Дільничний Степан Воронець мало не на собі затягнув «маніяка» на скелю. Останній аж ніяк не видавався небезпечним злочинцем. Звичайний собі чолов’яга, худий як тріска, трохи не в собі. Те, що розповів Макс, здавалося дивним. Навіщо цьому бідоласі нападати на двох підлітків? Он сам мокрий як хлющ, може, топитися ходив? Ну, та це зараз не має значення. Пізніше розбереться. А якщо Макс набрехав — сам добряче намне йому вуха. Батько дав добро. Утім, малі справді видавалися наляканими, у хлопця розбите обличчя, а дівчина — бліда як смерть. Якщо це така гра, то дуже дивна…
Рикун відсторонено дивився собі під ноги. Запилена дорога, каміння, поліційний бобик, який господар давно не мив, чорнявий хлопчак із синцем на вилиці і бліда русява дівчина дивляться на нього наляканими очима. Дмитро затримав свій погляд, і його зіниці розширилися від раптового прозріння. У голові наче щось клацнуло. Це ж вона! Вона винна! Ця дурна дівка, через яку все сталося. Свідомість застелила сліпа лють. Він таки завершить те, що почав!
Дільничний на хвильку відволікся, щоб відчинити дверцята машини, коли Рикун різко вийшов із заціпеніння і з силою вдарив поліцейського ліктем у сонячне сплетіння. Степан, вилаявшись, зігнувся. Дмитро штовхнув вусаня плечем, одночасно вихоплюючи пістолет із кобури на поясі дільничного. Воронець, не втримавши рівноваги, впав і скотився на кілька кроків униз урвищем, хапаючись за сухі гілки кущів, що густо поросли біля доріжки.
Рикун направив дуло на Лізу і просичав:
— Це все через тебе, погань! Здохни нарешті! — У його очах шаленів відчай. На губах від крику виступила піна. Ще внизу він усвідомив, що його донька померла і хоч би що він робив — нічого не зміниться. Все було марно від самого початку, і ніхто не поверне йому його донечку. Ця дурепа повинна померти! А потому… Він натиснув на курок, і Ліза миттю відчула різкий біль. Вона навіть не встигла ні скрикнути, ні ухилитися. Все сталося надто швидко. Рикун божевільно зареготав. У нього таки все було під контролем.
— Лізо, ні! — якось занадто голосно крикнув Макс. Поточившись, дівчина наче в уповільненому відео опускалася на землю, коли почувся другий постріл. В очах потемніло.
Розділ XVII. Штиль
Незнайомі світлі стіни, низенька стеля, ліжко з дивними металевими бильцями, вікно кудись у зелень, на тумбочці — букетик польових квітів у вазочці. Де це вона? Мабуть, у лікарні. Дівчина замружилася. В голові була повна каша. А де Макс? З ним усе гаразд? І хто її сюди привіз? Батьки напевно місця собі не знаходять… Дівчина спробувала підвестися на ліжку й поморщилася від різкого болю. Вона обережно відгорнула простирадло і побачила, що в неї перев’язане плече. Ліза прислухалася до себе: все ніби було нормально, тільки злегка паморочилося в голові. Двері в палату тихенько прочинилися, впускаючи заплакану жінку.
— Доню, ти прокинулася! — Мама підбігла до ліжка і розридалася. — Ми так переживали, моя маленька! Слава Богу, все минулося. Чому ти нам нічого не сказала?
— Мамо, мамо, — повторювала Ліза. Їй стало страшно. Вона ж могла більше ніколи не побачити ні маму, ні тата. Вона тремтіла.
До палати увійшов батько. Він сів з іншого боку ліжка і спитав:
— Ну як ти?
— Добре, тільки голова трохи важка. А так — нічого…
— Лізо, пробач нам, будь ласка, — промовив притишено. Очі у нього теж були червоні. Чоловік не спав усю ніч і ледь не посивів, коли дізнався, що його донька в лікарні. Заради чого? Що дало його «виховання»? Він помилявся. Зрештою, як і його батько. Біль нічого не вирішує — просто заганяє проблему глибоко-глибоко. Більше так не буде.
— Так, Лізо, вибач, ми не знали, що тобі так зле, — підхопила мама. — Ми тебе любимо! Ти — найголовніше, що є в житті! Ми тебе мало не втратили! Пробач нам!
— Це ви пробачте мені, — Ліза відчула, як по щоках течуть сльози. — Я вас люблю!
Вона простягла руки до батьків — і ті вхопились за неї. Утрьох обнялись і наче боялися випустити одне одного з обіймів, щоб не злякати паросток довіри й любові, який знову став прокльовуватися.
— Ну все, дай дитині відпочити, — взяв себе в руки тато. Він м’яко відірвав дружину від доньки. — Ходімо, вип’ємо чаю. Лізо, тут до тебе відвідувачі.
Дівчина здригнулася і ледь втрималася, щоб не сховатися під ковдру, коли побачила, як до палати по одному заходять її мучителі. У хлопців був розгублений вигляд, а в дівчат — червоні очі. Це чого? Близнята що — плакали? Дивно.
— Лізко, ми той… — почала було Юля і затнулася. — Прийшли…
Сашко її перебив:
— Коротше, вибачитися ми прийшли. Пожартували, а ти вже навигадувала собі всього. Ти ж більше стрибати не збираєшся?
Вибачитися? Перед нею? Вона тільки хотіла, щоб її залишили в спокої, але вибачення… Це сон, точно сон. Вона ущипнула себе за руку й тихо зойкнула. Це був не сон. Ліза подивилася в очі рудому. Він не жартував і, здається, справді чекав її відповіді. Дівчина похитала головою.
— От і добре! — видихнув хлопець. — Уявляєш, ми на тебе всю ніч біля будинку чекали, хотіли поговорити. А ти втекла. Як тобі вдалося?
Ліза знизала плечима:
— Вилізла через вікно, на гараж — і до моря.
Чекали на неї? Поговорити? Таке враження, що вона бачила своїх однокласників уперше, або ж це вони вперше дивилися на неї по-іншому?
— Перезавантаження, — Дан ляснув себе по лобі. — Оце шпигуни! Ти не ображайся, Ліз, ми цей… Жартували. Так, визнаю, переборщили. Але ми точно не хотіли, щоб ти через це стрибала з Тридиву!
— Чекай, — Ліза похитала головою. — Я чогось не розумію. Ви звідки знаєте?
— А це секрет, — усміхнувся Дан. — Хоч у чомусь залишимося шпигунами.
— Ми не зі зла, Ліз, справді, — підійшла до ліжка Маринка і взялася за бильце. — Просто якось так вийшло. Закрутилося, і було важко зупинитися. І ти щоразу так реагувала…
— Як? Плакала? Хіба цього не було досить, щоб припинити? — Лізу почало трусити. Близнючка справді не помічала, як боляче їй було? — Навіщо було продовжувати? Весело було тільки вам!
— Ліз, ми зрозуміли, — Юля опустила голову. — Ми були дуже, дуже жорстокі. Ти нам пробачиш?
— Вибач, вибач, будь ласка, — повторила Маринка.
Перед очима в Лізи з’явилась Аня. На очах забриніли сльози. Клубок у горлі раптом зник.
На душі стало легше.
«— Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.
— Якого?
— Вибач».
Дівчина глибоко зітхнула й кивнула.
— Гаразд.
— Дуже болить? — показала Юля на плече.
— Та ні, голова — більше, — Ліза помасувала скроні і скривилась.
— Ну нічого, ти відпочивай і видужуй. Все буде окей! Ми тобі фрукти принесли, — весело почала розповідати Маринка. — Твоя мама їх у тумбочку поклала. І взагалі, якщо щось треба — ти кажи.
Ліза кивнула. Таких однокласників вона ще не знала. Це були геть незнайомі люди. Але вони ставилися до неї добре, і це було дуже дивно.
— А якщо з уроками треба допомогти — теж кажи, розберемося! — підхопив Данило.
— Ой, ну ти — так точно! — Маринка штрикнула його ліктем. — Відмінничок!
— Ну чого ти? — жалібно скривився Данило.
— Клоун, — гмикнула близнючка. — Ти, Лізко, його не слухай, але з уроками правда допоможемо. Ти ж знову з нами в класі будеш?
— Ну, не знаю. Напевно…
— От і чудовенько!
— Ну, тепер, коли все вирішилося, я б поїв — голодний, як звір! Ми ж тут із самого ранку — чекали, поки ти прокинешся, — Сашко усміхнувся, став на ноги і простягнув руку Маринці. — Підемо за булочками з шоколадом?
— Моїми улюбленими? — здивувалася близнючка. Рудий ніколи не був такий уважний. З якого дива? Чи це через Лізу?
— Вони справді твої улюблені? Не знав, не знав, — протягнув хлопець, хоча в очах стрибали сміхотливі бісики. Він ще зранку вирішив для себе, що більше не буде жити минулим і дасть їм із Маринкою шанс. Все-таки близнючка вже давно подобалася йому.
— Усе ти знав! — Маринка жартівливо спробувала вдарити його кулачком, але хлопець перехопив її руку.