Коли заходжу, брязкають маленькі дзвіночки, що прикріплені до дверей. Тут запах мила, пари, лосьйону для волосся та старого тіла. Все – у світло-зелених тонах. На старому кріслі забагато хромованого оздоблення, на темних дерев’яних поличках стоять акуратно розставлені в рядочок пляшечки, підноси з ножицями, гребінцями та бритвами – майже по-медичному, в стилі Нормана Роквелла. Перукар дивиться на мене.

– Підстрижете? – запитую його.

Киває на ряд порожніх крісел з прямою спинкою, в кінці якого стоїть стелаж із дбайливо складеними у стос журналами. У приймачі грає Синатра. Сідаю та гортаю «Рідерз Дайджест». Майстер витирає сліди мильної піни з дідусевого підборіддя й наносить бальзам після гоління. Клієнт обережно підводиться з крісла й розраховується. Перукар допомагає йому надягнути пальто та подає ціпок.

– Бувай, Еде, – прощається майстер та обертається до мене. – Що має бути?

Сідаю у крісло. Він стає дуже близько біля мене та розвертає моє крісло так, щоб я бачив дзеркало. Кидаю останній погляд на своє довге волосся. Показую великим та вказівним пальцями відстань десь на два з половиною сантиметри.

– Відрізайте все.

Він ствердно киває головою та зав’язує навколо моєї шиї целофанову накидку. Невдовзі довкола моєї голови скрегочуть металевим дзвоном його ножиці, волосся падає на підлогу. Закінчивши стригти, майстер змітає з мене рештки волосся, знімає накидку та – voilá – я став собою майбутнім.

Генрі: Прокидаюсь о шостій ранку. Падає дощ. Я в маленькій затишній зеленій кімнаті під стріхою у зручному маленькому міні-готелі «У Блейка», що на південному узбережжі Саут-Гейвена. Це місце вибрали батьки Клер. Мій батько спить у такій самій затишній рожевій кімнатці на першому поверсі, відразу біля місіс Кім, яка зупинилася у жовтій кімнаті; дідусь з бабусею – в суперкомфортній блакитній спальні власника готелю. Лежу в екстра-м’якому ліжку, вкритий простиралами від Лори Ешлі, слухаю вітер, що вирішив погратися з будинком. Дощ уже ллє, як з відра. Думаю, чи варто бігати під час такої зливи. Чую, як ринвою ллється вода, як тарабанить по даху, що вже за півметра від мого обличчя. Ця кімната – як горище. Тут маленький вицвілий письмовий стіл – на випадок якщо мені захочеться написати якесь витончене послання у свій день весілля. На комоді стоять порцелянові глечик та велика чаша. Якби я дійсно вирішив покористуватися ними, то спершу мені довелося б розбити зледенілу воду; тут достатньо холодно. Почуваюся рожевим хробаком у серцевині цієї зеленої кімнати, ніби я прогриз собі доріжку сюди, а зараз повинен працювати над тим, щоб перетворитися на метелика чи ще щось. Ще не повністю прокинувся. Чую, як хтось кашляє. Чую, як б’ється моє серце. Чую цей високочастотний звук, який видає моя нервова система. О Боже, нехай сьогоднішній день пройде нормально! Нехай я буду задурманеним, нехай нервуватиму, але природнім шляхом! Приведи мене до церкви своєчасно! Дозволь мені пройти цей весільний день настільки добре, наскільки я лише зможу! Без будь-яких спецефектів. Позбав Клер неприємних сцен! Амінь.

Клер: Прокидаюся у своєму ліжку, в ліжку свого дитинства. Пливучи поверхнею пробудження, не можу знайти себе у часі: це Різдво, чи День подяки? Знову третій клас? Я захворіла? Чому дощить? За жовтими занавісками видніється мертве небо, а з великого в’язу вітер один за одним зриває жовті листки. Всю ніч бачила сни. А зараз вони всі злилися в один. У першій частині свого сну я пливла в океані, була русалкою. У цій подобі водяної німфи я була новачком, інша ж русалка намагалася навчити мене, як воно: бути русалкою. Я боялась дихати під водою. Вода потрапляла в мої легені, а я все ніяк не могла зрозуміти, як це мало спрацювати. Почувалась жахливо: постійно виринала на поверхню, щоб вдихнути повітря, а та русалка мені повторювала: «Ні, Клер, ось так…» Аж поки я зрештою не збагнула, що в її шиї є зябра, і в мене вони теж є; ось тоді в мене все почало виходити. Плавала – мовби літала, а всі риби були птахами… На поверхні океану був човен, ми всі підпливли подивитися на нього. Це був крихітний вітрильник, а на ньому була моя мама, одна-однісінька. Коли я до неї підпливла, вона дуже здивувалась і промовила: «А що таке, Клер? Я думала, в тебе сьогодні весілля», і раптом мені прояснилося, ну, як завжди прояснюється вві сні: я не можу вийти заміж за Генрі, бо я – русалка. Почала плакати, а потім прокинулася. Була лише середина ночі. Ще деякий час полежала у темряві, поки не збагнула, що стала звичайною жінкою, як маленька Русалонька, хіба що не мала того моторошного болю в ногах, і мені не потрібно було вирізати язик. Ганс Крістіан Андерсен, мабуть, був дуже дивною та сумною людиною. Потім я знов заснула. А зараз ще в ліжку, і ми з Генрі сьогодні одружуємося.

Генрі: Церемонія розпочнеться о другій годині пополудні. Мені потрібно півгодини, щоб одягнутися, і ще двадцять хвилин, щоб ми змогли дістатися церкви Святого Василія. Зараз лише 7:16 ранку, тож мушу вбити ще п’ять годин та сорок чотири хвилини. Натягую на себе джинси та стару страхітливу фланелеву сорочку. Взуваюся у високі кеди та, наскільки можливо тихенько, прокрадаюсь униз у пошуках кави. Тато мене випередив і вже сидить у кімнаті для снідання, обхопивши долонями прегарне горнятко з чорною кавою, що парує. Наливаю собі й сідаю навпроти нього. Крізь вікна у мереживних фіранках пробивається слабке світло, через це тато схожий на привида; наче якась розфарбована версія чорно-білого фільму «Тато сьогодні зранку». Його волосся стирчить у різні боки, і я мимоволі пригладжую своє, наче тато – моє дзеркало. Він робить те ж саме, і ми усміхаємося.

Клер: На моєму ліжку сидить Алісія й постійно мене підганяє.

– Ну, давай, Клер. У нас сьогодні багато роботи. Сонце вже встало, пташки співають, – а це вже точно брехня, – жаби стрибають, і час уставати!

Алісія лоскоче мене, зриває з мене ковдри, й ми починаємо боротися. Коли я вже притиснула її, у двері просовує голову Ета й шипить:

– Дівчатка! Що за гупання? Ваш батько думає, що то вже дерево звалилося на будинок. Аж ні, це ви, дурненькі, намагаєтеся вбити себе. Сніданок уже майже готовий, – з цими словами Ета різко висмикує голову.

За мить чуємо, як вона важко спускається сходами, і прискаємо від сміху.

Генрі: На вулиці все ще сильні пориви вітру, але я однаково збираюся на пробіжку. Вивчаю карту Саут-Гейвена («Блискучий діамант на західному узбережжі озера Мічиґан!»), якою мене спорядила Клер. Учора я вже бігав уздовж берега, це було приємно. Сьогодні буде не так. Бачу, як двометрові хвилі розбиваються об берег. Відмірюю на карті півтора кілометра вулиць та розумію, що доведеться бігати кругами. Якщо це буде ну вже дуже страшно, то доведеться трохи скоротити дистанцію. Розтягуюсь на ліжку. Хрустить кожен суглоб. Майже чую, як моїми нервами потріскує напруга, наче зайві шуми у телефонній лінії. Одягаюся і – ось я, уже на вулиці.

Дощ періщить по обличчю. Моментально змокаю до нитки. Повільно спускаюся по Мейпл-стрит. О, це буде довга і виснажлива дорога: борюся з вітром, швидкість узагалі неможливо набрати. Минаю жінку, що стоїть біля бордюру зі своїм бульдогом. Вона з подивом дивиться на мене. «Це не просто пробіжка, – кажу їй тихенько. – Це – розпач».

Клер: Усі зібралися на сніданок. Зі всіх вікон тягне холодом, дощ так періщить, що вулиці майже не видно. Як Генрі буде бігати під такою зливою?

– Ідеальна погода для весільної церемонії, – жартує Марк.

– Не я вибирала дату, – знизую плечима.

– Не ти?

– Ні, це був тато.

– Що ж, зате я й оплачую все, – роздратовано вставляє тато.