— Зажди, не поспішай. Ти все встигнеш. Ще не час, не час, — Аня вмовляла ослабле тіло, продовжуючи жадібно роздивлятись краєвид. Блакитне небо без жодної хмаринки, глибока синява далекого моря, густа й пишна зелень, яка ще не почала вигорати, і дорога, що відмежовувала її від всієї цієї розкоші. А на дорозі — чоловік. У білій сорочці і чорних штанях, таких недоречних у літньому містечку. Він ішов розслабленим кроком, і Аня відчувала, як серце, що збиралося вповільнити свій хід, починає битися все швидше і швидше, з кожним кроком наближаючи до неї того, хто спершу подарував їй життя, а потім його знищив. Роки не забрали його вроди: той самий гордий профіль, чорне густе волосся, широкі плечі, легка усмішка на губах. От тільки такий худющий… Невже це він? Аня схопилася за груди. Не може бути… Цього не може бути! Серце калатало, як навіжене, жінка відкрила рота, щоб гукнути чоловіка, але з горла вихопився лише здавлений крик. Вона з останніх сил потягнулася до візка. Треба лише пересісти на нього, доїхати до дверей, а там її довезуть. Тільки б встигнути, тільки б встигнути. Візок хитнувся і від’їхав, а жінка з криком упала на підлогу. Дихати знову стало важко, перед очима з’явилися нав’язливі мушки. Аня насилу обперлася на лікті й пересунулася на крок уперед. Віддихалась і пересунулася ще.
— Боже, прошу тебе, дай мені це зробити! Тільки це і більше нічого!
До візка залишалося ще півкроку. Ось її рука опинилася на підставці для ніг. Підсунути безвільні кінцівки і віддихатися. У грудях пекло вогнем. Аня важко дихала. Підтягнутися — і все. Вона зможе, зможе! Жінка замружилася і наче наяву побачила його.
Шістнадцятирічний хлопчисько із зеленими очима, як у кота. Він усміхався і щось казав.
— Голосніше, я не чую! — тихо попросила Аня.
Він розсміявся і повторив. Його погляд огортав ніжним теплом, як і під час першої зустрічі.
— Я не чую тебе! Не чую!.. — В очах потемніло.
Розділ XIV. Буря
Ліза стояла на краю Тридиву й дивилася на море. Мирний басейн із прозорою блакитною водою перетворився на бурхливий океан. Хвилі накочувалися одна за одною. Внизу весь берег був у білосніжній піні. Хвилі мовчки, по черзі підходили ближче й вибухали на мілині. Пляж практично затопило. Море пробиралося під черева старих катерів, намагаючись підкинути їх у повітря, але в безсиллі розсипалося бризками на березі.
З привітного капітана, що солодко щебетав компліменти й дозволяв приміряти кашкета чи покермувати, море перетворилося на жорстокого морського розбійника з черепом і кістками на чорному прапорі. І воно точно знало, кого і як брати на абордаж, а щодо полонених вказівок цього разу не було. Хоча ні, прапор був червоний: небезпека, не підходь.
Ліза відійшла від краю скелі й присіла навпочіпки. Пальці відкрили блискавку рюкзака й висипали вміст на землю. Цукерки, шоколад, пастила та чипси: все в яскравих обгортках, шарудливе та святкове. Зрештою, це її день народження. Нехай цього разу не буде торта, не буде свічок, зате вона власноруч здійснить своє заповітне бажання — бути щасливою. Та й своє привітання вона вже отримала — від продавчині, коли купувала всю цю купу солодощів. Жінка на касі підморгнула й запитала:
— Що, у когось сьогодні свято із самого ранку?
— Так, у мене день народження.— Брехати не було сенсу. Сьогодні все — востаннє. Нащо створювати погані спогади?
— Вітаю! — усміхнулася касирка. Вона була дуже мила, хоч і з мішками під очима й трохи втомленим поглядом. — Нехай сьогоднішнє свято стане незабутнім!
— Дякую! — Ліза кивнула, а сама розсміялася про себе — як тонко ця жінка все відчула.
Дівчина розгорнула першу цукерку й укинула її до рота. Насичений шоколадний смак давав змогу заплющити очі. Цукерки завжди допомагали. Ліза знизала плечима — вона не завжди була жирна й винна в цьому сама. Але це було єдиним способом не збожеволіти, не захлинутися слізьми і ненавистю. Це було важливіше за зовнішність, набагато важливіше.
Здається, з них все й почалося. Тоді, коли вперше на неї накричали батьки. Того вечора вона спочатку плакала, поки очі не почало щипати, а обличчя не спухло. А потім — відкрила коробку шоколадних цукерок і з’їла всі до одної. І чомусь із кожною новою цукеркою легшало. І так щоразу після сварки — під руку потрапляли цукерки, шоколад, чипси, тістечка. Чимдалі їжі потрібно було більше — наче образи накопичувалися й вимагали більшого. Ліза розгорнула ще кілька цукерок і запхала до рота відразу чотири. Смаки змішалися. Все змішалося. Окрім моря. Воно завжди залишалося вірним собі. Дівчина зітхнула й проковтнула солодощі, не жуючи.
Море з дитинства було її найкращим другом. Здавалось, вона пам’ятає його від самого народження. Плавала завжди до синяви на губах і нігтях. Батьки мало не силоміць виганяли з води, а вона постійно замурзувалась, щоб піти помити то ручки, то ніжки. Але понад усе дівчина любила купатися у хвилях, особливо під час шторму. Було особливе задоволення від того, що хвилі виносили її на берег, а вона знову й знову кидалася в їхні обійми. Чарівні відчуття зберігалися навіть увечері, коли Ліза лягала спати. Її ніби все ще гойдало на хвилях і колисало море.
Вона закохалася в нього з першої ж зустрічі, і її головною мрією стало — жити біля моря. Їй було мало тижня й навіть двох, проведених на березі спочатку з батьками, потім у таборах і пансіонатах. Щороку на день народження Ліза загадувала бажання «хочу жити біля моря» й задувала свічку. З кожним святом вона ставала старшою, свічок ставало більше, а бажання залишалося таким самим.
Дитинство вона провела в селі у бабусі з дідусем. А в сім років повернулася до міста й пішла до школи. У школі було цікаво й незвично. Іноді важко й нудно, але завжди по-новому. Однокласники були дружними: дні народження завжди відзначали всім класом — веселою й галасливою компанією. Вигнанців не було, а за своїх стояли стіною. Якби вони тоді не переїхали, якби повернутися назад, все було б по-іншому… Хто знав, що здійснення чарівної мрії потягне за собою біду?
Ліза витерла рот долонею, струшуючи крихти зі щік. Під ногами опинилася ціла купа порожніх обгорток. У шлунку утворилася приємна важкість — знайоме почуття, яке завжди говорило, що все добре. Дівчина закрила рюкзак, погладила пухнастий хвостик на брелоку й зробила крок уперед. Страху не було. Тато вчив її не боятися хвиль. Він завжди вчив не боятися: навіть під час шторму брав її на руки, маленьку й беззахисну, і заходив у море по коліно, примовляючи:
— Що таке хвиля — мільярди дрібних бризок та білої піни. Хіба ти боїшся піни?
Вона швидко хитала головою, потай воліючи, щоб тато швидше вийшов на берег. Але йому пощастило переконати її. Вона не боялася моря. Ні тоді, ні зараз. Ліза любила купатися в шторм. Кожна хвиля здавалася легкою, навіть невагомою, перший доторк був ніжний, наче боязкий поцілунок, але потужний удар, який слідував за цим, збивав із ніг, ставив на коліна, там, де ти і повинен бути перед морем.
— Ти давно підкорило мене, море, — прошепотіла Ліза. — А тепер я підкорю тебе.
Вона присіла навпочіпки й почала розглядати пляж — усе на своїх місцях. Ті ж камені, той самий пісок. Але чогось бракувало. Щось вибивалося із загальної картинки. Дівчина розглядала катери, розуміючи, що їх їй бракуватиме, і раптом спохопилася.
Аня! На пляжі не було Ані! Адже вона теж любила шторм. А Ліза ніколи не питала, де її знайти, і ніколи не бачила, звідки її привозили. Треба знайти, знайти Аню. Щоб попрощатися. Ця думка заспокоювала. Вона відтягувала побачення з морем. Ліза боялася зізнатися собі, що страшенно боїться. Дівчина витягла телефон і подивилася на годину. Тільки десята. У неї ще багато часу. Вона встигне! Ліза швидко спустилася з гори. Так, треба подумати — вона на візку, значить, точно не з боку скель, інакше не змогла б просто спуститися або піднятися. Чудово, сюди! Ліза вийшла на дорогу і впевнено попрямувала вперед. Навкруги було порожньо — тільки суха, вигоріла під сонцем трава й обриси будиночків удалечині. Вітер здіймав сухий пил і кидав його просто в обличчя. Дівчина йшла майже півгодини і вже встигла втомитися, коли попереду побачила будинок із червоної цегли. Ліза підійшла до огорожі й нерішуче затупцяла на місці. Якби не сірий паркан із облупленою фарбою, він був би схожий на школу. Рівні ряди вікон із білими віконницями, кілька високих гіллястих дерев, акуратні підстрижені газони й доріжки, викладені круглими камінчиками. Над дверима висіла табличка, утім хоч як Ліза мружилася — не могла розібрати назви. Дівчина зітхнула: треба було вже давно послухати маму й замовити собі окуляри.