— Ви навчалися у Бостоні? — запитав містер Ґрінліф.

— Ні, сер. Якийсь час я навчався у Прінстоні, тоді відвідував іншу тітку в Денвері й ходив до коледжу там. — Том зробив паузу, сподіваючись, що містер Ґрінліф запитає його щось про Прінстон, але той не питав. Том міг би розказати про систему викладання історії, університетські заборони, атмосферу на танцях, що зазвичай відбувалися на вихідних, політичні тенденції студентських організацій і ще багато всього. Минулого літа він потоваришував зі старшокурсником із Прінстона, і той постійно говорив лише про свій університет, тому Том витягав із нього дедалі більше інформації, сподіваючись, що колись вона стане йому в пригоді. Том розповів Ґрінліфам, що в Бостоні його виховувала тітка Дотті. Вона забрала його до Денвера, коли Тому було шістнадцять, і там він закінчив школу, а тоді познайомився з юнаком на ім’я Дон Мізелл, який винаймав кімнату в будинку його тітки Беа. Дон навчався в університеті Колорадо, і Том дізнався від нього стільки всього, що почувався так, наче й сам навчався в тому навчальному закладі.

— Мали якусь конкретну спеціалізацію? — поцікавився містер Ґрінліф.

— Ніяк не міг обрати між бухгалтерською справою та англійською мовою, — посміхаючись, відповів Том, упевнений, що тема страшенно нецікава, тож ніхто не захоче її обговорювати.

Місіс Ґрінліф принесла сімейний фотоальбом, і Том опустився біля неї на канапу, а жінка тим часом гортала сторінки. Перші кроки Річарда, жахлива кольорова фотокартка майже на всю сторінку, де він із довгими золотими кучерями позував в образі «Хлопчика у блакитному»[1]. Альбом не викликав у Тома жодного зацікавлення, доки вони не дійшли до тих сторінок, де Річарду було близько шістнадцяти і він стояв, стрункий, довгоногий і з хвилястим волоссям. Том помітив, що відтоді до двадцяти трьох чи чотирьох, коли фотокартки закінчилися, Дікі майже не змінився. Він був уражений тим, що його наївна широка усмішка теж нікуди не поділась. Том ніяк не міг позбутися відчуття, що Річард не вельми кмітливий, або ж він просто полюбляв позувати для фотографій і вважав, що найкраще виглядає із широкою посмішкою від вуха до вуха, що теж здавалося Тому не дуже розумним.

— А от приклеїти ці фотокартки в мене ще руки не дійшли, — пояснила місіс Ґрінліф, простягаючи йому стосик інших світлин. — Вони всі з Європи.

Ці фотокартки були куди цікавіші. Дікі наче в паризькому кафе, Дікі на пляжі. На кількох із них він був насупленим.

— А це, до речі, Монджибелло, — сказала місіс Ґрінліф, показуючи на світлину, на якій Дікі витягав на пісок маленького вітрильника. На задньому плані виднілися скелясті гори та смужка невеличких білих будиночків, що облямовували берег. — А тут дівчина, єдина американка, яка там мешкає.

— Мардж Шервуд, — додав містер Ґрінліф. Він сидів навпроти них, нахилившись уперед, і уважно слідкував за показом фотографій.

Вона була в купальному костюмі й сиділа на пляжі, обхопивши руками коліна, — на вигляд здорова, простодушна, з коротким скуйовдженим білявим волоссям — одне слово, хороша дівчина. Наступною була непогана світлина Річарда в коротких шортах — він сидів на парапеті тераси. Він усміхався, але не тією посмішкою, яку Том бачив раніше. На європейських фотографіях Річард виглядав більш стриманим.

Том помітив, що місіс Ґрінліф витріщалася на килимок, що лежав перед нею. І пригадав ту мить, коли за столом вона сказала: «Краще б я ніколи не чула про Європу!», а містер Ґрінліф кинув на неї стривожений погляд, а тоді посміхнувся до нього, ніби такі спалахи емоцій не були рідкістю. Тепер він бачив, що в її очах бриніли сльози. Містер Ґрінліф підвівся, аби підійти до неї.

— Місіс Ґрінліф, — лагідно сказав Том, — я хочу, аби ви знали, що я зроблю все, що в моїх силах, аби переконати Дікі повернутися додому.

— Дякую, Томе, дуже дякую. — Вона стисла його руку.

— Емілі, може, тобі вже час іти до ліжка? — запитав містер Ґрінліф, схилившись над нею.

Том теж підвівся.

— Сподіваюся, що ви прийдете до нас іще раз перед своїм від’їздом, Томе, — сказала вона. — Відколи Річард поїхав, нас нечасто відвідують молоді люди. Мені їх так бракує.

— Я із задоволенням прийду до вас знову, — відповів Том.

Містер Ґрінліф разом із нею вийшов з кімнати. Том залишився стояти з опущеними руками й високо здійнятою головою. Він бачив своє відображення у великому дзеркалі на стіні: він знову був струнким і поважним молодим чоловіком. Він поквапом відвів погляд. Він усе робив правильно, він поводився як слід. Утім, його не покидало відчуття провини. Коли він щойно запевнив місіс Ґрінліф, що зробить усе, що в його силах… Так, він сказав це щиро. Він не мав наміру нікого обманювати.

Том відчув, що починає пітніти, і спробував розслабитись. І чого це він так розхвилювався? Адже сьогодні він почувався так добре! Коли він розповів про тітку Дотті…

Том розправив плечі та глянув на двері, однак вони не відчинилися. То була єдина мить за весь вечір, коли він відчув себе незатишно, ніби лукавив, — так почуваються тоді, коли обманюють, утім, то була чи не єдина правда серед усього, що він сьогодні розповідав: «Мої батьки померли, коли я був ще маленьким. Мене виховувала тітка в Бостоні».

До кімнати повернувся містер Ґрінліф. Здавалося, що його постать пульсувала й робилася дедалі більшою. Том закліпав, його несподівано охопив страх перед ним, він відчув якийсь імпульс, що спонукав напасти першим, поки не напали на нього.

— Може, вип’ємо трохи бренді? — спитав містер Ґрінліф, відчиняючи дверцята бару поряд із каміном.

«Я ніби в кіно», — подумав Том. За хвилину містер Ґрінліф або хтось інший скаже: «Добре, знято!» — і він знову розслабиться й опиниться «У Рауля» зі склянкою джину з тоніком на столі. Ні, краще в «Зеленій клітці».

— Чи вам уже досить? — озвався містер Ґрінліф. — Можете не пити, якщо не хочете.

Том легенько кивнув, а містер Ґрінліф, здавалося, на мить розгубився, а тоді налив дві склянки бренді.

Том укривався холодним потом. Він пригадав той випадок, що трапився минулого тижня в аптеці, хоча все вже минулося і йому справді нема чого боятися, тільки не зараз. На Другій авеню була аптека, номер якої він дав тим людям, які наполягали на тому, аби знову зателефонувати йому стосовно їхніх податків. Він казав, що то був номер Відділу врегулювання, де з ним можна зв’язатися лише з пів на четверту до четвертої години дня щосереди та щоп’ятниці. У цей час Том крутився біля телефонної будки в аптеці, очікуючи, коли задзвенить телефон. Коли він був там удруге й аптекар кинув на нього підозріливий погляд, Том пояснив, що чекає на дзвінок від своєї подружки. Минулої п’ятниці, коли він підняв слухавку, чоловічий голос сказав: «Ти знаєш, про що я, чи не так? Ми знаємо, де ти мешкаєш, якщо хочеш, щоб ми прийшли до тебе… У нас є щось для тебе, якщо в тебе є щось для нас». Той чоловік був дуже наполегливий, але щось не договорював, і Том подумав, що то якась хитрість, тому й не знав, що відповісти. А тоді почув: «Слухай, ми зараз прийдемо до тебе. До тебе додому».

У Тома тремтіли ноги, коли він виходив з телефонної будки, а тоді він помітив, що аптекар не зводив із нього вирячених і сповнених переляку очей, і раптом збагнув сенс тієї розмови: аптекар продавав наркотики та злякався, що Том був детективом, який хотів спіймати його на гарячому. Том розсміявся і вийшов, регочучи, раз у раз похитуючись, адже його ноги досі тремтіли від власного переляку.

— Замислились про Європу? — втрутився голос містера Ґрінліфа.

Том узяв склянку, яку він йому простягнув.

— Так, — відказав Том.

— Тоді сподіваюся, що ви будете задоволені своєю мандрівкою, Томе, а також зможете вплинути на Річарда. До речі, ви дуже сподобались Емілі. Вона сама мені сказала. Навіть не довелось запитувати. — Містер Ґрінліф обертав склянку з бренді між долонями. — У моєї дружини лейкемія, Томе.

— Ох, це, здається, серозна хвороба, так?