Потім я перейшов до старовишнівських справ. Розповів, як дорогою сюди, в потязі, мимоволі став свідком, як у провідницькому купе Людмила Черняк віддавалася іншому провідникові, здається, то був їхній бригадир, але, може, все і обійшлося б, якби я не підслухав, як вони ділили гроші від перевезення безквиткових пасажирів. Так, тієї ночі я не вийшов на станції Стара Вишня, я проїхав трохи далі і зіштовхнув провідницю з потяга, а тоді вже вернувся на станцію і зустрів «жебрака». Потім було знайомство з Нілою Трачук, яка зраджувала свого нареченого, був і суддя Бушняк, котрий дедалі більше дратував мене тим, що стояв на моєму шляху до суддівської посади. Нілу я задушив подушкою, коли після ночі, проведеної з нею, на світанку повернувся, а Бушняка повісив у його ж саду. Я пред’явив слідчому на підтвердження своїх слів щоденник, який почав вести по приїзді до Старої Вишні. Пояснив йому, що в цьому щоденнику спеціально фальсифікував те, що зі мною відбувалося, але за описом мого душевного стану можна зрозуміти, що я таки злочинець.

— Навіщо? — спитав слідчий. — Навіщо ви… записували?

— Бачите, після вбивства Людмили Черняк я подумав, що, можливо, мене колись викриють… заарештують і… цей щоденник мав би мене виправдати, бо ж я описував події так, що підтверджував свою невинність. Але якщо вже вирішив признатися…

— То признаватися в усьому?

— Так, — тихо відповів я.

— Зрозуміло, — сказав слідчий.

Може, мені здалося, але після моєї розмови в очах слідчого стояв страх, дикий тваринний страх, що лещатами стискав йому мозок. Якби я зараз кинувся на нього і зімкнув пальці довкола тонкої, майже хлопчачої шиї, він би й не пискнув, настільки був вражений, мало того, паралізований моєю розповіддю. Але наміру душити його я не мав. Він нічим не провинився ані переді мною, ані перед цілим світом. До того ж я почувався, як мертва випатрана риба. А може, й інакше, але чомусь саме це порівняння прийшло до моєї голови — холодної і водночас палаючої після страшної сповіді. «Треба буде записати в щоденник» — ще подумав. Хоча невідомо, чи віддадуть мені щоденника. Все одно якийсь папір мусять дати. Але чи захочу я писати? «От і все, Ґлоріє, — раптом подумав я. — Тепер справді все. Ми квити».

P. S. Щоденника мені віддали. Я ставлю крапку.

Епілог

— Ви вільні, — сказав слідчий, інший, старшого віку, той, що вже мав справу з Георгієм Лащуком. Вимовив ці слова рівно через три тижні після першого допиту.

— Вільний? — здивувався Георгій. — Ви що ж, відпускаєте мене?

— Так. Слідство закінчено.

— Слідство закінчено — і відпускаєте?

— Ах, Георгію Васильовичу, — втомлено сказав слідчий. — Ви не гірш за мене знаєте, що розповіли неправду.

— Неправду? — Георгій аж зойкнув.

— Саме так, неправду. Ви навіщось обмовили себе. Навіщо — я можу про те лише здогадуватися.

— Отже, по-вашому, я нікого не вбивав?

Георгій дивився на слідчого так пронизливо, що, здавалося, погляд цей витримати неможливо. І все ж слідчий витримав.

— Саме так: не вбивали, — сказав слідчий. — Никифор Лабунець загинув сам, коли ви були в таборі. Це підтвердили і Валерія, і Марія Вікторевська. І ходив він не на риболовлю, оскільки річки там поблизу не було. Того вечора він пообіцяв своїй нареченій Марічці, що принесе едельвейс. Вона відмовляла його від того походу, але він…

— З біса цікаво, як вас послухати, — вимовляючи слова якомога іронічніше, перебив його Георгій.

— Далі буде ще цікавіше, — сказав слідчий. — Ще цікавіше, коли я скажу, що ви допомогли знайти справжніх убивць Людмили Черняк і Ніли Трачук.

— Он як? — сказав Георгій. — І хто ж це, по вашому, якщо не я?

— Людмилу вбив бригадир провідників того потяга. Її обмовила інша провідниця, яка кохала бригадира і вважала Черняк своєю суперницею. Вона сказала йому, нібито Людмила збирається доповісти начальству, що бригадир бере з провідниць данину з тих грошей, які вони мають від перевезення безбілетних пасажирів. Але не зробить цього, якщо він одружиться з нею. Тобто та провідниця, Віра, збрехала, обставила справу так, що Людмила Черняк збирається шантажувати свого бригадира. Ну, а він одружуватися не хотів. Віра ж потім і посвідчила, що бачила, як Людмила Черняк сама викинулася з потяга. Тепер слухайте далі. Нілу Трачук справді вбили, причому задушили подушкою, але зробив це Степан Колбун, якого вона зраджувала. Ви мали рацію, вона приходила на пустир до нього.

— То виходить я, коли пішов з нею, сприяв її смерті? — Георгій дивився так, що, здавалося, от-от закричить.

— Але ж ви не могли знати, — якомога м’якше заперечив слідчий, — що він за нею стежив, що він терпляче чекав, доки ви її покинете.

— Не міг, — покірно і мовби приречено згодився Георгій. — Де зараз Степан Колбун?

— Він заарештований, в усьому признався і чекає суду, — сказав слідчий. — Що ж до судді Бушняка, то ви тут також ніпричому. Він таки наклав на себе руки і зробив це в ніч перед арештом. Тоді вже було відомо, що він узяв великого хабаря від родичів підсудного, якого намагався засудити на менший строк. Отже, ви вільні, Георгію Васильовичу.

Георгій підвівся й відчув, що ноги враз зробилися ватяними. Кабінет і все в ньому кудись попливли в дивному рожевому тумані. Цей туман йому знайомий, десь він уже так плив, треба пригадати, пригада…

— Ви нічого більше не хочете мені сказати? І спитати не хочете? — подерев’янілим неслухняним язиком вимовив він. — Навіть про кімнату з репродукціями Босха?

— Ні, Георгію Васильовичу, — сказав слідчий, і собі підводячись.

Насправді ж йому хотілося поставити запитання. Одне-єдине. Про Ґлорію.

Але він розумів, що саме цього питання торкатися не варто. Він був не лише слідчим…

Георгій простяг руку до зошитів, які до нього мовчки підштовхнув слідчий. Відсахнувся, неначе обпікся. Відвівши погляд, усе ж узяв і поволі почовгав до дверей.

— Ненавиджу, — пробурмотів перед тим, як їх відчинити.

— Ви щось сказали? — перепитав слідчий.

Георгій різко повернувся. Тепер очі його справді палали, наче дві розпечені жарини.

— Ненавиджу зануд, які так детально проводять слідство, ось що я вам хотів сказати, — чітко вимовив він.

Вже надворі він спинився, озирнувся. Містечко перед ним було геть зеленим. І дерева обіч вулиць, і сади вкрило молоде зелене листя. А втім, не таке й молоде, адже надворі вже червень.

«Ти знаєш, що робити», — почув Георгій чийсь голос.

Він здригнувся. То був голос «жебрака».

— Ні, тільки не це, — сказав Георгій і рушив.

Але з кожним кроком старовишнівською вулицею він розумів, дедалі більше й певніше, що єдиний справжній вихід в цьому житті — так само, як досі «жебрак», приходити на вокзал і чекати потяга, яким повинен приїхати до Старої Вишні суддя. Справжній суддя. Твій суддя.

Чекати, навіть коли знаєш, що той ніколи не приїде.

Невимовлене запитання слідчому поставила його дружина, коли пізно ввечері у спальні він не стримався і розповів про дивну справу з обмовою, яку йому довелося вести останнім часом.

— Навіщо він усе це вигадав? — перепитав слідчий і відчув, як йому нестримно, вперше за два роки, відколи кинув пити, хочеться ковтнути горілки. — Я теж питав себе про це. Розумієш, його щоденник насправді не був щоденником. Написаний він в основному протягом останніх двох-трьох місяців перед тим, як Георгій зґвалтував цю… Ґлорію.

— Отже, ти вважаєш, що він її зґвалтував?

— Так. Це його єдиний реальний злочин, якого не визнає ні він, ні жертва.

— Як ти дізнався про щоденник? — спитала дружина. — Він сам признався?

— Ні. Але то були два загальні зошити, на обкладинці яких стояла назва фірми, яка їх випустила. Я подзвонив у ту фірму й дізнався, що вони почали випускати їх лише в січні. Тоді ж, через кілька тижнів, приватний торговець привіз партію зошитів до Старої Вишні. Він і пригадав, що серед його покупців був і Георгій Лащук. Отож, свого «щоденника» він міг почати писати не раніше січня.