Часом видається, що найбільша тут потреба – поговорити, але в певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людині живіт болить або коли в палаті зібралися фільм дивитися і вже на моніторі пливуть початкові титри. Ноутбуки тут є чи не в кожній палаті, майже всі подаровані, хоча дехто не вміє давати з ними раду. Інше діло – розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже в кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що в країні, те й у сім’ях.

Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. І водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар – і дверцята затраскуються.

Прийшла психолог, роздала фломастери й папір. Намалюйте дерево. Хлопці покрутили фломастери, хто в лівій, хто в правій… І білі аркуші залишилися чистими. Кінець експерименту. Такі підходи для іншої аудиторії, після інших травм. Психологи – вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.

У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, аніж фізичні проблеми.

2

На подушці кіборга Яна – кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось з відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений – тимчасово, вийшло – чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає, як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках – вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.

Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла в м’язі. Хірург кулю витягнув – віддав бійцю. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше…

Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років йти на пенсію. На гірника він не схожий, виламується з певного стереотипу – і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої обсцентною лексикою?.. безцеремонності?.. бозна-яких трафаретів, нав’язаних телевізором та відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»…

– Нічим, – каже Ян, – я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, відразу не прийняв. Тоді ж записався в добровольчий батальйон, він тільки формувався у Днепропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися в Донецьк. Мама сильно хворіла. Не вдалося її врятувати…

У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.

– Забрав дружину й доньку, – далі веде Ян, – поїхали звідти. Виїжджали через ДНРівські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. До нас кричали: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!

Зупинилися в місті Дніпрорудне під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно – про переселенців. Переселенці… – Ян робить паузу, добираючи слова, – вони різні. Хоча багато піни наїхало. Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в учебку «Десна». Розподілили в 93-ю механізовану бригаду під Дніпро. Там формували перший батальйон, а в ньому – третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.

– Хлопці, вечеряти будете?

До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям та червоними долонями. Тягне коридором візочок – баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.

Ян хитає головою: «Дякую».

– Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу… Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш». Розграбоване «Метро». Вентиляційний ствол шахти Засядька… Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні – стріляють.

Слухаю, намагаючись уявити, як це – бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся…

Три тижні в листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримали старий термінал.

– Перший раз намагалися заїхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок, – Ян гмикає, поправляє хустку-пов’язку, вона його руку в металевому каркасі підтримує. – Хоча нам було не до сміху. Завантажилися в БМП ушістьох. Водій-механік недосвідчений, так гнав, що ми проїхали повз аеропорт. Загальмували вже біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр ДНР Захарченко. Да-а… Коли перший раз щось відбувається, ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. Їдемо – і здається, що по броні камінчики стукають, потім відчуваєш: кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар… Урешті виявилося, ми зробили коло й повернулися в Піски. Вибралися назовні – і що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були прикріплені речмішки і бронежилет. А РПГ, може знаєте, коли б’є, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню й усе всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки й бронежилет. Хлопців, що поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сєпар-тв» новини, які транслює Донецька телевежа, і там сказали, що українські військові намагалися атакувати. Насправді ми просто заблукали.

Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні в госпіталі, день відкритих дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.

– А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, – повертається туди, де зупинився. – Це було дванадцятого листопада. Уночі ми перейшли в старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сєпаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти – так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Відразу було зрозуміло: приїхали професіонали з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх – у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сєпари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи ні, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад – це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області… Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було, всі стояли по своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять.

О пів на дванадцяту дня почався штурм. Перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятої години. Просто відчув удар в руку, відкинуло – і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з 74-ї аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, уздовж паркана, там метрів вісімдесят… усе прострілюється… Головний у нас там був Тополя, заступник командира 93-ї бригади. Його теж контузило.