приїхала сюди. Ну, щоб тут уже, — Олена затнулася. — Весь час говорила, як у нас добре — зовсім не схоже на лікарні, ну і море поряд, на відстані руки.
— А родичі? Діти?
— Про що ти, люба? — Олена видавалася здивованою. — Не було нікого в Анічки. Казала, що батьків давно немає, а з сім’єю не склалося. Плакала часто, коли бачила, як дітки сюди приходять до інших пацієнтів… У неї самої дітей не могло бути. Так буває. Шкода, дуже шкода, коли такі люди йдуть. Зате зараз їй не боляче.
— Їй було боляче?
Ліза здригнулася. Аня іноді кривилась під час розмови, а на лобі залягали зморшки, але ніколи не скаржилася.
— Не те слово, люба. Якби сама не бачила, як вона стогне в подушку, ніколи б не сказала. Аня вміла ховати біль в собі до останнього. І, врешті-решт, його накопичилося надто багато для неї однієї, — жінка поклала руку на плече дівчини. — Анічка наче знала, що ти прийдеш. Залишила тобі конверта. Так і написала на ньому: «Для Лізи». Ми його знайшли, коли вона вже…
— Дайте! Будь ласка, дайте мені його!
— Зажди трохи, люба. Він у мене в кабінеті. Постій тут, усередину тобі краще не заходити.
Медсестра вийшла з пухким білим конвертом.
— Тримай. І ось іще, — засунула вона в кишеню Лізі пару шоколадних цукерок. — З’їж і скажи: упокій, Господи, душу покійної раби Твоєї, новопреставленої Анни. Запам’ятала?
— Я не зможу…
— Треба, дівчинко моя, треба пом’янути. Ти ж любила Аню?
Ліза кивнула.
— Тоді з’їж і обов’язково скажи: упокій, Господи, душу покійної раби Твоєї, новопреставленої Анни. — Олена присіла коло Лізи навпочіпки й уважно подивилася їй в очі. Навіть крізь сльози було видно, що в неї маленька родимка на правій щоці.
— Обіцяєш? — Вона дістала з кишені упаковку серветок, витягла одну й почала витирати дівчині куточки очей. Дбайливо. Як море.
— Обіцяю, — Ліза кивнула і скривилася: після сліз повіки трохи пощипувало.
— Ну і розумничка. — Олена зім’яла серветку й опустила її до кишені. Жінка підвелася, поправила ланцюжок з окулярами на грудях і підштовхнула Лізу до виходу. — Все, люба, давай, а я ворота зачиню. Біжи. Хай тебе Бог береже!
Дівчина поверталася до Тридиву на ватяних ногах. Хоспіс залишився позаду разом із Оленою й спогадами про Аню. Її всі любили, її всі пам’ятали. А коли й вони помруть, хто пам’ятатиме про Аню? Ліза схлипнула, але враз зціпила зуби — досить плакати. Своє вона вже виплакала. Аня б точно не хотіла, щоб вона плакала.