А роздуми були дурепські. От, скажімо, міркувала вона: вирізати б його обличчя з загального фото, або звідти, де вони з дружиною удвох, і показати їй раніше, тиждень, скажімо, тому. Хто це, мовляв, такий? Відчула б вона бодай якесь хвилювання? Або руки. Його незабутні руки, вони на тих теперішніх фото… схожі на руки її чоловіка.

Наступного вечора знову була на його сторінці. Вона не шукала нових записів чи фотографій, ні. Він був тут востаннє більше року тому, годі було сподіватися на щось нове. Вона лише хотіла побачити його, була така потреба – знову побачити чоловіка, який колись був тим, іншим.

Поміж його друзів чимало кримчан. Біля назв їхніх міст стоїть назва іншої країни. Вони самі змінили назву? За власним бажанням? Чи це автоматично зробила система, не запитуючи користувачів? Та ні, мабуть, самі, добровільно прийняли новий порядок речей. Аж ось і сюрприз. Двоколірна чорно-оранжева стрічка. Поставив її собі на сторінку приблизно два роки тому, коли на Сході сталася біда.

Гарячі сльози побігли з очей. Який абсурд! Так гірко плакати перед екраном монітора через те, що людина, яку ти не бачила півжиття, позначила іншими кольорами свою маленьку інтернет-територію. Навіть схлипувати почала з відчаю. Про що б вони розмовляли, якби довелося говорити? Сперечалися б? Холодно мовчали? Обережно обминали небезпечні теми, немовби ходили по мінному полю взаємно неприйнятних переконань? Що він зараз, саме зараз, думає про все те, що відбувається в їхній країні? З ними усіма? Тепер, двома роками згодом? Він, житель східного міста, відносно неї, людини з заходу?

Гірко було. Весь день почувалася сама не своя. Зовні залишалася незворушною, ніхто нічого не помічав, усе було як завжди. Тільки пес, коли вона після роботи сіла вдома за ноутбук, став передніми лапами їй на коліна, зазирнув в очі, намагався лизнути в обличчя.

Відкоркувала вино, налила собі в келих, хотіла забутися, розім’якнути, виплакати гіркоту, що їй горло дере. Сльози сухо стояли в очах, пекли під повіками, а вийти назовні ніяк не могли. П’яні сльози, а може, і не п’яні. Із дзеркала на неї дивилася жінка, яку вона воліла б нікому не показувати. Він був би розчарований, якби побачив її зараз. Усі її роки були при ній. Вона вміла виглядати на десять років молодшою, але раніше, тоді, коли він не втручався в її життя, коли вона нічого не знала про нього. Вона й зараз змогла б. Гаразд, не зараз – післязавтра, але за умови, щоб він був десь далеко, разом зі своєю сторінкою, своїми фотографіями. Далеко, як його голос.

Вона зовсім не пам’ятала його голосу. І вже не згадає. Де пляшка? Ось тут. Про що я? Про повну відсутність інформації, про стертий файл. Про голос. Якої тональності? Якого тембру, швидкості, гучності? Як можна пам’ятати його вії і геть забути його голос? Може, про нього нагадає його почерк? Листи на горищі. То йди почитай! Ха-ха, уже побігла, розкидаючи капці. Наповнюй свій келих, дурепо. Стирай долонею сльози навідліт, як наче написане на шкільній дошці. Ховайся від чоловіка у ванній кімнаті, бурмоч пресловуте жіноче: «Мені голова болить нині». Яка дурня, яка безглуздість…

Плач, жінко, плач. Це вперше за останні місяці ти плачеш не лише від повідомлень про загиблих на війні в твоїй країні. Плач. Коли душі боляче, вона так дає знати, що жива.

Пес злизує сльози з твоїх щік. Його язик шорсткий та гарячий.

А він? Що зараз робить чоловік, що на фото? Мабуть, п’є пиво перед телевізором. Саме перед телевізором, обурюючись від новин. На якому, цікаво, каналі, ха-ха! Додивиться – і піде вигулювати свого пса, такого як у неї, один в один. Тільки на іншому повідку. Але чому ті очі на цьому фото такі сумні? У двох чоловіків поруч очі як очі, а його такі невимовно сумні…

«Не вигадуй, – обсмикує себе. – Тобі що до того? Та й не сумні вони, а просто п’яні. Хоч часом це одне й те ж. І тобі, до речі, досить».

«Він дивиться на мене, – каже вона собі, – саме цієї хвилини – ось фото перед очима – він дивиться на мене. Але не знає про це».

Порожня пляшка – не залишати ж сліз на денці. Тому й думки плутаються. Ще кілька днів тому вона не знала, де він, хто з ним, що з ним, а тепер всмоктала всю інформацію до краплини – навіщо вона їй? – до імен доньок, до клички собаки. Що їй до цього усього? До цього нового чоловіка? Усі клітини його тіла вже помінялися не раз. Це давно вже не він. Той хлопець, якого вона ніколи не забуде, залишився в юності. Далеко-далеко, п’ятнадцять тисяч днів назад, у тому часі, коли в них все було спільним: учора, сьогодні й завтра; музика, слівця, жарти, друзі, вчителі… Усе було спільним, тоді навіть та двоколірна стрічка означала зовсім інше. І все давно змінилося. Вони зараз інші, вони навряд чи порозумілися б. Хіба б на три хвилини, почувши ту мелодію, що називали «наша пісня». Він залишається в тому часі, той хлопець, що мав бути її чоловіком. Він там. І все, що було між ними, там залишається. Воно нікуди не зникає. Жодні зміни не здатні витерти того, що мало забутися, як за сорок біблійних років в пустелі.

Який він зараз, не має значення, бо до нього, теперішнього, вона не має жодного стосунку. Він, нинішній, їй не чужий, не ворог, він їй ніхто.

Ось він спирається на вчительський стіл. Руки трохи завеликі. Бунтівне пасмо волосся спадає на око. Він не виправдав її очікувань, але він і не мусив відповідати чиїмось очікуванням. Хіба своїм власним. Тож нехай обминають його гіркі невиправні втрати, нехай він не хворіє, нехай буде щасливий у тому сенсі, як він розуміє щастя. Нехай просто буде. Живий.

Госпіталь. Розвантажувальні дні

1

– Хлопці ногу мою знайшли, – повідомляє Володя-ротний. Він дмухає собі на пальці, бо занадто спритно вхопив горнятко cвіжозапареного чаю – мало на підлогу не випустив.

– Попереджала ж: гарячий! Що ще за муть про ногу?

– Яку ногу? – далася спровокувати на запитання.

Жодного поруху у Володиному обличчі. Він береться за металеву ручку над головою, підтягується на лікарняному ліжку вище, підпихає собі подушку під спину. Кивок на ногу без ступні, сповиту бинтами: невже не зрозуміло?..

Хлопці з сусідніх ліжок ховають усмішки. Хтось тримає Марину на оці, хтось кидає короткі погляди – цікаво ж, як вона реагуватиме. Розважаються, наче шестикласники на уроці. Тільки в кожного як не рука в апараті зі спицями наскрізь, то нога на витяжці.

– Щойно хлопці дзвонили, – незворушно веде далі Володя-ротний. – Знайшли, кажуть, твою ступню! Ага, кажу, то що?.. Як там вона, без мене? Почорніла… Навіщо ж вона мені, чорна? – Володя розводить руками: ні до чого, мовляв. – Кажу їм: а як там ситуація з сєпарівськими ступнями? Бо мені й чужа підійде. Відрубайте в сєпара. Ноги ж не винні. За дурною головою і ногам нема спокою. Я на сєпарську ступню погоджуюся!

Оповідач фиркає, випускає нарешті на волю широку усмішку. Хлопці підхоплюють хвилю. Довго ж стримувалися. Га-га-га! – струшує сміхом палату хірургічного відділення. – Га-га-га!!!

Чорний гумор тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант. Он як завзято регочуть. Особливо ті, хто без руки, без ноги. Смішно їм цієї хвилини – і слава Богу.

– А раптом не праву ногу пришлють? Раптом ще одну ліву? – вступає в гру Марина.

– То ходитиму «наліво», – відбиває подачу Володя, провокуючи новий вибух реготу. – Лівою! Лівою! Лівою!

Двері рвучко відчиняються. Медсестра. Ні, це вже занадто! Вона не потерпить безладу.

– Що за шум? За стіною, між іншим, люди відпочивають!.. І на тумбочках поприбирайте зайве! І на столі.

Медсестер та санітарок у госпіталі бракує, особливо тепер, коли поранених везуть та й везуть зі Сходу. Лікарі тут дива роблять, а от із доглядом проблеми, без волонтерів не обійтися. Ще й ліків катастрофічно бракує, та що там ліків – усього бракує, навіть питної води. В усьому потреба – в одязі, взутті, зубних пастах, щітках, станках та пінках до гоління, туалетному папері, серветках і пакетах для сміття.