– Почекай.

Чекаю.

– Вибач Клер, – промовляє вона.

Знизую плечима. Йду до дверей. Обертаюся й бачу, що Селія продовжує сидіти за столом, потягуючи той блакитний напій, який пила Інґрід, рукою підпираючи обличчя. На мене не дивиться.

На вулиці пришвидшую ходу, все більше й більше, аж поки не опиняюся у своїй автівці. Їду додому. Заходжу до своєї кімнати, лягаю на ліжко та набираю номер Генрі. Він не відповідає. Вимикаю світло, проте заснути не можу.

Клер: Генрі жадібно читає пошарпаний екземпляр «Довідник лікаря-терапевта». Поганий знак.

– Ніколи не думала, що ти наркоман.

– Я не наркоман. Я – алкоголік.

– Ти не алкоголік.

– Алкоголік.

Лягаю на диван та перекидаю ноги через його коліна. Генрі кладе книжку мені на ноги та продовжує її гортати.

– Ти не п’єш багато.

– Колись пив. Трохи пригальмував після того, як ледве себе не вбив. І тато мій – сумна повчальна історія.

– Що ти шукаєш?

– Щось, що зможу прийняти перед весіллям. Не хочу, щоб ти стояла сама біля вівтаря перед чотирма сотнями народу.

– Так. Хороша ідея, – уявляю собі такий сценарій і мене аж пересмикує. – Влаштуймо таємну втечу.

– Давай, – дивиться мені у вічі. – Я – за.

– О, мої батьки відречуться від мене.

– Ніколи в світі.

– Ти ніколи не звертав на це уваги. Це – головний спектакль Бродвея. Ми для тата – лише спосіб вразити усіх його приятелів-адвокатів та щедро їх розважити. Якби ми розкланялися та пішли зі сцени, батьки найняли би акторів, які би видавали себе за нас.

– А давай підемо в міську ратушу та розпишемося заздалегідь. А якщо станеться щось несподіване, то ми хоча б будемо розписані.

– О, але… Я б не хотіла. Це буде нечесно… Незручно почуватимусь. А давай ми зробимо це потім, якщо справжнє вінчання піде шкереберть.

– Добре. План Б, – протягує руку, тисну її на знак згоди.

– То ти щось знайшов для себе?

– Ну, в ідеалі я би хотів нейролептик рисперидон, але до 1994 року його ще не буде в продажу. Ще одні класні ліки – клозарил, ну, а на третьому місці – галдол.

– У них такі назви, як у найсучасніших ліків проти кашлю.

– Усе це – нейролептики.

– Серйозно?

– Ага.

– Але ж у тебе немає психозу.

Генрі дивиться на мене та корчить страшну пику, а потім, наче вовкулака у німому кіно, дряпає повітря.

– Електроенцефалограма показала, що у мене мозок шизофреника, – дуже серйозно промовляє він. – Не один лікар наполягав, що ці мої галюцинації з подорожами у часі – наслідок шизофренії. А ці препарати блокують допамінові рецептори.

– Які побічні ефекти?

– Ну… дистонія, синдром непосидючості та тривожності, псевдо-паркінсонізм. Тобто невмисні скорочення м’язів, неспокій, судоми, аритмія, безсоння, параліч тіла, дисфункція мімічної мускулатури. А ще можуть виникнути ускладнення після тривалого прийому нейролептиків, хронічна неспроможність контролювати лицеві м’язи та агранулоцитоз; окрім того, організм більше не зможе виробляти білі кров’яні тільця. До того ж, втрата статевої функції. Справа в тому, що всі наявні на сьогодні препарати – лише знеболювальні та заспокійливі засоби.

– Але ж ти не збираєшся їх вживати, правда?

– Колись я вживав галдол. І торазин.

– І…?

– Жахливо. Був, як зомбі. Мав таке відчуття, наче у мене в мізках купа клею «Елмер».

– І немає ніяких замінників?

– Валіум, лібріум, ксанакс.

– Мама їх вживає. Ксанакс та валіум.

– Так, тоді все зрозуміло, – корчить гримасу та відкладає у бік свій «Довідник лікаря-терапевта» і просить: – Посунься.

Вмощуємося на дивані, лежимо одне поруч одного. Дуже зручно.

– Не вживай нічого.

– Чому?

– Ти не хворий.

– Ось за що я тебе люблю, – сміється Генрі, – за твою нездатність сприймати усі мої потворні вади.

Розстібає ґудзики на мої сорочці, а я обіймаю його руку.

– Не розумію, чому ти так говориш. Ти завжди кажеш про себе страшні речі. Ти не такий. Ти – хороший, – серджуся я.

Генрі тупиться на мою руку, а потім відтягує свою та підсуває мене ближче до себе.

– Я – не хороший, – ніжно промовляє мені у самісіньке вухо. – Але, можливо, я стану таким, гм?

– Так буде краще.

– Я добрий з тобою.

Чиста правда.

– Клер?

– Гм?

– А чи буває у тебе так, що лежиш і думаєш, чи то Бог так жартує над тобою, посилаючи тобі мене?

– Ні. Зазвичай я лежу і думаю, що ти можеш зникнути і ніколи не повернутися. Лежу і думаю про ті випадки, про які начебто й знатиму в майбутньому. Але маю абсолютну віру в те, що нам судилося бути разом.

– Абсолютна віра.

– А в тебе?

– Ані час, ані місце, ані доля, ані смерть не зможуть знищити моїх останніх бажань[46].

– Повториш?

– Не проти так зробити.

– Хвалько.

– Ну, і хто говорить про мене жахливі речі?

Генрі: Сиджу в Гумбольдт-парк, на невеликій веранді будинку, обшитого сайдингом брудно-білого алюмінієвого кольору. Ранок понеділка, близько десятої. Чекаю, поки повернеться Бен. Мені не дуже подобається цей район: я якийсь незахищений, сидячи ось так біля його дверей. Але знаючи, що Бен – надзвичайно пунктуальний, впевнено продовжую чекати. Спостерігаю, як дві латиноамериканки штовхають дитячі візки розбитим тротуаром, який, до того ж, має невеликий нахил. Розмірковуючи про некомпетентність міських служб, чую десь далеко чийсь крик: «Бібліотекарю!» Дивлюсь у напрямку, звідки лунав звук, і – так і є! – Гомес. Подумки аж застогнав: у Гомеса дивовижна здатність наштовхуватися на мене саме тоді, коли я зайнятий чимось особливо аморальним. Треба позбутися його ще до того, як появиться Бен.

Гомес зі щасливою пикою наближається до мене. На ньому його адвокатський костюм, у руках – дипломат. Зітхаю.

– Ça va[47], товаришу, – вітаюся французькою.

– Ça va, – відповідає він. – Що ти тут робиш?

Хороше питання.

– Чекаю друга. А котра година?

– Чверть на одинадцяту, – відповідає він. – Шосте вересня 1993 року, – послужливо додає.

– Я знаю, Гомесе. Та, все ж, дякую. Від клієнта?

– Ага. Десятирічна дівчинка. Мамин кавалер змушував її пити «Драно»[48]. Я стомився від людей.

– Так, забагато маніяків і недостатньо мікеланджелів.

– Ти вже обідав? Тобто – снідав?

– Так. Мушу побути тут, чекаю друга.

– Ніколи не знав, що у тебе тут живуть друзі. Всім людям, які проживають в цьому районі, потрібна юридична консультація.

– Друг ще з років навчання на бібліотекаря.

І тут з’являється Бен, – під’їжджає на своєму срібному «мерседесі» шістдесят другого року випуску. У салоні ця автівка – суцільна руїна, зате зовні – дуже мила. Гомес тихенько присвистує.

– Вибач, запізнився, – каже Бен, швидко проходячи доріжкою, що веде до будинку, – виклик додому.

Гомес зацікавлено дивиться на мене. Ігнорую його допитливість. Бен дивиться на нас із Гомесом.

– Гомесе, це – Бен. Бене, це – Гомес. Так шкода, що тобі вже час іти, товаришу.

– Власне, у мене є пару вільних годин…

– Гомесе, було приємно познайомитися, – Бен бере ситуацію під контроль. – Якось іншим разом, добре?

Бен досить короткозорий, тому пильно, але по-доброму, дивиться на Гомеса крізь свої окуляри з грубим склом, які удвічі збільшують його очі. Брязкає в руках ключами. Це мене нервує. Обоє стоїмо мовчки, чекаємо, поки Гомес піде.

– Добре. Так. Що ж, бувайте, – приймає наші натяки Гомес.

– Я тобі подзвоню після обіду, – обіцяю.

Він озирається, навіть не глянувши на мене, і йде. Почуваюся паскудно. Але є деякі моменти, про які не хотів би, щоб Гомес знав. І цей – один із них. Обертаємося з Беном один до одного, міряємося поглядом, що свідчить про наявність компрометуючих фактів, які знаємо один про одного. Він відчиняє вхідні двері. Оскільки у Бена ціла купа різних замків та захисних пристроїв на дверях, то мені завжди свербіло спробувати вдертися у його помешкання. Заходимо у темний вузький коридор. Тут завжди пахне капустою. Хоча я знаю напевне, що Бен ніколи не готує нічого їстівного, тим паче – капусту. Проходимо до сходів у дальній частині будинку, піднімаємося ними й опиняємося у ще одному коридорі. Відтак проходимо через одну спальню до наступної, яку, наскільки знаю, Бен переробив у лабораторію. Він кладе свою сумку та вішає піджак. Я вже майже готовий побачити, як він взуває якісь кросівки а-ля містер Роджерз, проте він шпортається зі своєю кавоваркою. Сідаю на розкладну табуретку й чекаю, поки Бен закінчить. Серед усіх моїх знайомих він найбільш подібний на бібліотекаря. Та й познайомився я з ним у коледжі Розарі, проте він звільнився перед отриманням свого диплому магістра бібліотечної справи. Відколи я його востаннє бачив, він схуд удвічі, і ще більше втратив волосся. У нього СНІД. Щоразу, як я його бачу, звертаю увагу на зміни, які з ним відбулися. Ніколи не знаєш, що далі з ним буде.