Том глянув на нього. Пітер уже розповідав йому про свій старий ірландський замок і навіть показував його світлини. Раптом у його думках зблиснули, ніби давно забутий кошмар, спогади про їхні з Дікі стосунки, страхітливі спогади, що не давали йому спокою. Адже те саме могло трапитися і з Пітером — чесним, довірливим, щедрим Пітером. От тільки зовнішньо він зовсім не був на нього схожий. Та одного вечора, задля розваги Пітера, він зімітував його акцент і взявся копіювати його манери, постійно закидаючи набік голову, як той завжди робив, коли щось розповідав. Це добряче насмішило Пітера. Тепер він подумав, що не варто було цього робити. Йому стало соромно за той вечір і за те, що він навіть на секунду подумав, що Пітер міг повторити долю Дікі.

— Дякую, — сказав Том. — Однак я краще побуду на самоті. Я сумую за своїм другом Дікі. Мені так його бракує. — Зненацька він ледь не розплакався. Він пригадав посмішку Дікі того дня, коли вони нарешті порозумілися і він розказав йому, що то містер Ґрінліф відправив його до Італії. Він пригадав їхню першу шалену мандрівку до Рима. Він із приємністю пригадав навіть ті півгодини в барі готелю «Карлтон» у Каннах, коли Дікі був страшенно знуджений і весь час мовчав. Але ж справді він сам до того спричинився, адже це він, Том, притягнув його туди, хоч Дікі зовсім не хотів на Лазуровий берег. Якби ж йому вистачило клепки не тягнути Дікі на оглядини міста, якби ж він не був таким квапливим і таким жадібним, якби не вигадував неіснуючого роману Дікі та Мардж і зачекав, коли вони самі віддаляться одне від одного, то всього цього могло б не статися. Він міг би бути з Дікі до кінця своїх днів, насолоджуватись мандрами й розкішним життям. Якби ж він тоді не натягнув на себе одяг Дікі…

— Я розумію, Томе, я справді розумію, — сказав Пітер і поплескав його по плечу.

Том глянув на нього затуманеними від сліз очима. Він уявляв, як вони з Дікі великим лайнером пливуть до Америки святкувати Різдво, як радісно й тепло його зустрічають Ґрінліфи, ніби він не просто його друг, а рідний брат.

— Дякую, — шморгнув носом Том.

— Якби тобі було байдуже, я б дійсно подумав, що з тобою щось не так, — співчутливо додав Пітер.

29

Венеція

3 червня, 19________

Шановний містере Ґрінліф!

Сьогодні, пакуючи свої валізи, я натрапив на конверт, який Річард дав мені в Римі та про який я з невідомої мені самому причини зовсім забув. На конверті було написано «Не відкривати до червня», а зараз саме червень, тож я його відкрив. У конверті був заповіт Річарда, за яким він залишає мені свої доходи та все своє майно. Я такий же приголомшений, як, мабуть, і ви, але, судячи із формулювання заповіту (його надруковано на машинці), він був при здоровому глузді.

Мені дуже шкода, що я забув про той конверт, адже тоді ми набагато раніше отримали б незаперечні докази наміру Дікі накласти на себе руки. Я сховав його до кишені валізи й геть про нього забув. Він дав мені його за нашої останньої зустрічі в Римі, і тоді він був страшенно пригніченим.

Я також вирішив надіслати вам фотокопію заповіту, щоб ви самі могли його прочитати. Це вперше в житті я тримаю в руках заповіт і не знаю, як це все зазвичай відбувається. Що мені робити?

Передавайте місіс Ґрінліф моє шанування і прийміть, будь ласка, мої найщиріші співчуття. Мені дуже шкода, що мушу писати вам такого листа. Будь ласка, якомога швидше надішліть свою відповідь. Ось моя нова адреса:

«Американ Експресс»

Афіни, Греція.

З найкращими побажаннями,

Том Ріплі

У певному сенсі він сам шукав собі проблем. Це могло спричинити нове розслідування стосовно справжності підпису на заповіті і, знову ж таки, на чеках — одне з тих прискіпливих розслідувань, яке затівають страхові й трастові компанії, коли хтось береться зазіхати на їхні гроші. Але він просто не міг собі в цьому відмовити. Він придбав квиток до Греції ще в середині травня. Погода щодня робилася кращою, а він щодня робився нетерплячішим. Він вигнав свою автівку з гаража та пустився у мандрівку до Бреннера, Зальцбурга й Мюнхена, а звідти подався до Трієста й Больцано. Погода була чудовою, за винятком хіба теплого весняного дощу, який заскочив його в Мюнхені, коли Том прогулювався Англійським садом. Та він не намагався кудись від нього сховатися, а йшов собі далі й по-дитячому тішився думкою, що вперше в житті на нього падав німецький дощ. На його рахунку залишалося дві тисячі доларів, які він перевів з рахунку Дікі й заощадив з його щомісячних доходів, та він не наважувався потягнути з його рахунку ще трохи грошей. У нього виникало бажання забрати всі гроші Дікі, але ризик був занадто великий. Йому страшенно набридли одноманітні тижні у Венеції, коли кожен день укотре підтверджував, що йому нічого не загрожувало, і вкотре нагадував, яким нудним було його життя. Роверіні більше не писав. Альвін Мак-Каррон повернувся до Америки (а перед тим ще раз, просто так, зателефонував йому з Рима), і Том припустив, що вони з містером Ґрінліфом вирішили, що Дікі або помер, або десь з власної волі переховується, тож немає сенсу продовжувати його пошуки. Газети теж припинили публікувати статті про Дікі, бо вже не мали що писати. Він ледь не з’їхав з глузду від порожнечі й невизначеності, які заполонили його життя, тому й вирішив поїхати до Мюнхена. Коли він повернувся до Венеції, аби спакувати валізи й замкнути дім, він знову засмутився: він збирався відвідати Грецію, ті легендарні античні острови в ролі маленького, сором’язливого, непоказного Тома Ріплі з жалюгідними двома тисячами доларів на рахунку, і йому щоразу доведеться гарненько подумати, перш ніж витратити їх, скажімо, на книжку про грецьке мистецтво. Ні, це нікуди не годиться!

Ще у Венеції він вирішив, що подорож до Греції стане епічною. Він насолоджуватиметься краєвидами цих міфічних островів як сильна та смілива людина, що вдихає життя на повні груди, він більше не буде лякливим нікчемою з Бостона. Навіть якщо в Піреї він потрапить прямісінько в руки поліції, ніхто не зможе відняти в нього тих днів, коли він, стоячи на носі корабля, розсікатиме забарвлену призахідним сонцем криваво-червону воду, наче Ясон чи Одіссей, які вертали до рідних берегів. За три дні до свого від’їзду Том надіслав листа містеру Ґрінліфу. Ймовірно, він отримає його не раніше, ніж за чотири або п’ять днів, тому не зможе затримати його у Венеції своєю телеграмою. Том аж ніяк не хотів проґавити свій корабель. Тим паче, таке нібито байдуже ставлення, коли зо два тижні, доки він дістанеться Греції, ніхто не зможе з ним зв’язатися, мало б показати, що йому нема діла до тих грошей. Жоден заповіт не міг скасувати його невеличкої мандрівки.

За два дні до відплиття Том навідався на чашечку чаю до графині Тіті делла Латти-Каччаґуерри, з якою він познайомився того дня, коли вперше вирушив на пошуки будинку. Служниця провела його до вітальні, і Тіті привітала його словами, яких він не чув уже кілька тижнів:

— Ох, вітаю, Томасо! Ви бачили сьогоднішні газети? Знайшлися валізи Дікі! І його малюнки! Тутечки, у Венеції, у відділенні «Американ Експресс»! — Її золоті сережки тріпотіли від хвилювання.

— Що? — Том не бачив газет. Він був занадто заклопотаний пакуванням своїх речей.

— Прочитайте! Ось тут! Він віддав їх на зберігання в лютому! Їх надіслали сюди з Неаполя. Може, він зараз у Венеції!

Том запхав носа до газети. Виявляється, мотузка, якою були стягнуті картини, розв’язалася, і службовець, який взявся її перев’язувати, ненароком побачив на полотнах підпис «Р. Ґрінліф». У Тома затремтіли руки, і, щоб трохи заспокоїтись, він міцно вхопився за краї газети. У статті писали, що зараз поліція ретельно оглядає всі речі, шукаючи відбитки пальців.

— Може, він живий! — вигукнула Тіті.

— Не думаю… Це зовсім не означає, що він живий. Може, він відправив ці валізи, а тоді його вбили або він наклав на себе руки. До того ж ці речі зберігалися під іншим іменем… Фаншоу… — Раптом у нього виникло відчуття, що графиню, яка нерухомо сиділа на канапі, приголомшила його знервованість, тож він миттю опанував себе і якомога спокійніше сказав: