Все ще твій Дімка»
«Аню, пишу тобі востаннє. У мене є дружина. Я щасливий, але мене досі мучить… Мені потрібно тільки одне — пробач мені, будь ласка, і відпусти.
Діма»
«…її більше немає, але вона залишила мені донечку. Я винен перед тобою і перед нею, я не любив її, ніколи не любив. Але донечка… Це інше. Вона чудова дитина, я назвав її на твою честь. Ти ж не проти?
Люблячий Дімка»
«Ти мені мстишся? Аню, відповідай! Це ти?
Діма»
«Я не хочу жити, розумієш, не можу жити без неї!
Діма»
«Аню, я їх уб’ю. Уб’ю за те, що вони зробили з моєю маленькою. Я зроблю це для тебе, Анічко. Знай!
Діма»
«Це ти зробила мене таким. Тепер ти задоволена?
Діма»
Ліза дочитала останнього листа й часто закліпала очима — тепер вона відчувала, як по щоках течуть сльози. Боже, який жах… Бідна, бідна Аня. Скільки їй довелося пережити. Ліза сьорбнула носом й витерла очі рукавом футболки.
— Аню, ти ж стрибнула, так? Він не прийшов, і ти стрибнула одна?
Дівчина відчувала, як усередині щось стискається. Вона ніби сама стояла зараз на краю висотного будинку, одна, сама в цілому світі, а єдиний, хто був їй дорогий, просто не прийшов. І тоді вона зробила крок уперед.
— Але ти вижила, так?
Аня не померла. Але батьки відразу забрали її з міста. Подарували нове життя, та чи їй воно було потрібне? А він раптом написав листа… Він мав нахабство писати їй, ці всі слова про кохання здавалися гидкими, ніби мерзенні товсті жаби, вкриті смердючим слизом. Та як він міг? Як він жив із цим? А потім хвороба…
— За що, Аню, за що?
Сльози продовжували сповзати по щоках, скрапуючи в море. Дівчина притисла листи до грудей і раптом зрозуміла: якщо Аня зберігала їх весь цей час, вони були важливі для неї. Вона пробачила йому. Попри те, що він зламав їй життя, — вона його пробачила. Скільки ж доброти було в цій сонячній жінці! Ліза кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, заспокоюючись. А цей чоловік… Напевно, в нього теж поламана доля. Весь час жити з таким тягарем. Мабуть, він так і не знайшов собі місця в цьому житті. То хай йому пощастить у наступному… Десь у паралельному світі він зробить правильний вибір, і все буде добре. Таке ж можливо? Дівчина усміхнулася своїм думкам, потрусила конверт, і з нього випала записка, написана круглим жіночим почерком. Ліза почала читати, і очі знову защипало. Цього разу не від болю, а від тепла, яким була сповнена кожна літера.
Лізо,
пробач, що не зможу бути поруч, коли ти це читатимеш. Але ти знаєш, де завжди можеш мене зустріти.
Сенс життя — не в тому, що є смерть. Це — мій гіркий досвід. Тому живи, моя люба. Живи!
Завжди твоя Аня.
Дівчина шморгнула носом, підвелася, зійшла з пірса й підійшла до моря. Підставила обличчя сонцю й відчула тепло на правій щоці, ніби чиюсь долоню. На душі тієї ж миті стало легко, ніби виговорила все, що її мучило, до останньої краплі. Вона склала з першого листка кораблик і опустила його на воду. Хвиля підхопила маленьке суденце, і воно весело загойдалося. Ліза складала кораблики один за одним, а потім випускала їх у море. Там утворилася ціла флотилія. Вона витерла сльози і сховала останню записку до кишені.
— Пробач, море, але цей лист не для тебе, — прошепотіла дівчина.
Вона зачерпнула в долоні води й умилася. В голові самі по собі виникали думки, наче їх хтось нашіптував.
Море було надто солоне від сліз і гіркоти, які кожен виливав у нього. Скільки воно чуло плачу, скільки образ залишалося на його хвилях, скільки болю? Але в кінці всі наші муки, всі страждання перетворюються на сльози. А сльози — це сіль. Хіба сіль має значення?
— Спасибі. Спасибі, Аню. Я більше не плакатиму — залишу все погане тут, — сказала Ліза. Вона ковзнула рукою до кишені й витягнула звідтам камінчик у вигляді кита з намальованими очима та плавцями. Вона розмахнулась і кинула його в море. Їй більше не потрібні були фальшиві талісмани, щоб вірити в них. Вона знала, що її щастя залежить тільки від неї самої.
— Нехай все погане перетвориться на сіль…
…сіль для моря.
Львів, вересень 2016 р. — травень 2017 р.
Ідея книжки «Сіль для моря» зародилася давно. Спершу це мала бути коротка філософська повість у стилі «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері — про чотирнадцятирічну дівчинку, літню жінку в інвалідному візку та їхню дружбу, що зароджується на березі моря. Я навіть спершу публікувала коротенькі уривки з рукопису в соціальних мережах. Якоїсь миті я збагнула, що цьому творові затісно в межах оповідання, і відпустила його. З одного боку, було важко — герої відмовлялися вписуватися в продуманий сюжет, але коли я дозволила їм жити так, як вони цього хотіли, стало легше. Так персонажі почали розкриватися неочікувано. Я сама наче читала нову книжку і записувала за ними. Надзвичайно захопливий процес!
Я знайомилася з людьми, які впізнавали себе та своїх батьків чи дітей в уривках із соцмереж, вони розповідали про власне дитинство та про море. Навіть знайшлася дівчина, яка впізнала Тридив, який я вигадала. Так вигадка вперше перетнулася з реальністю. Згодом уривки я прибрала і почала дописувати роман тільки на комп’ютері. За цей час у соцмережах активізувалися спільноти «синіх китів», і я зрозуміла, що цей роман потрібен.
Вірю, що «Сіль для моря» зможе стати путівником у те, про що ми навіть не здогадувалися, містком від батьків до дітей і навпаки. А ще дасть змогу зрозуміти, що кожен наш вчинок має наслідок, дива трапляються, а за злочини завжди чекає розплата — у цьому чи в іншому світі.
Хочу подякувати всім, хто долучився до створення цього роману.
Рідним, чоловікові та друзям — за те, що завжди вірять у мене.
Моїм любим Вікторії Франчук та Олегу Бакуліну за вичитку та слушні поради щодо сюжетних ліній.
Чудовим рідерам — Катерині Дьяченко та Ірині Юдіній, а також Марині Кіндзерській, Мілі Квітці, Мар’яні Паславській, Оксані Швець, Марині Кушнір, Дані Мацюк, Марині Ухановій, Олі Голомші та усім, хто читав рукопис і ділився враженнями.
Окреме величезне дякую Ларисі Троцюк за спогади про море.
Колегам по перу — Любі Долик, Тетяні Белімовій, Дарі Корній та Вікторії Гранецькій за теплі відгуки та підтримку.
Максиму за детальну інформацію про роботу кіберполіції та реальну ситуацію із «синіми китами» в Україні.
Видавництву «Віват» і особливо — Олені Рибці за омріяну можливість відпустити твір у вільне плавання читацьким морем.
Також я неймовірно вдячна усім, хто читав і коментував коротенькі уривки в мережі і надсилав власні спогади, — ви надихаєте!
А вам, любі читачі, хочу побажати, щоб усе погане у вашому житті перетворилося на сіль. На сіль не можна ображатися чи сердитись. Через неї не варто плакати чи нервуватися. Це ж лише сіль. Але тільки завдяки її солоно-гіркому смаку ми можемо радіти життю по-справжньому! Тому бажаю вам якомога більше солодких спогадів!
Автор, Анастасія Нікуліна