Весь день було хмарно. Вітер дмухав зі сходу. Зранку заносило дрібним снігом, але до обіду й скінчилося. Нуль градусів. Не стріляли.

Микола відірвав листок календаря зі стіни; звик до відривних календарів, так у молодості було, так і зараз має бути. Просив доньку купити в місті настінний відривний календар. Вона перед своїм від’їздом привезла, три місяці тому, коли село накрило першим обстрілом і молоді почали збирати речі, виїжджати подалі. Тоді й Наталка, хоча давно не молода, а все така ж, як ті, перекотиполе, закомандувала батькам: збирайтеся, їдемо!

– Ми нікуди не поїдемо, – відказав Микола, за себе й за дружину вирішив.

Запитувати Любу було зайвим, у неї така сама відповідь сиділа на язику. Залишаться вони вдома, хай там як, а ти їдь, доцю, повернешся, коли все владнається.

А тепер що? Куди їй тепер повертатися? На лінію зіткнення? Нема куди повертатися. Нічого б вона тут не впізнала, жодної вулиці, хіба хату й подвір’я батьків. Їх, на диво, обминали снаряди, немов тут стояв захисний невидимий купол.

Микола почепив окуляри, вчитуючись у дрібний текст.

– Сьогодні – преподобного Павла Фивейського та Іоанна Кущника, – голосом телеведучого. – Якщо зірки блищать – бути морозу, якщо вони тьмяні – поверне на тепло. Хмари з півночі – не варто чекати відлиги. Чуєш, Люб? Сніговий буран вдень віщує міцний мороз уночі… Отже, морозу не буде.

– Я й так знаю, що не буде. У мене на зміну погоди суглоби крутило б…

Микола обережно сів.

– Ти дивися, – здивувався, прислухаючись до себе, до якихось нових відчуттів. – Люб… Що в нас є від серця?

– А що таке?

– Тисне.

– Знову? Ох ти ж, господи боже мій… Ну що в нас є від серця… Корвалол, корвалдин…

– Люб, – Микола окуляри з носа зняв, у руках тримає, очі незахищені, сивого кольору. Від колишніх яскраво-блакитних сама сивина залишилася. – Люб, послухай мене. Якби що – виходиш надвір і йдеш в тому напрямку, – махнув рукою. – Чула мене?

– Якби що? – повторює Люба.

– Мало що. Усяке може бути. Виходиш тоді надвір – і туди, зрозуміла? Зрозуміла, кажу?

– Та нікуди я не піду. Чого ти мене женеш?

Роззирнулася: де ж та коробка з-під взуття? Що з ліками? На столі, щоб завжди під рукою. Що тут є для Миколи?… А воно все не те, що треба. Тоді глянула: а Миколи немає. Куди вже завіявся?

– Миколо! – гукнула. Щойно ж тут був.

З сіней шарудіння. Целофанове. Та звідки він той целофан притягнув? Такий рипливий. Мабуть, ще й брудний, у грязюці.

– Миколо! – роздратовано.

В одвірку Дуська. Сусідка.

– Це я, не лякайся.

У Люби й серце застрягло в горлі, руки затрусилися, не вгамувати. Давно тут не було нікого.

– Ти? Як ти тут?.. Звідки?

– А де ж мені бути?

– Та ти ж давно виїхала. Після того як твого Івана… Ну… Після всього. Коли ж ти повернулася? Як?

– Ма… Це я, – каже Дуська.

– Миколо! – відчайдушно гукає Люба в нікуди. – Де тебе чорти носять? Миколо! Дуська до нас!

Хотіла підвестися – ноги не тримають.

– Ну все-все, – Дуська відступає за двері. – Не хвилюйся. Поспи. Чи, може, їсти хочеш?

– Дусько…

– Що? Що ти хочеш? Будеш їсти? Підемо гуляти?..

І це вже не Дуська, а Наталка. Щось в голові замакитрилося чи то з тиском щось робиться? Скаче та й скаче. Це ж Наталка, донька. І кімната інакша. Усе геть інакше. Квартира Наталки, чи де це вони опинилися…

– Доцю, – каже Люба, – а що ти нині зварила?

– Я? – зраділа Наталка. – Борщ, котлети. Хочеш котлет?

– Хочу, – каже Люба, подумавши.

Вона хоче котлет, вона вже звикла до цих перевертнів: де сон, де яв, де вона, з ким… В одну мить усе може змінитися, Микола ховається, чужа людина стає донькою, а тоді донька перетворюється на сусідку, Микола повертається, усе крутиться, і часом нудить, як на каруселі. І їсти хочеться завжди, це відчуття з нею що тут, що там, навіть уві сні, коли вона розуміє, що це сон. При доньці добре, зараз вона нагодує. Хіба ж погано? У теплі й сита, по телевізору щось цікаве показують. А все ж думається: швидше б додому, у свою хату, нехай навіть в ту, уже без газу, без світла, але з дровами та пічкою. І щоб Микола зайшов до сіней, прогупав до кімнати, не знявши взуття, щоб було до кого озватися: «Куди в черевиках?!»

Ось-ось крутнеться барабан у голові, уже зараз або за півгодини, за годину: обернеться довкола себе – і ось воно, перед очима, поролонове картате серце з голками, подарунок доньки, ще школярки, на Восьме березня… Кроки Миколи за дверима. «Миколо, ти?» – «Хто ж іще!» Прочинені двері в сіни. «Ранок у сосновому лісі». Потерті місця на старому килимку. Чиїсь голоси. Один наче доньчин.

…Стареча деменція… Альцгеймера… Переживи стільки, як вона… А що вже зробиш… Може, реакція на стрес, хтозна. Та я тепер для неї рідко, коли я; частіше – Дуська або фельдшерка Марківна. Жаліється мені на суглоби, свариться, що лікувати не вмію, а їй, мовляв, на «Ятрані» цілий день вистукувати… Вона машиністкою працювала в конторі, у шахтоуправлінні…

Це бубоніння заважає, дратує, але нарешті слабшає, тане, перекривається шумовинням дерев над головою.

Промені у верховітті. Запаморочливий сосновий дух. Мох пружинить у спину, вгинається під потилицею, поколює через сукню сухою опалою глицею, коли небо над Любиним поглядом заступає обличчя чоловіка з голубими ясними очима. Її чоловіка, з яким вони побралися кілька місяців тому. Вона вдихає терпкий рідний запах, що змішується з запахом соснового лісу, заплющує очі й чує поблизу якесь мурмотіння, чийсь відволікаючий голос…

Складно пояснити. Мозок вражає… ну як сказати… втрата зв’язків між нервовими клітинами. Знищуються десятки мільйонів контактів між ними. Ізольовані клітини стають вразливими перед натиском хвороби…

Голос стишується, його вже ледь чути.

А що село… Його більше нема. Стерте «градами» у січні 2015-го.

Запах скошених кульбабок

– Цікаві факти! – вигукує Інна Максимівна. Вона у своєму віці читає без окулярів, надто старанно тримаючи неслухняними пальцями прим’яту газету. Непідключена система для крапельниці стоїть поруч в очікуванні медсестри. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст!..

– Цікаво, – озиваюся зі свого ліжка, відриваючи погляд від книжки. Про найстаріший міст я чую від неї вже втретє, але навіщо моїй сусідці про це знати? Вона сприймає прочитане ніби вперше, радість її чиста та щира.

Інша сусідка по палаті, огрядна Оксана, спить сидячи на стільці, склавши руки на животі й прилаштувавши три підборіддя на безрозмірні груди («Якщо я ляжу, то вже не встану»). Це вдень. А ввечері, після процедур, їде додому на таксі, не забувши створити на своєму місці ефект присутності: на тумбочці – апельсин, на спинці ліжка – яскравий рушник. Дочекавшися, коли донька Інни Максимівни, невизначеного віку руденька Ірина, поведе маму на УЗД, Оксана, незграбно похитуючись, розгортається до мене всім тілом: їй дійсно дев’яносто, цій бабці?

Не маю жодних сумнівів. Учора вона згадувала Харків двадцять восьмого року. Справді повірити важко: двадцять восьмого року минулого століття! Інна Максимівна пам’ятає готель, де вони тоді жили з мамою, батьком та старшим братом, і сусідів по коридору пам’ятає, ігри в готельному дворі та як мама виплітала їй маленькі кіски. У цих розповідях усе залишилося на своїх місцях: назви, імена, дати. Жінка їх пам’ятає лише тому, що це було дуже давно. Моя цікавість її надихає, додає красномовства, але вона остерігається видатися нав’язливою, тому зупиняє себе коротким: «А!» – з одночасним помахом руки. Облишмо, напевно, означають ці вигук і жест, що вже там говорити! Коли їй було п’ять років, через той двір проходили цигани, і дівчинка-підліток, озирнувшись та затримавши на дітях проникливий погляд, тицьнула на неї пальцем і сказала: «А ти проживеш дев’яносто років».

– Що це було? Здатність побачити майбутнє чи вміння його запрограмувати? – міркує Інна Максимівна, відклавши газету. – Хай там як, у найважчі часи я собі говорила: «Я проживу дев’яносто років». Це було як дитяча гра: чик-чирик, я у хатці… А! – відкрита долоня, помах руки, поплямленої старечою гречкою. – Коли мені нарешті виповнилося дев’яносто, я змінила платівку. І тепер кажу: я прожила до дев’яноста років, а далі як вийде.