За сусіднім столиком четверо італійців емоційно й досить гучно щось обговорювали, раз по раз вибухаючи оглушливим сміхом. Том хотів відсунутися від них, але сидів нерухомо.

Він напружився, аж його тіло зробилося твердим, як криця. Він був готовий прийняти виклик. А тоді почув свій неймовірно спокійний голос:

— Чи встигли ви зустрітися із лейтенантом Роверіні, поки ще були в Римі? — Він озвучив своє питання і лише тоді усвідомив його справжню мету. Він хотів вивідати, чи Мак-Каррон знає про затонулий у Сан-Ремо човен.

— Ні, не встиг, — сказав детектив. — В аеропорту мені повідомили, що містер Ґрінліф має сьогодні повернутися до Рима, але я прилетів дуже рано, тому й вирішив не гаяти часу та спіймати його у Венеції, а заразом ще й поговорити з вами. — Мак-Каррон опустив очі до своїх паперів. — Якою людиною був Річард? Як би ви описали його характер?

Невже Мак-Каррон вирішив діяти саме так? Вихопити з його розповіді ще кілька доказів проти нього? А може, просто хотів почути об’єктивну думку про Дікі, якої він не міг отримати від його батьків?

— Він хотів бути художником, — почав Том, — хоча й знав, що йому ніколи не стати видатним. Він поводився так, ніби йому байдуже, ніби він і так щасливий та живе тут, у Європі, саме так, як завжди хотів. — Том облизав губи. — Та мені здається, що день у день таке життя дедалі більше його гнітило. Як ви, мабуть, знаєте, батько не схвалював його захоплень. Та ще й ці їхні стосунки з Мардж.

— Що ви маєте на увазі?

— Мардж закохалася в нього, а Дікі не відповідав їй взаємністю, але вони так часто бачилися в Монджибелло, що вона й далі продовжувала на щось сподіватися… — Том обрав безпечну для себе тему, але вдавав, ніби йому важко про це говорити. — Правду кажучи, він ніколи не обговорював цього зі мною і завжди гарно відгукувався про Мардж. Він, звісно ж, симпатизував їй, але всім було очевидно — і Мардж теж, — що він ніколи не покличе її заміж. Але Мардж не здавалась. Гадаю, саме це стало основною причиною, яка змусила його покинути Монджибелло.

Мак-Каррон слухав уважно й навіть трохи співчутливо, здалося Тому.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що Мардж не здавалась? Що вона робила?

Том зачекав, поки офіціант поставив на стіл дві чашки з пінистим капучино, помістив між ними цукерничку й поклав на неї рахунок.

— Вона продовжували писати йому, хотіла зустрітися, але водночас поводилась досить тактовно, не надто набридаючи йому, коли він хотів побути сам. Усе це він розповів мені під час зустрічі в Римі. А ще після вбивства Майлза він був не в гуморі для зустрічі з Мардж і боявся, що вона, дізнавшись про його неприємності, сама приїде до Рима.

— Як ви думаєте, чому він був такий пригнічений після вбивства Майлза? — Мак-Каррон відсьорбнув капучино, заплющився від того, що воно було гарячим або гірким, і взявся помішувати його ложкою.

Том пояснив. Вони були добрими друзями, а Фредді вбили через кілька хвилин після того, як він пішов від Дікі.

— Ви думаєте, що Річард міг убити Фредді? — тихенько запитав Мак-Каррон.

— Ні, я так не думаю.

— Чому?

— Бо в Дікі не було причин його вбивати… Принаймні мені не відомі такі причини.

— Зазвичай люди кажуть: він не здатен на убивство, — зауважив детектив. — Як гадаєте, Річард був здатен на вбивство?

Том вагався, гарячково шукаючи правильну відповідь.

— Я ніколи про це не думав. Я не знаю, як виглядають люди, здатні на вбивство. Я бачив його сердитим…

— Коли?

Том описав два дні в Римі, коли Дікі, за його словами, дратувався і сердився через допити поліції і навіть перебрався з квартири до готелю, щоб йому не телефонували знайомі й незнайомці. Том поєднав цей стан Дікі з наростаючою зневірою у власних силах, адже саме в той час малювання теж давалося йому не найкраще. Він зобразив Дікі як упертого й пихатого молодого чоловіка, який залежав від батькових грошей і тому хотів довести, що й сам на щось здатний. З його слів виходило, що Дікі був доволі дратівливим, але щедрим до друзів і незнайомців, а ще в нього дуже часто змінювався настрій — зараз він приязний і веселий, а за мить міг стати похмурим і мовчазним. Він закінчив свою розповідь на тому, що Дікі був звичайнісіньким юнаком, який, проте, вважав себе особливим.

— Якщо він наклав на себе руки, — додав Том, — то хіба тому, що побачив свої недоліки та зрозумів, що не такий він уже й особливий. Мені легше уявити його самогубцем, аніж убивцею.

— Та все ж у мене є підозри, що він міг убити Фредді Майлза. А у вас?

Мак-Каррон був із ним цілком відвертий, у цьому не було жодних сумнівів.

Він навіть очікував, що Том зараз почне захищати Дікі, адже той був його другом. Страх потроху відпускав, поволі, ніби всередині танув лід.

— Не знаю, — сказав Том. — Я просто не вірю, що він міг таке зробити.

— І я не знаю. Але це багато пояснило б, хіба ні?

— Так, — відказав Том. — Тоді б усе стало зрозуміло.

— Ну, це лише перший день моєї роботи, — з оптимістичною посмішкою мовив детектив. — Я ще навіть не бачив звіту римської поліції. Мабуть, після поїздки до Рима знову потребуватиму ваших свідчень.

Том уважно подивився на нього. Здається, їхня розмова добігла кінця.

— Ви говорите італійською?

— Не дуже добре, але можу читати. Я знаю французьку, але то пусте, якось дам собі раду, — сказав Мак-Каррон так, ніби це було геть неважливо.

Це дуже важливо, подумав Том. Він не міг уявити, як Мак-Каррон, спілкуючись тільки з допомогою перекладача, мав намір витягти з Роверіні всі подробиці справи. До того ж він не зможе опитати інших важливих свідків, як-от управительку дому, в якому винаймав квартиру Дікі Ґрінліф. А це було дуже навіть важливо.

— Кілька тижнів тому я говорив з Роверіні у Венеції, — сказав Том. — Передавайте мої вітання.

— Обов’язково, — Мак-Каррон допив своє капучино. — Ви знали Дікі, тож куди, на вашу думку, він міг податися, щоб його ніхто не знайшов?

Том засовався на стільці. Ось він і докопався до самого дна.

— Ну, я знаю, що йому дуже подобається Італія. Навряд чи він поїхав до Франції. Йому також подобалась Греція, а ще він планував побувати на Майорці. Може бути, що він подався до Іспанії.

— Зрозуміло, — зітхнув Мак-Каррон.

— Ви сьогодні повертаєтесь до Рима?

Детектив підняв брови.

— Мабуть, якщо зможу бодай кілька годин поспати. Я не спав уже дві доби.

Але тримався він незле, подумав Том.

— Здається, містер Ґрінліф мав дізнатися на вокзалі про найближчі потяги. Наскільки мені відомо, є два ранішніх і ще кілька вирушають по обіді. Він планував сьогодні повернутися до Рима.

— Може, й поїдемо сьогодні. — Мак-Каррон узяв рахунок. — Дуже дякую за вашу допомогу, містере Ріплі. Я маю вашу адресу й номер телефону на той випадок, якщо знову потребуватиму вашої допомоги.

Обидва підвелися.

— Ви не проти, якщо я піднімуся і попрощаюся з Мардж та містером Ґрінліфом?

Мак-Каррон не мав нічого проти. Вони знову їхали разом ліфтом, а Том насилу стримувався від насвистування якоїсь дурнуватої пісеньки.

У номері він уважно подивився на Мардж, вишукуючи на її обличчі ознаки ворожості. Та вона радше виглядала зажуреною, ніби щойно овдовіла.

— Я б хотів ще й з вами поговорити наодинці, міс Шервуд, — сказав Мак-Каррон. — Якщо ви не заперечуєте, — він повернувся до містера Ґрінліфа.

— Звісно. Я саме збирався до вестибюля придбати ранкові газети, — відказав містер Ґрінліф.

Том попрощався з Мардж та містером Ґрінліфом на той випадок, якщо вони сьогодні повернуться до Рима і більше не побачаться. А Мак-Каррону сказав:

— Я з радістю приїду до Рима, якщо вам раптом знадобиться моя допомога. Я буду у Венеції до кінця травня.

— До того часу ми вже щось знайдемо, — відповів Мак-Каррон з упевненою ірландською посмішкою.

Том разом із містером Ґрінліфом спустився до вестибюля.

— Він знову питав мене про те саме. А ще попросив описати характер Дікі, — озвався Том.