— Якщо ви погодитесь поїхати, я залюбки візьму на себе всі витрати. Ви справді думаєте, що змогли б це влаштувати? Скажімо, цієї осені?

Уже минула майже половина вересня. Том глянув на золотий перстень із потертою печаткою на мізинці містера Ґрінліфа.

— Гадаю, що зможу. Буду радий знову побачити Річарда, особливо якщо ви думаєте, що я зможу чимось допомогти.

— Навіть не сумніваюся! Я впевнений, що він вас послухає. Може, воно й добре, що ви не дуже близько його знаєте. Коли будете рішуче переконувати його, що варто повернутися додому, він не запідозрить, що ви робите це з якихось корисливих мотивів. — Містер Ґрінліф нахилився трохи вперед і схвально подивився на Тома. — Цікаво виходить. Джим Бурк із дружиною (Джим — мій партнер) торік заїжджав до Монджибелло, коли здійснював круїз. Річард пообіцяв, що з настанням зими повернеться додому. Минулої зими. Джим вважає, що тут уже ніхто не зарадить. Однак хіба буде молодий хлопець двадцяти п’яти років слухати старого чоловіка за шістдесят? Гадаю, вам удасться зробити те, на що не спромоглися інші!

— Сподіваюся, — скромно відказав Том.

— Може, ще щось вип’єте? Як щодо гарного бренді?

2

Було вже за північ, коли Том рушив додому. Містер Ґрінліф запропонував підвезти його на таксі, але Том не хотів, аби той знав, де він зараз мешкає — у закіптюженій будівлі з бурої цегли, між Третьою і Шостою авеню, на якій висіла табличка «КІМНАТИ ДЛЯ НАЙМУ». Останні два з половиною тижні Том мешкав із Бобом Делансі, молодиком, якого він заледве знав, однак Боб виявився чи не єдиним із нью-йоркських знайомих Тома, хто запропонував узяти його до себе, коли Тому не було куди податися. Том не запрошував нікого зі своїх друзів до помешкання Боба й навіть не розказував, де він мешкав. Основною перевагою Бобової квартири було те, що він навіть тут міг отримувати листи, адресовані Джорджу Мак-Альпіну, і навряд чи комусь вдалося б спіймати його на гарячому. Та з іншого боку, смердючий нужник наприкінці коридору, який не замикався, брудна кімнатка, що виглядала так, ніби через неї пройшла не одна тисяча пожильців і кожен із них залишив по собі якесь сміття, при цьому жодного разу не поворухнувши бодай одним пальцем, аби його прибрати, усі ті стоси старих глянцевих журналів «Воґ» та «Гарперс Базар», а ще ті великі й занадто вишукані для цього місця чаші та вази із димчастого скла, наповнені сплутаними стрічками, огризками олівців, недопалками та зіпсованими фруктами! Боб займався тим, що прикрашав вітрини крамниць та універмагів, але останнім часом роботи було небагато й він лише зрідка отримував замовлення від антикварних крамниць на Третій авеню, а в деяких із цих крамниць як оплату йому давали оті чаші з димчастого скла. Том був приголомшений, коли побачив, якою занедбаною була квартира, не міг повірити, що знав людину, яка жила в такому безладі, але був певен, що не залишиться тут надовго. Аж раптом йому трапився містер Ґрінліф. Завжди щось трапиться. Така була Томова філософія.

Перед тим як піднятися бурими кам’яними сходами, він зупинився і пильно роззирнувся навсібіч. Нікого, окрім старої жінки, що вигулювала песика, та чоловіка, який, петляючи, завернув з-за рогу й вийшов на Третю авеню. Понад усе він не терпів відчуття, наче хтось його переслідує, хто б це не був. А останнім часом це відчуття супроводжувало його всюди. Том кинувся східцями нагору.

Тепер мені начхати на навколишній безлад, подумав він про себе, переступаючи поріг кімнати. Йому потрібен лише паспорт, а тоді він зможе відплисти до Європи, ще й напевне в каюті першого класу. Офіціант принесе йому все, що він забажає, варто тільки натиснути на кнопку! Він одягнеться у найкращий одяг, неквапом зайде до великої обідньої зали, а за столом розмовлятиме з поважними людьми, як справжній джентльмен! Сьогодні йому є за що себе похвалити, подумав Том. Він поводився як належить. У містера Ґрінліфа нізащо не могло скластися враження, що Том хитрістю виманив у нього запрошення до Європи. Швидше навпаки. Містер Ґрінліф може на нього покластися. Він зробить усе можливе, аби переконати Дікі. Містер Ґрінліф був настільки порядним, що навіть не сумнівався у тому, що й інші люди такі ж порядні. Том уже й забув, що такі люди досі існують.

Він повільно зняв піджак і розпустив краватку, спостерігаючи за кожним своїм рухом так, наче дивився на якусь іншу людину. Дивовижно, як він раптом випростався, як змінився вираз його обличчя. То був один із небагатьох моментів у його житті, коли він справді був задоволений собою. Він просунув руку до напхом напханої шафи Боба й безцеремонно розсунув вішаки в два боки, аби повішати свій костюм. Тоді пішов до ванної. Старий, заіржавілий душ випорснув струмінь води на шторку, інший полетів кудись убік, так і не потрапивши на Тома, але це було все-таки краще, аніж сидіти в брудній ванні.

Коли він прокинувся наступного ранку, Боба не було, а кинувши погляд на його ліжко, Том зрозумів, що Боб навіть не ночував удома. Тоді він вистрибнув зі свого ліжка, підійшов до плити із двома конфорками й поставив кавник. Боб не заходив до квартири навіть уранці. Він не хотів розказувати Бобу про свою мандрівку до Європи. Той вошивий ледацюга все одно нічого не втямить, тільки й подумає, що Том поїде туди задарма. Мабуть, те саме подумають й Ед Мартін, Берт Віссер та інші його недалекі знайомі. Він нікому з них не розкаже, ще бракувало, щоб вони прийшли його проводжати. Том почав насвистувати. Сьогодні його запросили на вечерю до квартири Ґрінліфів на Парк-авеню.

П’ятнадцять хвилин по тому, прийнявши душ, поголившись, надягнувши костюм і смугасту краватку, що, як він припустив, гарно виглядатиме на його фотокартці для паспорта, Том походжав кімнатою туди-сюди, тримаючи в руці чашку кави, і чекав, коли принесуть ранкову пошту. Переглянувши пошту, він піде до Радіо-Сіті, аби залагодити справу з паспортом. А що робити до вечора? Відвідати художні виставки, аби мати про що говорити з Ґрінліфами за вечерею? Чи, може, пошукати якусь інформацію про «Суднобудівну компанію Бурк-Ґрінліф», щоб показати містеру Ґрінліфу, що він цікавиться його бізнесом?

Крізь прочинене вікно він почув легенький ляскіт поштової скриньки та спустився. Зачекав, доки поштар зійшов східцями та зник із виду, і лише тоді забрав листа, адресованого Джорджу Мак-Альпіну, що стримів із поштової скриньки. Том розкрив його. Усередині був чек на сто дев’ятнадцять доларів і п’ятдесят чотири центи, виписаний збирачеві податків із податкового відомства. Стара добра місіс Едіт В. Суперау! Заплатила без жодних скарг, навіть не довелося їй телефонувати. То був добрий знак. Він знову піднявся, роздер конверт місіс Суперау й викинув його до смітника.

Поклав її чек до коричневого конверта, якого ховав у внутрішній кишені одного зі своїх піджаків, що висіли в шафі. Разом із цим чеком у нього вже назбиралося тисяча вісімсот шістдесят три долари й чотирнадцять центів, підрахував Том у голові. Шкода, що він не міг отримати цих грошей. Чомусь жоден із тих ідіотів не додумався заплатити готівкою чи бодай виписати чек на ім’я Джорджа Мак-Альпіна. Колись Том знайшов посвідчення банківського посильного, правда, уже прострочене, яке він міг би спробувати виправити, але боявся, що його впіймають на отриманні навіть найменшої суми, хай йому й удасться підробити доручення. Отож усе зводилося до звичайнісінького жарту. Наче він збирав ті чеки задля розваги. Він ні в кого не крав грошей. Він подумав, що перед тим, як вирушити до Європи, варто знищити всі чеки.

У його переліку було ще сім потенційних платників. До відбуття залишалося десять днів, то, може, варто спробувати потрясти ще бодай одного? Учора, коли повертався додому після зустрічі з містером Ґрінліфом, Том подумав, що, якщо заплатять місіс Суперау та Карлос де Севілла, то він облишить цю справу. Однак містер де Севілла досі не заплатив, а це означало, що не завадить зателефонувати йому й нагнати на нього трохи страху. Том пригадав, що з місіс Суперау все було так легко, і в самого аж руки засвербіли спробувати ще разочок.