Біля ліфта зустрічаю доньку дяді Саші, Аню. Вона тепер тут, і її старша сестра Олександра, падчерка дяді Саші, обидві з дітьми, обидві біженки з Луганська. Аня кілька днів тому сяяла усмішкою, демонструючи ямочки на щоках, розповідала, що віддала дітей до дитячого садочка, а нині зовсім без настрою. Що таке? Друг у Луганську повісився. На власному ремені. У неї такі зараз очі, що краще б вона сьогодні не приходила до батька. Важкий день.

Сашкові знову роблять знеболювальний укол. Він блідий як стінка, очі запали, ще й неприємності якісь в «Айдарі». Вам, каже, цього краще не знати… А тоді й розказує, і висновок робить: хлопці поїхали воювати, а не гнити, яке, до дідька, перемир’я…

Олена шепоче: зрив був у нього сьогодні, може, від болю, а може, від новин. Нещодавно заспокоївся. Ніколи не знати, що може статися наступної хвилини з терплячою людиною.

Тут ще таке було. Хлопчина, якому ступню вибухом відірвало (таких тут чимало), тихий, невередливий Андрій з Волині, завжди занурений у свої думки, раптом через якусь дрібницю – у крик. Немов чеку висмикнув. На нейтральну репліку про туристів у місті – ходять, мовляв, радіють життю – його понесло без гальм: усе в них у шоколаді! наче в іншій країні живуть! це в нас війна! а в них все чудово!

І все голосніше:

– А я без ноги! Я без ноги тепер! Чому зі мною це сталося? Чому я?!

Йому спочатку хтось один, а тоді й усі:

– Ти живий, дякуй Богові, дякуй долі, у кого віриш, тому й дякуй.

А він ще голосніше:

– За що дякувати?! За те, що я тепер каліка?! А вони на вечірках та дискотеках?

– І ти будеш…

– На протезі?

– На протезі. Якщо характеру не забракне.

– Не хочу! Я жити не хочу!

Така істерика почалася, що повтікали всі. Марина залишилася. Стримуючи себе, говорила, говорила, аби не мовчати. Не можуть усі йти воювати, хтось має працювати, щоб податки платити, щоб було за що армію утримувати. А сама думає: «Якого чорта таких, як він, туди беруть, а фахівцям відмовляють? Не готових до пострілів та окопів, вчорашніх школярів, які життя не бачили, автомата в руках не тримали, – беруть, а спецназівців, нехай не першої молодості, не дуже здорових, але добровольців – не поспішають. Треба брати тих, хто служив в армії, хто має військову спеціальність».

А вголос інше:

– У тебе життя попереду, ти будеш ходити.

Андрій її не чує, пустився берега, ридає. Так страшно, так безнадійно… Аж раптом – телефон озвався. Мама. Марина: «Алло!» І втратила дар мови від почутого. Малий загубився! У Стрийському парку! Щойно був поруч – і вже нема!!!

– Як загубився?..

Марину трусить, а що ж Андрій – замовк, повалився на ліжко.

Малого швидко знайшли, він навіть не встиг налякатися. На той момент Андрій, накрившися ковдрою, уже тільки схлипував, чимраз тихіше. Сам як дитина, що загубилася.

6

За кілька днів маленька Віка наче подорослішала. Смикає маму за руку, тягне кудись, заважає розмовляти з лікарем. Підходжу так, щоб на рівні очей малої опинилася торбинка, з якої визирає біла кудлата іграшка. Дівчинка замовкає, витягає песика, притискає до себе. Віка не боїться дорослих, до всіх йде, усім усміхається, госпіталь для неї – майже дім. Коли її батька підняли за бойовою тривогою, їй було п’ять місяців, коли поранило – десять. Зараз їй рік і чотири. Поки ми розбираємо торби з продуктами, поки розмовляємо з батьками, дівчинка гуляє вже сама, без догляду. Усі її тут знають.

Руслан і Людмила тримаються разом усі ці місяці. Коли старшому лейтенанту вручали в київському госпіталі медаль «За оборону рідної держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вірність та кохання». Роман зі своїми двома взводами стояв під самим кордоном з Росією, біля Червонопартизанська. Наказ був: триматися! Двадцять четвертого липня блокпост почали обстрілювати.

– Я навіть не зрозумів, що упіймав кулю, відчув лише, що ноги відмовили, – Руслан лежить у палаті, корсет поруч – на тумбочці, без нього не ходить. – Куля зі зміщеним центром залетіла під бронежилет, пробила, як потім з’ясувалося, легені, пошкодила хребет і вийшла через печінку… Хлопці мене перемотали, два уколи наркотику ввели, щоб біль притлумити, відправили в польовий госпіталь. Комбат прийняв рішення відвезти кількох важкопоранених на територію Росії, бо нікуди більше б не довезли живими. Через пропускний пункт Червонопартизанськ-Гукове. «Градом» стріляли з Гукового – це Ростовська область, – і операцію мені зробили в Гуковому… Вдячний лікареві, що мене врятував. Це був «Червоний Хрест». Того ж дня мене відправили в Ростов-на-Дону «швидкою», а звідти літаком у Київ…

У реанімації Руслана підключили до апаратів підтримки життєдіяльності, але дихав він самостійно. Лише через два тижні відчув поколювання в кінчиках пальців і зміг ними поворушити. У ті перші тижні Руслан перетворився на суцільний біль, а Людмила була саме терпіння. Каже, що чоловік страждав несамовито, не давав до себе доторкнутися.

Якби не волонтери, не вийшли б Руслан і Людмила з цієї біди. Одна крапельниця коштувала три з половиною-чотири тисячі гривень, а Руслан їх отримував по три-чотири на день протягом двох місяців. Дружина з малою була з ним удень, уночі сидів біля нього хтось з волонтерів – Руслан був зовсім безпомічний. Волонтери забезпечували ліками. Автомайданівці возили Людмилу з Вікторією у Русанів до брата Руслана (він там живе), за сорок кілометрів, туди і назад. Згодом Людмилу з дитиною кияни взяли до себе на квартиру неподалік госпіталю, щоб вони не витрачали час на переїзди. Без грошей взяли, просто так. Дівчинка-школярка, п’ятнадцятирічна Таня, донька волонтерів, гуляла з Вікторією надворі. Принесе в госпіталь погодувати – і знову на вулицю. Мала до неї звикла, як побачить – ручки тягне, обіймає. Тепер Людмила з дитиною вже знову «на квартирі», знайшли кілька днів тому. Половину платні за помешкання узяли на себе добрі люди…

Ставати на ноги Руслан почав ще в Києві. Каже, не впізнав себе, коли вперше побачив у дзеркалі. Виглядав «як патик». На двадцять кілограмів схуд – до поранення важив вісімдесят п’ять кілограмів, а після – шістдесят п’ять. При зрості сто вісімдесят дев’ять сантиментрів. Зараз Руслан потихеньку ходить у корсеті, спирається на ціпок. Жартує, що навчилися ходити одночасно з донькою.

На Новий рік, на Різдво дружина забирала Руслана «додому». Купила маленьку ялиночку, накрила стіл з шампанським та домашніми смаколиками.

– Якби не дружина, – усміхається Руслан, – довелося б писати Макарову, щоб прислав пістолет… І якби не волонтери, теж би не виборсався… Тепер піднімуся обов’язково. Ще одну операцію переживу – і ходитиму.

7

Їду в маршрутці додому. Дві жінки переді мною обговорюють проблему схуднення. Довічну жіночу проблему. «Усе просто, каже повніша, – один розвантажувальний день на тиждень: ані крихти! ні грама до рота. Повна розгрузка!»

І тут «розгрузка». Тільки інша. Слова звучать однаково, а зміст геть різний. Бачили б ці товстулі Марину, у якої старшій доньці двадцять років, а Марина – як студентка, неодмінно почали б розпитувати, як такі фігури даються, якими дієтами… Одну закономірність зауважила: майже всі волонтери – гарні люди. Така особливість.

Якби Марина стала героїнею оповідання, я б навколо неї багато чого накрутила. У жанрі фентезі. Їх було би дві Марини. Одна робила б те, що робить зараз, а друга – у паралельній реальності, в інших сферах – боролася б за правду та справедливість. У Марини було б кілька дітей, свої, чужі, велика сім’я. Усі вони (а серед них були б її доросла донька і п’ятирічний син) отримали б захисні грамоти, обереги від життєвих серйозних проблем. Марина заробила б для них добрячий запас життєвого льосу. Такий парадокс – тимчасово не додаючи своїм рідним уваги в реальному житті, вона заклала б надійний фундамент для їхнього майбутнього в якихось інших, тонших орбітах, спаливши усі карми, що мають здатність тягнутися через покоління. Навряд чи можна наперед заслужити в долі якісь бали, але якщо для інших, то можна. Марина в тому оповіданні про це навіть не здогадувалася б.