Той же вечір. Ледве я переступаю поріг своєї кімнати, як потрапляю в обійми Ґлорії. Вона обціловує мене і крізь сльози питає, де я був, каже, що тривожилась за мене і вже хотіла йти шукати. Я обіймаю її, я тулюся до її понівеченого тіла, до якого віднині не посміє торкнутися жоден негідник. Обціловую обличчя, що здається невимовно вродливим.

— Пробач, моя рідна, — шепчу. — Зі мною нічого не могло статися.

«Так, зі мною нічого не могло статися, — думаю я. — Не для того ж мене хочуть зробити суддею, щоб дочасно вбити».

Лорине волосся п’янко пахне м’ятою. Вона його вимила, готуючись до мого приходу.

І раптом я пригадую маленьку ванну кімнату. І репродукцію з картини Босха на стіні. Такої ж картини, як і в тому будинку, де я двічі був ув’язнений. З якого мене виштовхнули, саме так, виштовхнули, намагаючись переконати, що жодної таємниці не існує. Я дивлюся на Ґлорію і з жахом усвідомлюю, усвідомлюю остаточно: вона причетна до всього того, що відбувається довкола мене.

— Хто вони? — питаю, дивлячись їй у вічі.

— Про що ти, Георгію?

Я грубо відштовхую її і кидаюся бігти. Добігаю до літньої кухні, шарпаю за двері. Так і є, на дверях замок. Я біжу назад і влітаю до кімнати, простягаю до Ґлорії долоню.

— Ключа!

— Якого ключа?

— Від кухні.

— Треба піти принести. Але навіщо він тобі?

— Ключа! — ричу я.

Ґлорія злякано відсахнулася, але слухняно вийшла і за хвилинку чи дві таки принесла ключа.

Я ввірвався до маленької кімнатки. Було душно і вогко. Ґлорія милася, напевне, годину чи дві тому. Я різко повернувся. Потвора Босха на дверях виклично шкірилася до мене. Вдарив по ній кулаком і, обдираючи нігті, почав здирати. Це вдалося не відразу, і все ж клапті цупкого паперу таки впали на підлогу.

«Цікаво, про що тепер думає Ґлорія?» — раптом подумав я і поволі, заточуючись, вийшов надвір.

Бездонне, нескінченне небо схилилося над моєю головою. Всесвіт, якому байдуже до моїх почуттів, переживань, до того, що загинула ще одна людина. Миготіли далекі недосяжні зорі. Відчуття, що я маленька порошинка, було таким реальним і страшним, що я навіть не замкнув дверей і поспішив до кімнати. Але Ґлорії там не було. І не буде, холодіючи, зрозумів я. Мою здогадку підтвердив маленький шматок паперу, який білів на столі. Це був аркуш з відривного календаря, що висів біля ліжка — подарунок господарів дому. Вівторок, день завтрашній. Ґлорія відірвала його достроково. Я перекинув аркушик і прочитав на звороті по боках дитячого віршика: «Якщо хочеш, щоб я повернулася, не став жодного питання і нічого не шукай».

Маленькі літери стрибали у мене перед очима. Дрібні, наче макові зернята, вони раптом почали розпливатися, потім рости, заповнюючи стіл, цілу кімнату.

28 лютого

У моєму житті відбулися неабиякі зміни. Через неповних три місяці після смерті Микити Григоровича я вертався з Луцька до Старої Вишні вже повноправним суддею районного суду. Мене щойно затверджено Указом Президента разом зі свіжоспеченим суддею з іншого району. Після того я дав бенкет у ресторані для керівництва обласного суду. «Гавкнула» місячна зарплата, заощадження, доведеться їхати в село, просити в батьків грошей на прожиття.

Місяць тому з головою цього суду я мав трохи дивну бесіду. Разом з Миколою Мефодійовичем я приїхав до Луцька, щоб відбути усі необхідні формальності. Микола Мефодійович дав мені щонайліпшу характеристику. І ось ми в просторому аскетичному кабінеті. Після перших ознайомлювальних речень голова облсуду, високий худорлявий чоловік, спитав, чи готував я себе до роботи саме суддею.

— Так, — відповів я. — Давно, з самого дитинства.

Це його зацікавило, і він попросив розповісти, коли саме виникло бажання стати суддею. Я задовольнив його цікавість і розповів, що у дитинстві став свідком, як безневинно засудили мого родича, чоловіка моєї рідної тітки, звинувативши його у вбивстві нашої сусідки.

— Чому ви вирішили, що ваш родич не міг її убити?

Голова суду так пильно і колюче подивився на мене, аж я знітився і пожалкував, що сказав правду.

— Він не міг убити, — сказав я. — Не міг убити, бо був доброю і чесною людиною.

— Буває, що вбивають навіть добрі й чесні люди, — сказав голова обласного суду і чомусь попросив розповісти детальніше про обставини тієї справи. Виявилося, що я міг оповісти не так і багато. Вранці моя мама (було це взимку, навіщось уточнив я) пішла позичити в тітки Марії тертку, бо наша десь поділася, й побачила господиню посеред хати зарубаною. Тітка Марія за два роки перед тим поховала чоловіка. Той довго терпів біль у животі, як виявилося, апендицит, коли ж здався і його завезли до райцентру, де й зробили операцію, вона була запізнілою, дядько мав перитоніт, і через чотири дні він помер. Я не знав, навіщо розповідаю худорлявому чоловікові переді мною про ці деталі, але з кожним новим реченням став дедалі більше хвилюватися.

Згодом до села приїхала міліція і слідчі з районного центру. Вони й встановили, що на сокирі, яка належала тітці Марії і лежала поруч із убитою, були відбитки пальців дядька Івана. Він спочатку твердив, що просто незадовго перед тим позичав сокиру у своєї сусідки. А потім признався, що зарубав її заради грошей, які вона виручила за продану корову. Він побачив уранці, як вона вирушила кудись. Подумав, що йде до дочки на другий кінець села, але тітка Марія чомусь швидко вернулася, саме коли він шукав гроші у її куфері, що стояв у коморі. Там же поруч лежала й сокира. Він, мовляв, зарубав тітку Марію і став шукати далі, але тітка Марія заворушилася, почала підводитися, і він просто втік, полишивши сокиру і так і не знайшовши грошей.

— Чому ви вважаєте, що він не міг вчинити злочину, якщо цей чоловік сам у всьому зізнався? — спитав тепер голова обласного суду.

Я подивився на нього і вперше відчув — не знаю, що відповісти. Бо не можу розказати йому про те, як дядько Іван гладить мене по голові, бере на руки, витирає слину, дає цукерку, вчить ходити мене, чотирирічного нездалого хлопчака, на якого, калічку, вже всі, навіть батьки, махнули рукою, змирившись із нещастям. Як вчить мене, ще старшого, нещасного заїку, позбавлятися цієї вади і правильно говорити. Часом мені здається: то не вчителька, а дядько Іван заходить до класу і каже: «Діти, цієї чверті у нас з’явився ще один відмінник». Чому ж я мовчу і не розповідаю про все це? І тут я з жахом відчуваю, що вперше, в цьому казенному кабінеті, перед цим худорлявим, напевне хворим чоловіком, не вірю у невинність дядька Івана. Відчуття, що я втрачаю опору, таке зриме і фізично, що я хапаюсь рукою за край стола.

І бачу, як у потязі, що починає вже набирати швидкості, хоч ще й поволі, хтось із-за спини провідниці, Людмили Черняк, виглядає, дивиться у темряву, а потім щосили штовхає її у спину, виштовхує вниз. «Той хтось — хто він такий?» — хочу спитати я невідомо кого і раптом розумію, що питати не треба, що вже знаю відповідь, бо то я сам. Я сам, але мушу про це мовчати, я мушу й собі стрибати вниз, мушу бігти до станції, де й зустрівся із «жебраком».

Я біжу і біжить за мною темна серпнева ніч, холодна, не літня, швидше осіння, а то й зимова, така вона холодна. Я біжу, а назустріч мені з іншої темряви вже виходить «жебрак».

— Ви не маєте що сказати?

Мені захотілося підвестися і вдарити його. А тоді вже бігти, бігти світ за очі. Але я не міг цього зробити. «Я буду суддею», — самими губами прошептав я. Не знаю, чи він почув.

— Добре, йдіть і почекайте у приймальні.

«Чи відчуває він, що зараз коїться в моїй душі?» — подумав я, але озирнутися не зміг.

Я сів на стілець, поруч із якимсь поважним чоловіком. Він сидів і ворушив губами, може, повторював чи запам’ятовував те, що мав сказати голові суду.

Схилившись над столом, гортала папери секретарка — жінка середніх літ.

Я уявив на її місці Ґлорію, коли я буду сидіти в цьому кабінеті, то неодмінно посаджу її до себе в приймальню. Вона мусить погодитися. «Тоді вона не буде твоєю дружиною», — підказав мені хтось. А хіба вона й так буде? Поставивши це питання, я здивовано озирнув себе.