– Сьогодні сон наснився, – Микола гикнув, відсунув тарілку, не доївши; сперся до спинки стільця. – Сто років снів не бачив, уже й забув, що воно таке… Аж дивно… Пам’ятаєш ті сосни? Той ліс, що ми до Стьопи їздили мотоциклом?

Любу заціпило, звела брови, намагаючись щось пригадати. Тоді ледь чутно охнула й сплеснула руками. Згадала! Сон свій згадала, а не той сосновий ліс, у якому вони були на першому році спільного життя, у своє перше сімейне літо. Вона того лісу й не забувала ніколи. Видіння минулої ночі – ось що їй відкрилося, немов хтось відхилив штору на вікні. Побачила повалене трухляве дерево, ранковий ліс, плями сонця на високих стовбурах. Наче війнуло в кімнаті ароматом зеленого моху. Щось там було перед тим, в її сні, щось відбувалося. І після того теж. Однак лише цей момент вихопився з пам’яті, випав самотнім кадром з нічного кіно. Який був сон! Яка обида! Як можна було таке побачити й забути? У їхніх степових краях таких лісів немає, як біля Стьопиної хати; дерева до неба, ти крихітний проти них. І запахи такі, що не забудеш. Стьопа служив разом з Миколою, обіцяв тієї ж осені, не відкладаючи, приїхати до них, з заходу на схід, теж мотоциклом. Подивитися, що то за Донбас такий, що за степ такий донецький. Але так і не приїхав ніколи. Затягнуло в роботу, у життєву коловерть. І вони до нього більше не їздили, теж не до того було.

– Отак стою, – розповідав Микола. – Голову задер, дивлюся вгору. А сосни аж гудуть у небі. Високі…

– Не може бути!

– Кажу тобі. Ми маленькі, як ті мурашки, а сосни під хмари, і шумлять. Як тоді, – і замовк, хитнувши головою, наче сам засумнівався, чи справді бачив такий сон.

Люба змахнула долонею зі столу невидимі крихти.

– Миколо, не повіриш, – усміхнулася. – Мені теж ті сосни сьогодні наснилися.

– Не вигадуй.

– Тю! Кажу тобі, наснилися сьогодні. Я, може б, не згадала, якби не ти – ти сказав, я відразу й згадала. Як можна було забути такий сон? Дурня якась часом у голову залізе й сидить…

– Во-во…

– …а тут такий гарний сон – і вилетів, як не було. Тільки я не верховіття бачила, як ти, а он, як там, на килимку.

Над ліжком – килимок з ведмедями, він від першого дня з Любою та Миколою, подарунок від його бригади на весілля. «Ранок у сосновому лісі» називається.

– Я забула, це хто? – запитала, кивнувши на стіну.

Він зрозумів.

– Васнєцов, – сказав впевнено, а тоді виправився: – Або Шишкін. Яка різниця? Знаменитий російський художник.

Ворс на килимку давно вигорів, де-не-де витерся до залисин кольору зів’ялої трави в степу, скільки донька говорила їм зняти цей мотлох, замінити чимось сучасним, фотошпалерами наприклад, з водоспадом чи морським прибоєм, – ні, батьки не реагували. Миколі байдуже, а Люба не погоджувалась, а чому, ніхто б не здогадався, а вона б і не сказала, соромилася. Їй чоловік, коли ще парубочив, купував шоколадні цукерки з таким самим малюнком, з тими ж ведмедями поміж сосен. Фабрики «Красний Октябрь». Нема вже тих цукерок, і «Красного Октября» немає, а килимок – ось він, на стіні від самого початку сімейного життя. Як можна його поміняти на інший?

– От наче цей ліс, – каже Люба, – від хати Степана трохи вгору, де сосни над яром…

Піднесено переповідає свій сон, забула про ранковий головний біль, про безнадійно втрачену перлову кашу.

– Тебе не бачу, – аж захлинається, – але знаю, що ти поруч. Такий ранок чудовий, сонце, пташки… Краса…

– …і ведмеді, – докидає Микола.

– Ні, – відказує вона серйозно, – ведмедів не було. Не бачила їх. А ліс точнісінько такий самий. Навіть стовбур повалений. Миколо…

– Ну?

– Один сон на двох. Чого б це?

– Бо дожилися. До ручки. А хто повірить?

– А кому розкажемо? – Люба намагається усміхнутися. Охопила обличчя долонями, сперлась ліктями до столу: – Самі на усьому білому світі, нема кому розповісти. Охохо…

Судомно втягнула повітря й заплакала.

У неї тепер траплялися такі різкі переходи до сліз, мало що потребувало, аби вони викотилися з очей.

Микола гмукнув, видав протяглий звук, якесь глибинне зітхання, підвівся й вийшов надвір.

Напередодні вони посварилися через дурничку. Микола зайшов до хати в черевиках, важко прогупав до столу, до своїх окулярів. «На секунду!» – прикрикнув на дружину, випереджаючи зливу обурення. Вона, може, і гукнула б «Куди?», та й по всьому, але ж цей його зверхній тон… Він в усьому винен. Може, в іншому випадку обійшлося б докором, але ж тон був, наче це вона щось зробила не так, вона, а не він. І Люба розійшлася не на жарт. І паразита йому згадала, і чортяку старого, і щоб тебе розірвало! Микола теж немов з цепу зірвався, здуріла, мовляв, зовсім зі своїм прибиранням! Завтра тут гепне, усе рознесе до чортів собачих, як в усіх! Що ж ти думаєш, наша хата якась особлива?.. Заговорена? І вибухи її весь час обминатимуть, як ти думаєш? Шкреби-шкреби, намивай, робити бабі нема що!

Вона й справді шукала собі заняття щоразу, як вибиралися з погребу після обстрілів. Хотілося одного – чимшвидше до хати, через подвір’я, під зимовим млявим сонечком. Направо-наліво гляне нишком, відчує, як волосся дибки стає, як морозом обсипає скроні – і до себе. Що гірше довкола, то завзятіше намагалася навести лад у хаті, утримувати його попри все. Виснажувала себе хатньою роботою. Спина терпла, коліна крутило, руки пухли, наливалися втомою, а вона й далі вперто підбирала Миколині речі, розвішувала на спинках стільців, складала на лавку. Мела, крекчучи, підлогу, перебирала залишки харчів – пшона, манки, цукру… Здавалося, продуктів надовше вистачить, якщо знатимеш, на що можна розраховувати. Найбільше залишалося запасів томатного морсу. Морсу й пшона. Сім літрових банок морсу й півкілограми крупи.

А Миколі що! Десь ходить селом, прийде – мовчить, і все йому «до лампочки», геть збайдужів до порядку. Сварилися тепер нечасто. Хіба погиркаються, як чоловік казав, в односторонньому порядку: хтось один заведеться, другий не озивається, говори собі, говори. А тоді навпаки, поміняються ролями. А вчора зійшлися в герці, забули про загрозу інфарктів-інсультів, слово за словом, розкричалися на всю хату. Стався з ними одночасний нервовий зрив. Ще й Микола назвав її так, як ніколи не називав. Люба замовкла:

– Хто? – перепитала.

– Дід Пихто і баба Оленка! – гримнув у відповідь.

Люба віддихалася й тремтячим голосом винесла вердикт:

– Заснеш – задушу подушкою!

У той момент була здатна на це. Уночі прокинулася від храпу, від віддаленого, як гроза на відстані, бухання снарядів. Місячне молоко з вікна підсвічувало сиве волосся чоловіка, воно стояло ореолом над його чолом. Підгорля рухалося, ритмічно надимаючися та западаючи. Микола був схожий зараз на хлопчика, якого зла чарівниця перетворила на старого жабака. Беззахисного й невинного.

Як вона могла йому таке сказати? Про подушку? А він їй – те, що вона почула, як?

Часом видавалося: вона мало знає чоловіка, з яким прожила все життя. З яким спали в одному ліжку, милися одним шматком мила, витиралися одним рушником. Зубні щітки стояли поруч у склянці побіля пластмасової коробки з зубним порошком, він визнавав лише його, а ніякі там новітні пасти. То й вона до нього звикла, порошок то порошок, чом би ні. Усе було в них спільним, і водночас стояли між ними таємниці й недомовки. Вони були – вона це відчувала. Колись побачила у вікно, як він повернув дорогою додому на обійстя Свєтки-лахудри. Вичекала хвилин десять, а тоді й сама туди поспішила. Свєтка не відразу озвалася; глянувши, змінилася в обличчі (чи то здалося?): здрасьті, це ти… а твій тут… мені лагодить… А тоді й Микола з кімнати вийшов, в одвірок сперся. Докір у погляді. Чогось тоді так боляче штрикнуло в серці, кольнуло отруйною шпичкою…

А її напівправда? Їздила в районну лікарню на аборти, не говорила йому, бо що воно казати… Допоміг би він чи що? Тільки б гірше було. У кожного в душі є закутки, куди нікому нема ходу, хоч часом чужий допускається, а найближча людина – ні.