Вона жила тепер зі мною і в прямому значенні цього слова. Я запропонував офіційно оформити наші стосунки, але Ґлорія відмовилася. Не тому, що не кохає мене, але так буде чесніше. Адже, якби ми офіційно одружилися, це наклало б на неї певні обов’язки, а вона не впевнена в собі, чи вистачить мужності опиратися, коли той, другий, її покличе. «Лярва», — не вимовив, але подумав я, стиснувши п’ястуки. Втім, я так само стиснув свою волю в кулак, аби не кинутися на неї. Та осторога, що вона цього й чекає, і ще щось стримало мене. Щоправда, від того дня я поклав собі: якщо вона піде до нього, вистежити, і тоді… Що буде тоді, я не знав, сама думка про те, що я можу вбити невідомого мені коханця Ґлорії, змушувала мене тремтіти, але я був переконаний, що рано чи пізно, а це таки трапиться, мусить трапитися, інакше не буде кінця нашим стосункам, таким принизливим для мене. Можна було кинути к бісу Ґлорію, але я відчував, що мені це не під силу. Я соромився свого кохання і кохав Ґлорію. До того ж, покинувши її, я визнавав свою поразку в невидимій, ніким — ані мною, ані нею — неоголошеній війні.

Що ж до батьків Ґлорії, то вони поводили себе зі мною так, ніби я справді одружився з їхньою дочкою. Їхнє запобігання часом ставало нестерпним, і тоді я почувався останнім негідником. Чомусь саме у такі хвилини приходили думки, що моє кохання до нещасної кульгавої дівчини несправжнє, що коли щось і є, то лише фізичний потяг. «Але це ще жахливіше», — думав я, і мені хотілося втікати світ за очі. Була ще, правда, таємниця, до якої причетна Ґлорія… Але чи важила вона щось?

Війна ж наша тривала і в ліжку. Щовечора Ґлорія майже ритуально дорікала мені, що я вже не люблю її, «свою калічку», казала, яка вона бридка і ненависна, огидна і потворна. Я запевняв, що це не так, шептав найніжніші слова, однак з часом починав усвідомлювати, що це таки правда, що дійсно, кохаючи її, прагнучи її, вважаю її бридкою, огидною, потворною, якою вона й була насправді. Я все більше й більше, крок за кроком позбувався полуди кохання, хоч і не хотів цього, я все більше перетворювався на таку собі тварюку, котра прагне з Ґлорією лише фізичної насолоди. Тобто ставав таким, яким мене й хотіла бачити Ґлорія, якщо тільки я не помилявся у її ставленні до мене.

Однієї ночі я зрозумів, що Лора в такий спосіб готує мене до своєї зради, після якої вона вже не повернеться. Це відкриття не так щоб і вразило мене, просто стало на якусь хвилину прикро, я мимоволі відсунувся від жінки, що тихо спала поруч. І тут же подумав, що й сам прагнув би такої розв’язки. «Прагнув?» — перепитав я подумки і не знайшов відповіді.

Я кожен вечір підсвідомо чекав, що прийду додому і не застану її. Проте застану записку — та білітиме, а точніше б сказати — кривавитиметься на столі. Але позаяк такого не траплялося, то я став придивлятися, чи, бува, моя — коханка? дружина? — не побувала у лапах найбільшого мого ворога вдень. Я прискіпливо роздивлявся її тіло, іноді ввечері, а більше вранці, коли вона ще спала, але ніяких змін не завважував. Старі рани зажили, нових не було видно.

І в якийсь момент я відчув, що поволі починає зарубцьовуватися й моя душа. Я вдивлявся у себе, у свої почуття і виганяв чорного звіра, котрий щовечора досі приходив під моє вікно й непомітно проникав до кімнати. Потім я зрозумів, що готовий почати забувати те, що знаю про себе і Ґлорію, про нас обох, готовий вважати, що життя починається з чистого аркуша. І все ж щось повертало мене назад, повертало до того, з чого починалися наші стосунки. І якось я зрозумів, що минуле ще повернеться, неодмінно повернеться, щоб вдарити так боляче, як зможе, вдарити раз і назавше, і тоді я позбудуся геть усього, а не лише спогадів.

Сталося це не так, як я гадав, аж десь через два місяці після обрання мене суддею. Під вечір озвався телефон, і коли я зняв трубку, нічогісінько не передчуваючи, то почув голос, який вже почав забувати, — голос «жебрака»:

— Це суддя Лащук?

— Так, — похолонув я.

— Впізнаєте?

— Авжеж, — сказав я. — Що вам потрібно цього разу?

— Небагато, дуже небагато, — сказав «жебрак». — Тільки повідомити, що Ґлорія сьогодні не ночуватиме з вами.

— Ви…

Я затнувся, не знаючи, що казати, через силу ковтнув слину.

— Я, — сказав «жебрак», а втім, і не «жебрак», а невідомо хто. — Я, пане Георгію. Ви здивовані? Не сподівалися, що я можу когось любити?

— Ви любите Ґлорію? — мало не крикнув я.

— А чому б і ні? Хай по-своєму, але люблю. Не хвилюйтеся так, пане суддя. Вранці вона повернеться до вас.

Я не встиг щось сказати, як він поклав трубку. Першим моїм порухом було — подзвонити до Ґлорії і запитати, чи це правда, чи справді вона цієї ночі буде з «жебраком». Та я вже знав, що в цьому немає потреби — «жебрак» сказав правду. Піти додому і дочекатися Ґлорії? Не чекаючи повернення підлої повії, забратися геть з її дому? Зрештою я обрав інший варіант і вирішив прослідкувати, куди піде Ґлорія.

За півгодини до кінця робочого дня я сидів на лавочці у скверику перед побуткомбінатом. Доволі померзнув на все ще холодному вітрі, доки з комбінату не почали викочуватися, а декотрі й випурхувати, робітниці. Та Лори між ними не було. Я вже подумав, чи не вийшла вона крізь інші двері, але згадав, що часом Ґлорія лишається працювати ще на півзміни чи просто декілька годин, аби шити для себе і виконувати «ліві» замовлення — про дозвіл так працювати вона домовилася з майстром. Я чекав довго, проте впертість вже міцно поселилася у мені. Нарешті з’явилася і Ґлорія поруч із двома старшими жінками. Разом вони пройшли до центральної площі, де й попрощалися. Добре, що вже почало сутеніти, бо інакше я ризикував, що Лора побачить мене на безлюдній вулиці. Як і слід було сподіватися, попрямувала вона зовсім не додому, а у протилежний бік. Ще з чверть години особливо потворного кульгання — і вона спинилася біля високого добротного будинку. Натисла кнопку біля дверей. Двері відчинилися і поглинули мою потвору-кохану. «Кохану?» — ще подумав я і взявся перелізати через ажурну дротяну загорожу.

У будинку, поруч з вікном, яке світилося досі, спалахнуло друге. Я прокрався саме до того, другого вікна. Між шторами, на моє щастя, була щілина. Я побачив Ґлорію — вона стояла посеред кімнати вже без пальта. Переді мною, наче на вміло підсвіченій графіці, виступав її профіль, але я багато дав би, щоб побачити її обличчя, ласі зміїні очі.

Нестерпно тяглися секунди. Ґлорія стояла завмерла і виструнчена. Нарешті до кімнати зайшов чоловік, зодягнутий у квітчастий домашній халат. Ґлорія ожила, щось заговорила до нього. Ось він повернувся на мить обличчям до вікна, і я побачив: це ніякий не «жебрак», а зовсім інший чоловік. Десь я вже його бачив, але де? Чоловік у халаті схопив Лору за плечі, рвонув сукню. Ґлорія впала на коліна, а він продовжував здирати одяг. Не тямлячись, я побіг до дверей, щосили смикнув за ручку. Звісно ж, вони виявилися замкненими.

«І ніколи не відімкнуться для мене», — майнуло в збудженому мозку. Я знову кинувся до вікна. Лора стояла на колінах майже зовсім гола. Садист у халаті заніс ногу, щоб ударити. Я випередив його і щосили стусонув кулаками по склу. Скло дзенькнуло, заплакало, розтинаючи пальці, я скрикнув від болю. Пронизливо закричала Ґлорія. Цей крик немовби погасив світло. З кімнати долинув глухий удар, люди там побігли.

— Ґлоріє! Лоро!

Мій крик самотньо розітнув тишу, яка раптом знову накрила будинок. Чи наздогнав він тих двох? Чи втікала Ґлорія добровільно?

Втім, я не мав часу роздумувати. Не думав ні про небезпеку, ні про зраду. Висадив ліктем ще одне скло у подвійній рамі, намацав защіпку, відчинив сяк-так вікно і заліз усередину. Ніхто не напав на мене. Очі, вже звиклі до темряви, вгадали двері, а рука — вимикач біля них.

Посеред кімнати валялася сукня Ґлорії. На краю килима біля дверей лежав перекинутий стілець. Я заглянув до сусідньої кімнати, але й там нікого не побачив. І лише тут завважив, що руки в мене геть закривавлені, вимазана кров’ю куртка.