Рикун притиснув хлопця і занурив його голову під воду. Його зіниці розширилися. Він ще не відчував такого адреналіну — вбивати в реальності було куди цікавіше. Хлопець щось булькав і намагався видертись, але чоловік був сильніший. Цієї миті Дмитро згадав про Лізу, обернувся і побачив, що вона лізе на катер. У його голові відразу вибудувався логічний ланцюжок: наплічник-телефон-поліція. Дмитро вилаявся крізь зуби, вдарив Макса в обличчя — на шмаркача не було часу! — і покинув його борсатися у хвилях, а сам метнувся до дівчини. Море сповільнювало кроки, але чоловік рухався швидко.
Ліза забралася на борт і побачила, що її наплічник лежить на тому ж місці, де вона його залишила. Їй здавалося, минуло вже багато часу, хоча насправді — лише кілька хвилин. А що як вона не встигне? Опинившись коло нього, дівчина опустилася навпочіпки і потягнулась до блискавки, аж тут її спинив різкий біль. Рикун встиг видертися на катер і схопив втікачку за волосся.
— Куди зібралася, моя сонячна? — Чоловік насолоджувався моментом. Емоції зашкалювали. Ейфорія від влади над чужими життями, солодкий смак помсти — задоволення бігло венами не гірше за наркотик. Йому вже давно не було так добре. Який же він молодчага — все прорахував! І про телефон згадав, і дівку зловив, і малого встигне придушити. Трохи пізніше.
— Відпустіть мене! — скрикнула Ліза.
Чоловік розреготався:
— Нізащо, моя люба! Ти ж хотіла залишитись тільки зі мною. Нащо нам хтось іще? — чоловік узяв наплічник, не випускаючи Лізу, яка намагалася видертися, й викинув його за борт.
— Тепер нікуди не подзвониш. Так, моя хороша? — він близько нахилився до Лізи, і вона бачила, як у його зелених очах хлюпочеться божевілля. Дівчина відкинула голову назад і різко хитнулася вперед, вдаривши чолом Рикуна прямо в ніс. Чоловік засичав, відштовхуючи малу до стіни. Ліза боляче вдарилася головою і впала на коліна. Корабель натужно заскрипів і хитнувся. Дмитро забрав руки від носа, з якого стікали цівки крові, і зробив крок до Лізи. Вона спробувала підвестися, але ноги трусилися. Почувся тріск і гучна лайка — права нога Рикуна провалилася по коліно в підлогу.
— Ану стій! Куди пішла? Я тебе зараз! Стерво мале! Ти не втечеш! Від долі тобі не втекти! — Дмитро божевільно реготнув, змахнувши руками, не втримав рівновагу і мало не впав. Нога міцно застрягла. Дівчина вибралась нагору, перевалилася через борт і впала у воду. До неї підбіг Макс. Він важко дихав. Під лівим оком наливався синець.
— Він там застряг! Усередині! — гарячково випалила Ліза. — Провалився… Вода піднімається, біжімо!
— Тримайся за мене, — подав Лізі руку Макс. Вона взялася за неї, підлітки швидко вибралися з води, по дорозі дівчина підхопила наплічник, який уже встигли підмочити хвилі, і втікачі почали відчайдушно видиратися на скелю. Ліза з Максом захекалися, йти було важко, але страх додавав їм сили. Знизу почувся крик. На палубі катера з’явився розлючений Рикун. Він зміг видерти ногу з пастки і з люттю розглядав постаті підлітків угорі. Він захлинався криком, наче його могли почути:
— Думаєш, переграла мене? Це твоя доля, змирися! Я тебе вб’ю! Ні, спершу я задушу твого шмаркача, а ти на це дивитимешся! Так! Дивитимешся, поки я не скажу досить! А потім я вб’ю тебе! Моя сонячна, твій Кит прийшов за тобою! Хіба ти на мене не чекала? — Він незграбно перевалився через перила катера і впав у воду. Море було йому вже по пояс, до берега залишалося кілька метрів, але через вивихнуту ногу йти було важко. Хвилі вдаряли в спину і змушували з усіх сил стримувати рівновагу, аби не впасти. Однак чоловік уперто просувався вперед.
— Дивись! Він зараз вибереться! — скрикнула Ліза. — Що робити? Я не маю сил бігти!
— Телефонувати в поліцію! Ми більше не будемо втікати! — вигукнув Макс, мацаючи кишені, і розчаровано простогнав: — Блін, я ж телефон удома залишив!
— Зараз, я зараз, — Ліза розстібнула блискавку на наплічнику і висипала вміст на землю. На купці речей і солодощів лежав телефон. — Зараз, зараз, — налякано стежила дівчина за Китом, який наближався до берега, набираючи 102: — Алло! Допоможіть! Ми на скелі біля Тридиву, на нас напали… Він божевільний, хоче нас убити!.. Ми з Туманівки. Ні, нікого з дорослих немає… Півгодини? Ясно…
У слухавці відповіли, що виклик зафіксовано і наряд уже виїжджає.
— У нас немає півгодини, — Ліза звела на Макса наляканий погляд. — Що робити?
— Це Туманівка. Тут треба по-іншому! — Хлопець вихопив у розгубленої дівчини телефон. Набрав номер, який батько змусив визубрити напам’ять, коли подарував йому перший мобільний, і швидко заговорив: — Дядьку Степане? Ви де? Негайно потрібна ваша допомога! Тут якийсь божевільний! Він нас мало не втопив!.. Хто? Я не знаю, якийсь божевільний! Може, безпритульний, може, маніяк… Так, він ще тут… Ми на Тридиві. Чекаємо. — Він натиснув відбій і обернувся до Лізи. — За хвилину. Він саме майже біля нас. Усе буде добре!
— Так, добре, — кивнула Ліза. — А хто це?
— Та наш дільничний. Дядько Степан. Батьків друг. Ну, знайомий. Я можу йому телефонувати в разі чого… Та мені завжди здавалося, що в нашій глушині ніколи нічого не станеться, — нервово посміхнувся Макс. За спинами підлітків почувся рев двигуна. І це був найприємніший звук на сьогодні. Вони синхронно обернулися і кинулися до темно-зеленого бобика, з якого виходив вусатий чоловік у формі.
— Ну і де твій маніяк? — усміхнувся дільничний, поправляючи пожмакану форму. Але побачивши синець під оком Макса й переляканий Лізин погляд, різко посерйознішав: — Де він?
Діти синхронно вказали в напрямку пляжу. Тим часом унизу Рикун дошкандибав до суходолу й повалився на пісок, наче велетенська сіра морська зірка. Сили геть покинули його. Від надмірного навантаження ліва нога наче налилася свинцем, права — взагалі не хотіла слухатись і боліла від кожного руху. В роті пересохло, в голові шалено калатало — серце не встигало рахувати ударів. Рикун нараз відчув, як він утомився. Важка, задушлива, нудотно-солодка перевтома наклалася на безсоння та голод. Він планував швидко поквитатися з тією шмаркачкою, а зараз… Відчував себе кволим і безпомічним і ненавидів себе за це. Він усе прорахував, усе продумав, і через своє слабке тіло має відступити? Оце вже ні… Нізащо! От зараз трохи полежить і візьметься за цих клятих малолітніх виродків!
Чоловік на мить заплющив очі і провалився в забуття. Його оточила рятівна темрява. І спокій. Суцільний спокій. От тільки його хтось кликав. Голос долітав наче крізь вату і видавався знайомим, наче це… Це його маленька дівчинка? Ганнуся? Дмитро побачив силует доньки перед собою. Він простягнув до неї руки, але силует віддалився.
— Моя принцесо, татко вже йде до тебе. Ще трішки потерпи, — почав схвильованим голосом. Але тінь лише похитала головою. Чого вона? Образилася?
А тоді він почув її голос, тихий, ледь чутний, здається, донька плакала:
— Ми ніколи не будемо разом… Тату, що ж ти наробив, татку…
— Але це ж ти! — заволав Рикун. Про що вона говорить? — Ти сама сказала, що мені робити!
— І ти повірив? — плакала донька. Він відчував її сльози в кожному слові. Від цього й самому хотілося вити. Він же обіцяв, що вона ніколи не плакатиме. — Це була не я, тату! Хіба я колись бажала комусь зла? Ти мене втратив, тату…
— Ні, Ганнусю, ні! — Рикун з відчаю кинувся вперед, але ноги не слухались його. — Я просто хотів бути тільки з тобою!
Однак тінь розчинилася в чорноті. Чоловік отямився і зрозумів, що лежить на березі, а прилив уже заливає його ноги. Дмитро ривком змусив себе підвестися й роззирнутися. Попереду нього котило хвилі море. Що це було? Сон? Мара? Йому привиділося? Чоловік відсторонено дивився просто себе і не вірив. У нього був такий гарний план, все складалося так добре. Визнати зараз, що все було марно? Що це не мало ніякого значення? Всі ці підлітки, їхні життя, їхні смерті… Все скрутилося в тугий клубок у грудях, який заважав дихати, заважав бачити весь світ. Тому, коли до нього підійшов незнайомий чоловік у формі, він навіть не пручався. Рикун наче відсторонився від усього, що відбувалося навколо. Підвестися — гаразд, піднятися нагору — добре. Він навіть забув про біль у нозі, повністю поринувши в себе.