– Причепимо над входом! – показує татові. – Аби малий відразу побачив.

– Причепимо, – погоджується тато, відірвавши погляд від монітора. – Звідки знаєш таке прислів’я «Де народився, там і знадобився»?

– По телевізору чув.

На дворі вже темно. Пологовий будинок світиться, як корабель у нічному морі. Чоловіки чекають, але ніхто до вікна не підходить. «Ми їмо», – голос у телефоні. Малий уявляє, як мама з братом їдять бульйон, мама – ложку, брат – ложку.

– Тату, я їсти хочу! – каже малий.

– Я теж, – озивається тато. – Ох і наїмося ж ми зараз.

Удома, за столом, вони доходять спільного висновку: готувати вони вміють. Бульйон вдався. Посперечавшись, купатися чи достатньо помити ноги, і вирішивши, що вранці милися й цього досить, вибирають з полиці книжку. Це «Мама Му», про корову, яка їздила на велосипеді та гойдалася на гойдалці.

– Давай там, де Мама Му видряпується на дерево, – каже малий, влаштовуючись у тата під рукою. Допомагає знайти потрібну сторінку.

Пищить мобілка.

– Бачиш? – тато показує зображення на екрані.

На фото – хлопчик, він спить.

– Це я маленький?

– Це твій брат. Дуже, до речі, подібний на тебе малого.

Вони розглядають фото, передаючи один другому мобілку, а тоді ще трохи читають. Голос тата уповільнюється, він позіхає, нарешті каже: слухай, давай спати. І переходить до себе на диван. При вимкнутому світлі вони ще трошки перемовляються – і западає тиша. Чути лише, як раз у раз порипує диван.

– Тату… – шепоче малий. – Чого ти крутишся?

– Намагаюся заснути.

– А я вже знайшов зручну позу, – каже малий. – І знаєш що? У Миколки теж скоро буде брат, хоча тьотя Оля каже, що сестра.

Тато щось бурмоче сонним голосом. Через кілька секунд чути глибоке посапування. Заснув.

Малий підтягує до себе іграшкове кошенятко з крупою в лапках – нею так приємно перебирати – і заплющує очі. «Цікаво, – думає він, западаючи в солодку нерухомість… – як брат називатиме себе в автоперегонах… Який з нього буде гонщик… І коли з ним нарешті можна буде грати в машинки?.. Через місяць? Через півроку?»

За вікном щось з шипінням вибухає, малий схоплюється, сідає в ліжку, не встигнувши гукнути тата, бо в небі розквітає салют. На чорному оксамиті ночі спалахують квіти, палахкотять мерехтливі блискітки, рухливі хробачки прошивають темряву. Шиплять і потріскують. Тоді – новий вибух, за ним – дрібні постріли, шипіння й потріскування.

– Тату… – шепоче малий.

Але батька – хоч з гармати гати – ніщо не розбудить. У небі виростає гігантська пальма, вона викидає листя навсібіч, з неї випинається ще одна пальма. Мало не зачепившись за верхній ярус тропічного дерева, над вогняною кроною пролітає здивована Панда Кунг-фу. Малий знає цей мультфільм, він дивиться в усі очі: не може бути! У згаслому небі знову вибухає, але тепер дрібними вогнями, вони мерехтять, як сніг на сонці. Герда скаче, обхопивши шию північного оленя, назустріч крижаним спалахам, усе ближче до палацу Снігової королеви. Через кватирку в кімнату вривається прохолодний повів вітру – із ледь чутним протяглим звуком. Він увиразнюється в шурхотіння крил, у ґелґотіння гусей. Білих-білих, як хмарки. І пливе-пливе зоряною річкою Івасик-Телесик у золотому човнику зі срібним весельцем.

П’ятнадцять тисяч днів

Увечері вигулювала пса. Той ганяв взад-вперед із патиком у зубах, кумедно закидаючи задні лапи. Вела його поглядом, гукала навздогін, щоб не забіг – молоде-нерозумне – куди очі, не заблукав у ранній темряві. Складений удвоє повідок похитувався в руці в такт крокам. У вечірньому небі над містом сяяло спокоєм зоряне напилення Чумацького Шляху. Задивилася вгору, задерши голову, навіть зупинилася, забувши про собаку. Тоді роззирнулася, знайшла очима рухливу тінь й намацала в кишені айфон. Цілковито спонтанний відрух, жодних намірів заходити в Інтернет не мала, проте відкрила пошукову систему й набрала ім’я та прізвище.

Відразу й висвітилася сторінка в соцмережі. Рік народження той самий, поєднання імені й доволі рідкісного прізвища. Це він. Його сторінка.

Пес із розбігу тицьнувся в коліна, боляче, мало не збив її з ніг. Хотів бавитися, вимагав уваги господині. Вона сховала айфон, підняла з землі гілку й, щосили розмахнувшися, закинула подалі в траву. Пес зірвався з місця, розчинившись у темряві, за кілька секунд уже стрибав навколо, натомість гілки не віддавав, ухилявся, запрошував до гри.

Удома біля ноутбука першої миті їй видалося, що вона помилилася. Це був не він. Не його фотографія.

Не він, але й він водночас. Вона не впізнала б його при випадковій зустрічі, у натовпі, ще й здалеку. Пройшла б повз нього, ковзнувши поглядом, і серце мовчало б.

Із вітальні гукнув чоловік, він знову шукав пульт від телевізора. Без неї не знайде. Закрила кришку ноутбука, пішла на допомогу. Повернувшися, знову опинилася на тій сторінці в соцмережі, повільно прогортала всі фото, їх було небагато. Чотирнадцять. На деяких знімках проступали риси, яких вона ніколи й не забувала, ховала цю пам’ять глибоко-глибоко, у найвіддаленіший куточок свого я.

Горло стиснуло, запекло під повіками. Цей сивий черевань із втомленими очима не міг бути її першим коханням, він майже нічого не мав спільного з тим хлопцем, без якого вона не могла жити в шістнадцять років. Згодом вони ще чотири роки розходилися й сходилися, аж поки несподівано й безглуздо остаточно розійшлися. Обом було по двадцять. Жодного разу відтоді не бачилися, вона нічого не знала про нього, він наче у воду канув. Ні з ким не підтримував стосунків, ніхто зі спільних знайомих нічого про нього не чув. Вона колись шукала його в Інтернеті, був такий спонтанний порив. Зараз кого завгодно там можна знайти, була б про людину бодай якась згадка в Мережі. Даремні пошуки, про нього не було нічого. А нині без жодного поштовху, без причини, без попередньої думки – раз, і знайшла.

Це його губи, його ніс, його чоло. Погляд інший, але це він.

Із друзями за столом у ресторані.

Із повнявою усміхненою жінкою, вона тулиться до нього, його рука на її плечі. Підпис: З дружиною.

З молодою жінкою на тій же кухні. Той самий ракурс, той самий день. Підпис: Моя донька.

Кілька фото із зустрічі однокурсників. Груповий знімок солідних дядьків, стоять гуртом на побитих сходах, на вході до колишнього військового училища. За спинами – обшарпані стіни, вони погубили чи не половину облицювальної плитки. Потрощена, давно не ремонтована будівля. Невже там і далі навчають? Повне запустіння, трава на порозі росте.

Ось ще кімната, металеві панцирні ліжка без матраців. Чоловіки напружено дивляться в об’єктив. Це, мабуть, їхня казарма, бо під фото – жартівливі коментарі колишніх одногрупників. Далі фото надворі, одне з них – біля діжки з написом «Пиво». Дивом зберігся такий раритет, їх давно ніде немає, цих жовтих вуличних напувальниць спраглих.

Знову якесь приміщення, колишній червоний куточок, мабуть. Чи що воно таке є, де вони знайшли цей плакат на стіні про боротьбу з пияцтвом? На колективному портреті під шматком вигорілого паперу з підкрученим витріпаним кутиком – ті самі чоловіки, вони ледве стримують посмішки, очі в усіх вже посоловілі, затуманені…

Повернулася до фото в казармі. Його рука на спинці ліжка, іншою спирається в бік, голова нахилена. І ця його пізнавана поза, ця манера спиратися – з його ста вісімдесятьма вісьма сантиметрами зросту – на все, що трапляється: підвіконня, стіл, перила, відразу повернула її в ту весну в десятому класі. Сорок років минуло відтоді, сорок років! Якщо в днях, майже п’ятнадцять тисяч днів.

Саме так, перехилившися, він розмовляв колись із нею, напираючи рукою на парту. Забула цю його особливість, а от тепер побачила й згадала. Майже все змінилося в ньому, принаймні на фото, усе, окрім цієї звички. Він за собою, мабуть, не помічав її ніколи.

Колись кисті його рук здавалися непропорційно великими, пальці довгими, дужими. Тепер вони не справляли такого враження, виглядали звичайними, такими, як в усіх; вона б їх не впізнала, якби побачила, скажімо, в автобусі, скажімо, на поручні. Або на касі в супермаркеті. Його руки змаліли, вони губилися тепер у його зовнішності, нічим не виділялися, належали вже не цибатому довгоногому-довгорукому юнакові, а огрядному чоловікові з сумними очима. Вони тепер йому не завеликі, ті руки, саме враз.