Ранок у сосновому лісі

Глянула під кришку: так і є. Півкаструлі каші пропало, піднялося шумою.

– Тю, от же ж гадость! Гадость така! – гримнула кришкою. – Та щоб тебе, паразита, розірвало!

Кинула злі слова спересердя й замовкла. Злякалася. Раніше, гніваючись, ще й не таке чоловікові виговорювала, а тут язика прикусила. Наче й безневинна ота буденна лайка, для зв’язки слів лише, для випускання пари. Носик чайника, нічого більше. Хіба слова можуть завдати шкоди… Надто такі слова, що давно втратили свого первісного значення. А все ж. Це так було раніше, в іншому житті, коли ще не стріляли. А нині затерті вислови звучать геть інакше, немов їх вперше чуєш, сприймаються буквально. «Та щоб тебе розірвало!» Не приведи Господи…

Але й змовчати несила! Як тут не прохопитися незлим-тихим словом, коли він її прохання в одне вухо впустив, в інше випустив? Казала ж: винеси кашу на холод. Та де там! Аж голова від того всього розколюється, коли б тиск не піднявся. Півкаструлі їжі через нього пропало! Тепер хіба Бровкові. Говори не говори, усе одно якусь шкоду зробить. Півкаструлі перловки! Два дні мали б що їсти. Паразит!

Хтось зайшов до сіней, чимось хрустким зашарудів. Чужий?.. Їх тут і бути не могло, чужих, але й своїх тут немає – нікого, окрім Люби та Миколи. Проте вже надто дивний звук був; відклавши шиття, Люба прислухалася, гукнула стривожено: «Ти?»

Миколин кашель, його неквапні кроки, голос з одвірку: хто ж іще?..

Переступив поріг повільно, з хеканням, заніс відро води, неповне, поставив на лавку.

– Чим це?

– Целофаном.

– Тю…

Вони давно розмовляли неповними реченнями, розуміли одне одного без слів. Могли й самими поглядами, достатньо було глянути. На Миколиному чолі – краплі поту. Оце лише тепер, придивившись, зауважила, як чоловік здав останнім часом, як постарів, ледве ноги соває. Один до одного став схожий на діда Петра, царство йому небесне, давно вже немає старого на цьому світі. А Микола вже старший за свого діда, охохо…

Піт над кущавими бровами рясний. Микола повільно обтер його долонею, опустився на табурет, зітхнув, знову закашлявся.

Голка застигла в жіночій руці. Люба дивилася на чоловіка, немов давно не бачила, забула, що пришиває до халата гудзики. Відірвані десь загубилися, то вона знайшла в банці з різним причандаллям більш-менш подібні, трошки іншого кольору. Та то нічого, хто там бачить її у старому линялому халаті – аби чистий. Нема кому приглядатися, окрім Миколи, а вона йому й у старому вбранні годиться.

– Що там?

Поправила на носі розхитані, спільні з Миколою окуляри для дрібної роботи, опустила очі до шиття, намацуючи голкою отвір у гудзику.

– Тихо наразі.

– Мороз?

– Нема.

– А ти чого?..

– Та щось… наче тисне, – знову провів по чолу долонею.

Що це з ним справді? Люба вже й забула про ту кашу. Шиття вбік, підійшла до чоловіка: чоло вологе й наче гаряче. Температури лише бракувало до всього.

– Та ні, – Микола відвів голову вбік, скидаючи її руку. – Рухався, то й зіпрів. Зараз пройде.

Похитала головою – і знову за шиття, нитку вузликом затягнула раз, тоді ще раз, відрізала ножицями зайве. Давно вже нитку зубами не відкушує, як замолоду, та й зуби вже давно не ті. Згадала про те, що треба берегти, коли нема вже що… Голку з ниткою – у поролонове картате серце на цвяшку, у саморобний подарунок Наталки на Восьме березня бозна якого року. Встромила й подумки зафіксувала: голка – на місці. Набута звичка – обов’язково закріпити словами важливу дію, підвести риску під зробленим – сказати: «Світло вимкнула», «Ручку газу повернула», «Праска на місці», «Кран закрутила», «Двері зачинила…» Словесна фіксація, важлива складова дії, без цього фіналу згодом губишся, чи все гаразд. Усе робилося на автоматі, особливо тепер, з такою головою – аж поки відійшла потреба вимикати світло й праску, бо електрика зникла, пошкодило вибухами електромережу. І крани закручувати вже не треба, бо водогін снарядом перебило.

Микола підвівся, крехчучи; обдав її запахом поту. Його піт з роками набув інакшого запаху, ослаб, прокис, уже не був тим міцним, духовитим, який вона так любила вдихати, коли він її обіймав, коли спав поруч на високій подушці, закинувши руку за голову. Коли повертався зі зміни, мився надворі, а вона зливала йому на руки, на плечі, на голову. Замолоду вона завжди була з ним у такі хвилини, бо він любив, схиляючись над тазом, щоб вона стояла поруч, тримаючи в одній руці рушник, а в іншій кухлик. Фиркав, як кінь, гарикав, розбризкуючи воду навсібіч, змивав вугільний пил. Від нього було забагато шуму; його енергія, майже видима в такі хвилини, струменіла, заповнювала собою подвір’я, весь простір біля новозбудованої хати, вихлюпувалася за ворота, розтікалася вулицею. Теплі хвилі від його зарослих підпахв бентежили її так само, як його яскраво-голубі очі, гучний сміх, його жарти; вони викликали такі самі почуття, як його міцні вузлуваті пальці та обведені вугільною пилюкою очі. Як давно це було, а пам’ятається до дрібниць. За понад півстоліття разом, за все життя, не зблякли ті давні кольори та запахи, залишилися з нею як частина її самої.

Миколу вона й полюбила колись за його запах. Молодий, міцний, терпкий запах. Вдихнула, опинившись поруч, зітхнула й зрозуміла: це він, її чоловік, навіть якщо він про це наразі не здогадується. Тоді все мало інший запах. А тепер і хата, і їжа, усе навколо пахне інакше. Особливо зараз, у ці місяці… Навіть борщ. Хоч і на печі зварений – добре, що не розвалили її, коли газову плиту поставили, бо тепер он як знадобилася… Зварила борщу з чого було, він навіть по-інакшому булькотів на плиті, наче сердився, що його позбавляють важливих складових, але й далі називають це вариво борщем. Що тут поробиш? Нема цибулі, нема картоплі, нема часнику, ще й олія закінчилася… Залишився качан капусти й сім літрових банок морсу. Чого-чого, а морсу вона минулого літа накрутила найбільше, наче знала, що на них чекає… Наталка колись говорила, приїжджаючи додому з навчання: «Морс, ма, це насправді не те, що ми тут називаємо. Морс, – виправляла, – це такий напій з ягід, ма». Люба, слухаючи, сердилася: «Тю, та що нам до міста! У нас морс – це перемелені помідори, їх так називала моя бабця, і прабабця, то як я маю морс називати? Як ти його, доцю, маєш називати, га? Як? Соус? Охохо. От вже вигадають! Сміх та й годі. Та соус – це ж оте, що на плиті, – картопля з куркою, приправлена смаженою цибулькою та морсом. Ти що, забула, доцю?.. Суп?! Тю, та який це суп! Що ти верзеш!.. Хто так на соус каже? Вони? Та щоб їх там розірвало! Тьху на них, безпам’ятних!»

Тиша надворі, тиша в хаті. Лише чути, як цокотить годинник на стіні.

– Їсти даєш? – питає Микола, голос якийсь тихий.

– Каші перлової?

Не зауважив уїдливої інтонації.

– Можна й каші… – прикрив очі втомлено. – А краще борщу. Ти ж борщ варила?

Подай-принеси, й отак усе життя… А він сидить за столом, поклавши руки на розведені коліна, мовчки втупився поглядом у стіну. Перед ним парує тарілка борщу. Що він? Чекає, аби вистигло? Якби ж то! Люба знає, що йому треба, чортяці невгамовному.

– Що вже? – з притиском до нього. – У чому затримка?

Відомо в чому – випити хоче. Сидітиме так над тарілкою, з непорушним поглядом, поки вона не дістане з буфету пляшку зі стопкою.

– Чортяка старий… – почовгала до сховку, а що було робити.

Відразу й ожив, обхопив стопку пальцями, перехилив, крекнув – і за ложку, заходився їсти, наче й з апетитом, відламуючи кусні від спеченої на сковороді перепички. На мить призупинився, прожував. На обличчі легко читалося, наче написане: такий собі борщ, на трійочку, та що вже зробиш, їсти можна.

А вголос сказав:

– А ти чого?

– Я вже поїла, не дочекалася.

Він знов за ложку.

– Хліба хочеться. Нормального людського хліба.

– Скоро й на перепічку не буде…

Обтер губи долонею, змовчав. І Люба ані пари з вуст. Де ж його візьмеш, нормального хліба… Добре, що мука ще є, але й вона незабаром закінчиться. Про завтра страшно й думати.