Дім, наповнений речами по вінця: добротні меблі, килими на підлозі й на стінах, декілька копій відомих картин, а в наступній кімнаті — репродукції картин ще відоміших — Пікассо, Мане, Матісс, багата бібліотека. Я спинився, не знаючи, що й думати. «Жебрак» тут жити не міг. Якщо тільки він справді був «жебраком». А якщо той, хто користувався Ґлорією, не був ним, то хто тоді мені телефонував? Навіщо? Втім, ставити питання в цьому місті не було резону, бо найшвидше ризикуєш не отримати відповіді.

І тут я збагнув, що маю шукати в цьому добротному домі. Репродукції картин Ієроніма Босха. Проте обхід і ретельний огляд нічого не дали. Картин з потворами ніде не було. Однак в останній з кімнат, куди я заглянув (жодні з дверей не були замкнені, так, немов тут чекали, що я стану робити цей обхід), на стіні у рамці за склом висвічувався великий білий аркуш паперу, на якому тушшю було виведене одне-єдине слово: «Пригадай». Я мимохіть окинув його поглядом, повернувся, щоб іти далі, й знову поглянув на те слово. Навіщо воно обрамлене в рамку і до кого звернуте? «До тебе», — сказав хтось. І я знав хто — «жебрак». Але навіщо? Що я мав пригадати? Відповіддю мені була тиша.

Я повернувся вже від дверей, кинувся до рамки з єдиним словом у ній, зірвав, повернув і скреготнув зубами. На звороті рамки була справді копія картини, те, що я шукав. Це були потвори Босха, але у двох з них замість голів із дзьобами чи рилами, або чим там ще, були вмонтовані дві людські голови: моя і Ґлорії. Моя фотографія була давня, ще студентська. Існувала вона в двох примірниках: один у мене, другий у Валерії. Плівка в нашого однокурсника, котрий отримав направлення в маленьке прикарпатське містечко. Моя фотографія була в альбомі, отже, без сумніву, її викрала Ґлорія. Але навіщо? Вона знала, що я прийду сюди? Ще хвилинка — і я остаточно збожеволію, зрозумів я. Жбурнув на підлогу рамку. Дзенькіт скла підказав, що робити. Я нагнувся і видер картину Босха. Ґлорія мусить повернутися, як не сьогодні, то завтра, а я мушу нарешті розгадати суть подій, які відбуваються довкола мене.

«Суть подій, — сказав хтось до мене, — яку ти вже знаєш, знав з самого початку. Не обдурюй себе хоч в такий момент».

Я знав, звісно, кому належить цей голос. Мені самому. Він іде з тієї глибини, куди я останнім часом старанно, всіма силами намагаюся не зазирати. Я намагаюся віддалитися, відійти, відбігти від цієї глибокої, майже бездонної ями, але, здається, вона біжить навздогін за мною. Тепер я остаточно зрозумів — утекти мені несила. Не зможу я цього зробити. Та чи я й прагнув?

Я завмер на якусь хвилину. Тиша довкола була всеосяжною. Але в що я вслухався — у самого себе? У те, що відбулося, що мало відбутися? Я наче сподівався, що ось тут, поруч зі мною, з’являться ті, до чиїх смертей я був причетним.

Я склав папір удвоє, засунув за пазуху й рушив до виходу. У віддаленій кімнаті загупали кроки і грюкнули двері. Я весь напружився. Хтось пробіг подвір’ям. Все ж, проходячи однією з кімнат, я кинув мимовільний погляд у дзеркало і зрозумів, що мені треба хоча б умитися. Тепер я ступав сторожко, де й поділася безтурботність. Я знайшов простору, обкладену блакитним кахлем ванну і змив кров. Елегантною щіткою, ручка в якої була не інакше як зі слонової кістки (слонова кістка у Старій Вишні!), я почистив одяг. Та коли на прощання ще раз подивився у дзеркало, з’явилося відчуття, яке насипало горошинок снігу за комір: мені раптом здалося, і дуже реально, наче дві, три, п’ять, десять пар очей розглядають мене. Озирнувся. За спиною нікого не було. Не було і в домі. Обережно скрадаючись, я покинув цей порожній і тепер вже небезпечний будинок. Довелося затиснути хустиною рану на великому пальці правої руки. Так, із затиснутою раною, похитуючись, я вийшов на вулицю. Вона була також безлюдною.

Усю дорогу мене не полишало відчуття нереальності того, що відбулося. І водночас підсвідомо чекав, що застану Ґлорію вже вдома, що отримаю відповіді на всі свої запитання.

Але я застав порожню, пустельно, пустельно порожню кімнату. Не світилося і на половині її батьків. Єдине, що мені лишалося, — це дочекатися ранку. Я обробив рану одеколоном і сяк-так перев’язав. Завтра звернуся у травмпункт. Роздягаючись, згадав про фотографію. Мене чекав ще один сюрприз: та моя фотографія, як дві краплі води схожа на припасовану замість голови до однієї з потвор Босха, лежала в альбомі. Отже, Валерія… «Отже, Валерія», — прокричала мені ніч з-за вікна. Але навіщо? І як вона могла бути зв’язана з Ґлорією, «жебраком» і всіма іншими творцями мого персонального старовишнівського пекла? На це я мав отримати відповідь якщо не завтра, то найближчим часом. Я згадав, що в маленькій аптечці, яку перенесла до моєї кімнати Ґлорія і звідки я брав бинт для перев’язки, було й снодійне. Аптечка виявилася на місці, димедрол також. Я ковтнув таблетку, за нею другу, бо це була єдина можливість врятуватися від безсонної ночі, від болю на порізаних руках і болю душі.

29 квітня

Гриміло довго, так довго, що, здавалось, грім прибив, прицвяхував мене до ліжка, і не було сили не те що піднятися, а й відчути себе живим. Так напівживим, напівмертвим я провалювався кудись у безкінечність, поки крізь грім не прорвався чийсь голос, що розпилював мій череп на шматки грубо й безжалісно.

Нарешті я перестав падати, хоч ніби нікуди й не приземлився. Повільно усвідомлював, що я прокинувся.

— Та він хоч живий? — це вже спитав хтось за моєю головою.

Я відчув холод — зимовий, безжалісний — і прокинувся остаточно. Підвів голову. До кімнати просіювався світанок, за вікном, що зяяло вибитою шибкою, стояли якісь люди. Люди у міліцейській формі. Ще нічого не усвідомлюючи, я зірвався на ноги. Майже відразу заболіла поранена рука.

— Відчиняйте, громадянине, — сказав молоденький лейтенант, котрий, здавалося, для чогось принюхувався до вікна.

«Хто ж його розбив? — подумав я. — І що взагалі трапилося, доки я спав, що приперлася міліція?»

Відповіді не знайшов, нічого не пригадав і, як був, почовгав до дверей.

Вони ввалилися всі втрьох і відразу. Один став біля одвірка, інший ринувся до ліжка, лейтенант жестом показав, що треба вийти на середину кімнати.

— В чім річ? — спитав я.

— Громадянин Лащук Георгій Васильович? — спитав лейтенант.

— Так. А що, власне…

— Ось постанова про ваше затримання.

— Але в чому річ?

— Ви підозрюєтесь у зґвалтуванні громадянки Ранюк Ґлорії Антонівни.

— Що? — Я аж заточився. — У чому? У зґвалтуванні Ґлорії?

— Саме так. За її заявою.

— За її заявою?

— Так. Одягніться, будь ласка.

Я став поволі виконувати його наказ. Руки мої, холодні і гарячі водночас, погано мене слухались, коли я натягав штани, светра, взувався. В голові крутилися якісь слова, уривки чогось логічного, чим я міг би пояснити все, що відбувалося зі мною. Нарешті, автоматично проводячи гребінцем по волоссю, я видобув звідкись два слова: міра підлості.

— Ходімо, — сказав лейтенант.

— Куди?

— У райвідділ внутрішніх справ.

— Я хотів би побачити Ґлорію.

— Там і побачите.

Ми вийшли. Перев’язана рука нестерпно боліла. За парканом стояла сусідка і здивовано дивилася на нас.

Слідчий райвідділу мав років сорок — сорок п’ять, стомлене й виснажене обличчя, мовби він цілу ніч розвантажував самотужки вагон з вугіллям, і ще більше стомлені темно-сірі очі. Він кволим жестом показав мені на стілець, і почалася та ж процедура запитування: хто я, ким працюю, де народився.

Я відповів і, доки він дивився кудись повз мене, подумав, що, може, досі сплю. Може, мені сниться сон, якому не буде кінця, доки не перестане діяти димедрол. Ще я подумав: слідчий наче щось пригадує, може, як звати його самого, абощо.

— Ставте, будь ласка, запитання, — не витримав я.

— Ви так поспішаєте? — сказав він. — Ти так поспішав, коли ґвалтував?

— Нікого я не ґвалтував. У мене болить рука.