— Ну, то якої ви думки про його характер? — приреченим голосом запитав містер Ґрінліф.

Том знав, що містер Ґрінліф однаково осудить як те, що Дікі наклав на себе руки, так і те, що він утік і десь переховується.

— Я сказав тільки те, що думаю, — відповів Том. — Мені здається, що Дікі цілком здатен як утекти, так і покінчити з собою.

Містер Ґрінліф нічого не сказав, лише поплескав його по плечу.

— До зустрічі, Томе.

— До зустрічі, — відказав Том. — Сподіваюся, він дасть про себе знати.

У них з містером Ґрінліфом були хороші стосунки, подумав Том. Те саме було й із Мардж. Вона проковтнула його вигадку про самогубство Дікі, і відтепер усі її думки прямуватимуть у тому напрямку.

Решту дня Том провів удома, очікуючи на дзвінок, бодай від Мак-Каррона, нехай навіть стосовно якоїсь дрібниці. Та отримав дзвінок лише від графині Тіті, яка запросила його на коктейльну вечірку. Том сказав, що прийде.

З якого дива йому чекати неприємностей від Мардж? Вона ніколи не завдавала йому клопоту. Відтепер самогубство Дікі стане для неї нав’язливою ідеєю, всі її думки й фантазії обертатимуться навколо неї.

28

Мак-Каррон зателефонував йому наступного дня з Рима, щоб запитати імена всіх, кого Дікі знав у Монджибелло. Мабуть, то було все, чого від нього хотів детектив, адже він неспішно звіряв його свідчення з переліком, який йому надала Мардж. Більшість імен він уже отримав від Мардж, але Том ще раз назвав усіх тих людей і їхні нелегкі для вимови адреси — Джорджіо, звісно ж, і П’єтро, який наглядав за причалом, Марія, тітка Фаусто (він не знав її прізвища, але з горем пополам пояснив Мак-Каррону, де знаходився її дім), бакалійник Альдо, родина Чеккі й навіть старий Стівенсон, художник-самітник, який мешкав на околиці містечка та якого сам Том ніколи не зустрічав. Том кілька хвилин перелічував їхні імена, а Мак-Каррону, либонь, знадобиться не один день, щоб їх усіх опитати. Том не назвав тільки синьйора Пуччі, який займався продажем будинку й вітрильника Дікі. Синьйор Пуччі міг розказати Мак-Каррону, якщо він уже не довідався про це від Мардж, що Том Ріплі приїжджав до Монджибелло, аби владнати справи Дікі. Хоча насправді Том не дуже переймався тим, що Мак-Каррон дізнається про його участь у продажі майна Дікі. А з такими людьми, як Альдо та Стівенсон, детектив міг балакати скільки йому заманеться, навряд чи вони могли повідомити йому щось путнє.

— У нього були знайомі в Неаполі? — запитав Мак-Каррон.

— Я про таких не знаю.

— У Римі?

— На жаль, я ніколи не бачив його в Римі зі знайомими.

— Може, ви зустрічали того художника… ем… Ді Массімо?

— Ні. Я бачив його лише раз, — сказав Том, — але я не був із ним знайомий.

— Як він виглядає?

— Ну, я бачив його лише мигцем, на розі. Ми з Дікі попрощалися якраз перед тим, як він мав з ним зустрітися, і мені не вдалося добре його розгледіти. Зростом десь п’ять футів, з темним, трохи сивим волоссям, на вигляд близько п’ятдесяти… це все, що я пам’ятаю. Досить міцної статури, а ще, пригадую, був одягнений у світло-сірий костюм.

— Гм-м… зрозуміло, — неуважно відказав Мак-Каррон, ніби якраз записував його слова. — Ну, мабуть, це все. Дуже дякую, містере Ріплі.

— Радий допомогти. Хай щастить!

Наступних кілька днів Том провів удома, як і личило будь-якій нормальній людині, коли пошуки його друга в самому розпалі. Він відхилив три або чотири запрошення на вечірки. Газети знову зацікавилися зникненням Дікі, здебільшого через американського детектива, якого до Італії запросив батько Дікі. Коли якісь фотографи з «Європео» та «Оджі» прийшли, щоб зняти його самого та його будинок, Том рішуче попросив їх піти й навіть схопив якогось настирливого молодика за лікоть, виволік його зі своєї вітальні та виштовхав за двері. Минуло п’ять днів, але нічого не трапилося. Жодних дзвінків або листів, навіть від лейтенанта Роверіні. Іноді, особливо надвечір, коли він найбільше нудьгував, Том уявляв собі найгірший розвиток подій. Він уявляв, як Роверіні та Мак-Каррон разом розробляють теорію про те, що Дікі зник іще в листопаді, як Мак-Каррон перевіряє, коли він придбав свою автівку, а тоді, з’ясувавши, що Дікі не повернувся після подорожі до Сан-Ремо, а Том Ріплі приїздив до Монджибелло, аби залагодити його справи, нарешті виходить на його слід. Він уже всоте обмірковував утомлене та байдуже «до зустрічі», яким містер Ґрінліф розпрощався з ним у Венеції, і таки вирішив, що звучало воно неприязно, а тоді уявив, як у Римі містер Ґрінліф впадає у нерви, розчарований нульовим результатом у пошуках Дікі та зненацька вимагає з’ясувати все про Тома Ріплі, того негідника, якому він дав грошей і відправив до Італії вмовляти свого сина.

Але надходив ранок і Том знову був у доброму гуморі. З іншого боку, непогано, що Мардж так наївно повірила, ніби Дікі всі ці місяці сидів у Римі. Та й вона, без сумніву, зберегла його листи й за потреби точно покаже їх Мак-Каррону. То були чудові листи, пригадав Том. Він тішився, що тоді не пожалів на них зусиль і часу. Мардж, безперечно, дуже йому знадобилася. Добре, що він опустив черевика того дня, коли вона знайшла персні Дікі.

Щоранку з вікна своєї спальні він спостерігав, як над заспаним містом здіймалося сонце, як воно продиралося крізь зимовий туман, щоб кілька годин посвітити, і такий спокійний початок дня був для нього провісником безтурботного майбутнього. Весна була вже не за горами, й одного ранку, одного чудового ранку, кращого за всі інші, він покине цей будинок і вирушить до Греції.

Шостого дня після від’їзду містера Ґрінліфа, увечері, Том сам зателефонував йому до Рима. Містер Ґрінліф не міг повідомити йому нічого нового, та він цього й не сподівався. Мардж поїхала додому. Том подумав, що газети щось та й писатимуть про справу Дікі доти, доки містер Ґрінліф залишатиметься в Італії, хоча в них уже не було жодних сенсаційних новин.

— Як почувається ваша дружина? — запитав Том.

— Непогано. Проте всі ці хвилювання теж дають про себе знати. Я говорив з нею якраз учора.

— Мені дуже шкода, — сказав Том і подумав, що варто написати їй гарного листа, таке собі дружнє послання, щоб підтримати її, доки не повернувся містер Ґрінліф. Чому ж він не додумався до цього раніше?

Містер Ґрінліф сказав, що поїде наприкінці тижня, дорогою зазирнувши до Парижа, де французька поліція теж веде пошуки Дікі. Мак-Каррон поїде з ним, і якщо в Парижі вони не довідаються нічого нового, то обидва повернуться до Штатів.

— Мені, та й, думаю, всім іншим, зрозуміло, — сказав містер Ґрінліф, — що він або помер, або десь переховується. Сумніваюся, що є ще якесь місце у світі, де б не було оголошено про його розшук. Ну, хіба що за винятком Росії. Господи, він же ніколи не цікавився тією країною, правда?

— Росією? Здається, ні.

То, значить, містер Ґрінліф вважав, що Дікі або помер, або перебуває чортзна-де, то й біс із ним. Причому, судячи з їхньої розмови, він радше схилявся до варіанта «то й біс із ним».

Того ж вечора Том пішов навідати Пітера Сміта-Кінґслі. У Пітера було кілька англійських газет, які він іноді отримував від друзів, і в одній із них була фотографія Тома, який виштовхував за двері фотографа «Оджі». Італійські газети теж публікували той знімок. Та сама фотографія потрапила й до американських видань. Боб та Клео надіслали йому вирізки з нью-йоркських таблоїдів. Усі ці перипетії здавалися їм дуже захопливими.

— Мені це вже сидить у печінках, — сказав Том. — Я залишаюся тут тільки з чемності й на той випадок, якщо поліції знадобиться моя допомога. Нехай ще якісь репортери тільки спробують вдертися до мого дому, я зустріну їх на порозі з рушницею. — Він справді був роздратований, і це вчувалося у його голосі.

— Я тебе чудово розумію, — сказав Пітер. — Знаєш, наприкінці травня я повертаюся додому. Ти міг би поїхати зі мною, якщо хочеш, і якийсь час погостювати в мене в Ірландії. Я буду тільки радий. Запевняю, у нас там дуже тихо.