Можливо, у молодості місіс Картрайт була ще тією відьмою, подумав Том. Може, саме через неї донька стала такою знервованою, напевне, вона все життя тримала її біля себе, не давши можливості вийти заміж, може, вона заслуговувала на те, щоб її викинули за борт, а не водили попід ручку палубою і вислуховували її теревені, але яка тепер різниця? Хіба всі в цьому житті отримують по заслузі? Хіба він сам отримав по заслузі? Йому неабияк пощастило — він скоїв два вбивства, а йому все зійшло з рук. Фортуна посміхалась йому, коли він став Дікі Ґрінліфом, побачимо, чи посміхнеться тепер. У першій половині життя доля була до нього страшенно несправедлива, а зустріч із Дікі стала винагородою за всі його поневіряння. Однак Том відчував: щось неодмінно трапиться з ним у Греції, але навряд чи це буде щось добре. Мабуть, він занадто довго випробовував долю. Та навіть якщо вони викриють його за допомогою відбитків пальців чи підробленого заповіту, навіть якщо його посадять на електричний стілець, невже біль від страти чи сам факт його смерті у віці двадцяти п’яти років будуть такими жахливими, що всі ті місяці, з листопада й дотепер, коли він справді насолоджувався життям, не коштуватимуть такої ціни? Звісно ж, коштуватимуть!

Він шкодував лише про те, що досі не встиг об’їздити весь світ. Він хотів побувати в Австралії та Індії. Хотів відвідати Японію та Південну Америку. Бодай мигцем побачити мистецтво тих країн. Він дізнався багато нового про мистецтво, намагаючись копіювати недолугі картини Дікі. У галереях Парижа і Рима він несподівано відкрив у собі цікавість до живопису. Він не прагнув стати художником, але, якби мав багато грошей, то тішив би себе, колекціонуючи картини, що припали до душі, і навіть спонсорував би молодих талановитих художників.

Він прогулювався палубою з місіс Картрайт, слухав її іноді геть занудні монологи, а сам линув думками бозна-куди. Місіс Картрайт вважала його дуже милим. Вона кілька разів казала, що завдяки йому ця мандрівка була для неї дуже приємною. Вони навіть домовилися другого липня зустрітися у якомусь готелі на Криті. Далі місіс Картрайт мала їхати автобусом за спеціальним туристичним маршрутом. Том погоджувався на всі її пропозиції, хоча, прибувши до Греції, він не мав наміру ще коли-небудь з нею бачитись. Він уявляв собі, що тільки-но ступить на берег, як його одразу схоплять і посадять на інший корабель, а може, навіть на літак, і відправлять назад до Італії. Поки що він нічого не чув про повідомлення щодо свого арешту. Та, з іншого боку, може, вони й не збиралися його повідомляти? Корабельна газета — однісінький аркуш, — яка щовечора з’являлася на столах пасажирів, друкувала лише провідні світові новини, здебільшого політичні, тож марно було сподіватися прочитати в ній щось про справу Ґрінліфа. Усі десять днів подорожі Том перебував ніби в очікуванні власного кінця, але водночас був готовий з мужністю його зустріти. Він уявляв собі дивні речі: ніби донька місіс Картрайт падає за борт, а він кидається за нею і рятує її, або намагається спинити потоки води, що ринуть через пробоїну, затуляючи її своїм тілом. Він почував у собі надприродну силу та безстрашність.

Корабель наближався до берегів Греції, а Том стояв на палубі разом із місіс Картрайт. Вона розповідала йому, як сильно змінився порт у Піреї, відколи вона була тут востаннє, а Тома геть не цікавили всі ті зміни. Пірей існував, і тільки це мало значення. Перед ним був не міраж, він бачив справжній пагорб, по якому зможе гуляти, а далі — будинки, яких він зможе торкнутися, якщо, звісно, матиме таку можливість.

У порту чекала поліція. Четверо полісменів, схрестивши на грудях руки, дивилися на корабель. Том допоміг місіс Картрайт зійти трапом аж до самого берега, приязно посміхнувся і попрощався з нею та її донькою. Вони пішли отримувати свій багаж до відділення з літерою «К», і відразу з порту автобусом вирушали до Афін. Він залишився біля відділення з літерою «Р».

Відчуваючи на щоці досі теплий і вологий поцілунок місіс Картрайт, Том повільно рушив до полісменів. Він не чинитиме опору, він сам підійде до них і скаже, хто він. Позаду них стояв невеликий газетний кіоск, і він подумав, що варто придбати газету. Може, вони не заперечуватимуть. Полісмени зі схрещеними на грудях руками уважно дивилися, як він наближався. Вони мали чорну форму й кашкети. Том легенько посміхнувся. Один із полісменів торкнувся кашкета й відступив. Та інші не намагалися обступити його. Том пройшов між двома полісменами, а вони й далі дивилися поперед себе, не звертаючи на нього жодної уваги.

Приголомшений і ледь притомний, він зупинився перед кіоском і безтямно розглядав ряди газет. Рука мимовільно потягнулася до римського видання, яке вийшло всього лише три дні тому. Він вийняв з кишені кілька лір і раптом усвідомив, що не мав грецьких грошей. Та продавець охоче взяв у нього ліри й навіть дав йому лірами решту.

— Візьму ще й ці, — сказав Том італійською, вказавши на три італійські газети та паризьку «Геральд-Трибюн». Кинув погляд на полісменів. Вони навіть не дивилися на нього.

Він пішов назад до відділення багажу. Дорогою він минув місіс Картрайт і навіть почув її радісне привітання, але вдав, ніби не помітив її. Зупинився під літерою Р і розгорнув найстарішу італійську газету, яка вийшла чотири дні тому.

ПОЛІЦІЯ НЕ ЗНАЙШЛА ЧОЛОВІКА НА ІМ’Я РОБЕРТ С. ФАНШОУ, ЯКИЙ ВІДДАВ НА ЗБЕРІГАННЯ ВАЛІЗИ ҐРІНЛІФА

Таким недоладним заголовком починалася стаття на другій сторінці. Він пробіг її очима, але зацікавив його тільки п’ятий абзац:

Кілька днів тому поліція підтвердила, що відбитки пальців на валізах і малюнках відповідають тим, які знайшли в колишній квартирі Ґрінліфа в Римі. Відтак поліція дійшла висновку, що Ґрінліф сам віддав на зберігання свої валізи й малюнки…

Том розгорнув наступну газету та прочитав те саме:

…Зважаючи на те, що відбитки пальців на валізах і речах відповідають тим, які знайшли в римській квартирі синьйора Ґрінліфа, поліція дійшла висновку, що синьйор Ґрінліф спакував і сам відправив валізи на зберігання до Венеції, а також висловила припущення, що він міг накласти на себе руки, утопившись, найімовірніше, повністю оголеним. За іншою версією, він може переховуватися під іменем Роберта С. Фаншоу або якимось іншим іменем. Або ж його могли убити, перед тим примусивши спакувати власні речі, й таким чином хотіли заплутати поліцію…

У будь-якому разі, тепер марно шукати «Річарда Ґрінліфа», бо, навіть якщо він і живий, у нього немає паспорта на ім’я Річарда Ґрінліфа…

Тому запаморочилося в голові. Сонячне світло засліплювало йому очі. Він машинально пішов за носієм, який поніс його речі на митний контроль. Ніби крізь туман він дивився, як митник поспіхом переглядав уміст його валізи, намагаючись усвідомити, що означали ці новини. Виходить, що його ні в чому не підозрюють. Виходить, що відбитки пальців не були загрозою, а навпаки, підтверджували його невинуватість. Його не запроторять до в’язниці, не стратять на електричному стільці, його взагалі ні в чому не підозрюють. Йому нема чого боятися. Хіба що тільки того заповіту.

Том сів на автобус до Афін. Поряд з ним опинився один із пасажирів корабля, з яким вони часто були за одним столом, але Том удав, ніби не впізнав його. Навіть якби чоловік щось у нього запитав, Том не зміг би відповісти. В афінському відділенні «Американ Експресс» на нього чекав лист від містера Ґрінліфа, він навіть не сумнівався. Містер Ґрінліф мав достатньо часу на відповідь. Може, він одразу передав цю справу своєму адвокатові й той написав Тому люб’язну відмову, а може, на нього чекає послання від американської поліції, яка висунула йому звинувачення у підробці. А може, і те, й інше. Той заповіт міг його погубити. Том визирнув у вікно й байдуже споглядав одноманітний висушений сонцем ландшафт. Ніщо не впадало йому в око. Може, грецька поліція чекає на нього у відділенні «Американ Експресс», а ті четверо в порту були не полісменами, а якимись солдатами?

Автобус зупинився. Том вийшов, забрав свій багаж і спіймав таксі.