– Якось спробую, – помішую цукор у чаї. – Дякую, що привіз його.

– Для тебе – що завгодно, кицюню, – починає скручувати цигарку Гомес – єдиний, кого я знаю, хто палить під час трапези. Утримуюсь від коментарів. Підкурює. Дивиться на мене, а я набираюся сил, щоб витримати удар.

– Ну, і в чому суть цієї історії, га? Більшість людей, які приїздять до Благочинної Фармакопії, – або хворі на СНІД, або на рак.

– Ти знаєш Бена? – не знаю, чому я здивована. Гомес знає всіх.

– Я знаю про Бена. Моя мама колись їздила до Бена, коли проходила хіміотерапію.

– А… – подумки переглядаю ситуацію, обдумуючи те, про що можна безпечно розповісти.

– Що б там йому не дав Бен, але через нього у Генрі дуже пригальмована реакція.

– Ми намагаємося відшукати те, що допоможе йому залишатися у теперішньому.

– Для щоденного використання він дещо занадто інертний.

– Так, – а сама думаю: може, меншу дозу?

– Чому ти це робиш?

– Що роблю?

– Допомагаєш містеру Вакханалії, береш участь у цьому всьому. Виходиш за нього, зрештою.

Генрі кличе мене. Встаю. Гомес простягає руку та хапає мою.

– Клер, прошу тебе…

– Гомесе, відпусти. – Пильно дивлюся.

Після довгих, неприємних митей він тупить погляд і відпускає мене. Поспішаю до своєї кімнати й зачиняю двері.

Генрі витягнувся, як кіт, по діагоналі через усе ліжко, обличчя додолу. Знімаю туфлі та розтягуюся поруч нього.

– Як ти? – запитую.

– У раю, – перекручується він та всміхається. Плескає мене по обличчю. – Хочеш приєднатися?

– Ні.

– Ти така хороша, – зітхає Генрі. – Я не повинен тебе псувати.

– Я не хороша. Мені страшно.

Довго лежимо мовчки. Сонце заливає мою спальню світлом раннього дня: вигин нижньої рами у ліжку з горіхового дерева, золотаво-фіолетовий килимок у східному стилі, щітка для волосся, помада, баночка з кремом для рук на комоді. На сидінні мого старого крісла, що купила на вуличному розпродажу, лежить «Мистецтво в Америці» з Леоном Ґолубом на обкладинці, її частково прикриває роман «Невірний напрямок». На Генрі натягнуті чорні шкарпетки. Його довгі кістляві ступні звисають з ліжка. Він видається худим. Його очі заплющені. Втім, він відчуває, що я дивлюсь на нього, бо розплющує їх та всміхається. Волосся впало на обличчя, і я відкидаю його назад. Генрі бере мою руку й цілує долоню. Розстібаю його джинси, ковзаю рукою по пенісу, але Генрі трусить головою, бере мою руку та тримає.

– Вибач, Клер, – м’яко промовляє він, – здається, в цій штуці є дещо, що замкнуло моє приладдя. Може, пізніше.

– От буде кумедно під час нашої шлюбної ночі.

– Цього я на весілля не прийматиму, – трусить головою Генрі. – Занадто весело. Бен, звичайно, геній, але він звик працювати зі смертельно хворими людьми. Те, що він сюди домішав, діє так, ніби у тебе передсмертний стан, – зітхає та кладе пляшечку з піґулками на тумбочку. – Треба відправити це Інґрід. Ідеально їй підійде.

Чую, як відчиняються вхідні двері, і зразу ж захлопуються; Гомес уже йде.

– Хочеш щось їсти? – запитую.

– Ні, дякую.

– А Бен зробить оті інші препарати?

– Спробує, – відповідає Генрі.

– А якщо й вони не допоможуть?

– Маєш на увазі, якщо Бену не вдасться?

– Ага.

– Що би не сталося, ми обоє знаємо, що проживу я щонайменше до сорока трьох. Тож не турбуйся, – заспокоює Генрі.

Сорока трьох?

– А що станеться після сорока трьох?

– Не знаю, Клер. Можливо, я щось вигадаю, як залишатися у теперішньому.

Він обіймає мене й ми тихо лежимо. Пізніше, коли прокидаюся, уже темно; Генрі спить поруч мене. У світлі червоного світлодіодного дисплею на будильнику маленька пляшечка з таблетками виблискує червоним кольором. Сорок три?

Клер: Заходжу до квартири Генрі та вмикаю світло. Сьогодні ми йдемо в оперу, на «Привиди Версаля». Тих, хто запізнюється, в «Лірик-Оперу» не впускають. Отож нервую і спершу навіть не усвідомлюю, що вимкнене світло означає відсутність Генрі. Потім я це розумію і знову нервую, бо через нього ми можемо запізнитися. Тоді лякаюся, чи він, бува, не зник. А потім чую чиєсь дихання.

Стою, не рухаючись. Дихання чується з кухні. Біжу туди та вмикаю світло. Генрі лежить на підлозі, повністю вбраний, у дивній закам’янілій позі, дивиться перед собою. Коли стаю біля нього, він видає низький звук, жодної подібності до людського – це стогін, який клекоче у його грудях, проривається крізь його стиснуті зуби.

– О Боже, о Боже!

Викликаю 911. Оператор запевняє, що вони прибудуть за декілька хвилин. Поки сиджу в кухні, дивлячись на Генрі, мене накриває хвиля злості. Знаходжу адресний довідник «Ролодекс» на його столі й набираю номер.

– Алло? – Голос слабкий і далекий.

– Це Бен Метісон?

– Так. Хто це?

– Клер Ебшир. Слухай, Бене, Генрі лежить на підлозі, повністю заціпенілий і не може промовити ані слова. Що за чортівня?

– Що? Чорт! Дзвони 911!

– Вже…

– Препарат симулює хворобу Паркінсона, йому потрібен допамін! Скажи їм – чорт, подзвони мені з лікарні.

– Вони вже тут.

– Добре, подзвони мені…

Кладу слухавку та зустрічаю лікарів «швидкої допомоги».

Пізніше, після того, як «швидка» мчиться до лікарні «Мерсі», по тому, як Генрі прийняли, вкололи та підключили до апаратів, і він уже лежить на лікарняному ліжку, приєднаний до монітора, розслаблений та сплячий, я підіймаю голову та бачу високого кістлявого чоловіка, що стоїть у дверях палати Генрі. Згадую, що забула подзвонити Бену. Він заходить та стає навпроти мене, з іншого боку ліжка. В кімнаті темно, світло з коридору вимальовує силует Бена. Він схиляє голову та каже:

– Вибач. Мені дуже шкода. Дуже.

Перехиляюся через ліжко та беру його руки:

– Усе нормально. З ним усе буде добре. Насправді.

– Це повністю моя провина, – трусить головою Бен. – Не потрібно було мені це колотити для нього.

– Що сталося?

Бен зітхає та сідає в крісло. Сідаю на ліжко.

– Може бути кілька причин, – пояснює він. – Це може бути просто побічний ефект, таке могло статися з будь ким. Але могло бути й таке, що в Генрі не було достовірного рецепта. Розумієш, там багато чого потрібно було запам’ятати. А я не мав змоги перевірити.

Обоє мовчимо. Крапельницею в руку Генрі цяпає рідина.

Проходить санітарка з візочком.

– Бене? – нарешті промовляю.

– Так, Клер.

– Зробиш дещо для мене?

– Будь-що.

– Припини це. Більше ніяких препаратів. Вони не спрацюють.

Бен полегшено посміхається.

– Варто тобі лише сказати «ні».

– Саме так.

Сміємося. Бен ще трохи сидить зі мною. Коли встає, щоб іти, бере мою руку й промовляє:

– Дякую, що з розумінням ставишся до цього всього. Він міг легко померти.

– Але не помер.

– Ні, не помер.

– Побачимося на весіллі.

– Так.

Стоїмо у коридорі. У яскравому флуоресцентному світлі Бен має втомлений та хворий вигляд. Він втягує голову, повертається та йде коридором. А я повертаюсь у тьмяну кімнату, де спить Генрі.

Генрі: Задумливо плетуся в Саут-Гейвен уздовж Лінден-стрит, уже з годину безцільно блукаю, поки Клер з мамою у флориста. Завтра весілля, але мої обов’язки нареченого – мінімальні. Бути там – головний пункт у моєму списку справ. Клер постійно десь бігає; у неї то примірки, то консультації, то вечірка для нареченої. Коли ж нарешті маю можливість побачитися з нею – вона якась сумна.

Ясний холодний день; тиняюся без діла. Шкода, що в Саут-Гейвен немає пристойного книжкового магазину. Навіть бібліотечні пропозиції складаються переважно з Барбари Картленд та Джона Ґрішема. З собою маю пенґвінівське видання Кляйста, але не в настрої читати. Минаю антикварну крамницю, пекарню, банк та ще один антикварний магазин. Йдучи повз перукарню, зазираю всередину. Там охайно вбраний, невеликого зросту лисіючий перукар голить якогось дідуся, і в мене виникає ідея: знаю, чим займуся найближчим часом.