Том витяг з шафи свою валізу й вийняв із неї лілову коробку з різноманітним канцелярським приладдям. Там було кілька аркушів паперу, а під ними — стосик бланків, які він прихопив з офісу податкового відомства, коли ще працював у їхньому сховищі, а було це кілька тижнів тому. На самому дні коробки лежав перелік потенційних платників. Том ретельно обрав тих людей, які мешкали в Бронксі або Брукліні, тож їм навряд чи захочеться особисто навідатись до Нью-Йоркського податкового відомства. То були переважно художники й письменники та інші позаштатні працівники, які не сплачували податку на прибуток із заробітної плати й заробляли в середньому від семи до дванадцяти тисяч на рік. У дужках він записав імена людей, які рідко наймали спеціалістів, які б заповнювали їхню податкову декларацію, але водночас заробляли достатньо, аби їх можна було звинуватити в тому, що у своїх розрахунках вони припустилися помилки на дві-три сотні доларів. У переліку були Вільям Дж. Слаттерер, журналіст; Філіп Робіллард, музикант; Фріда Гоєн, ілюстратор; Джозеф Дж. Ґеннарі, фотограф; Фрідріх Реддінґтон, художник; Френсіс Карнеґіс… У Тома було якесь внутрішнє передчуття стосовно Реддінґтона. Він малював зображення для книжок із коміксами. Напевне, він і гадки не мав, що відбувалося з його фінансами.

Він обрав два бланки під назвою «ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПОМИЛКУ В РОЗРАХУНКАХ», помістив між ними копірку та взявся швиденько переписувати дані, зазначені під іменем Реддінґтона в його переліку. Дохід: 11 250 доларів. Звільнення від податків: 1. Вирахування: 600 доларів. Кредити: немає. Грошовий переказ: немає. Відсотки: (на мить він завагався) 2,16 доларів. Підлягає сплаті: 233,76 доларів. Тоді він узяв зі своєї колекції аркуш паперу для друкарської машинки зі штампом податкового відомства, що розташовувалося на Лексінґтон-авеню, однією скісною лінією перекреслив адресу, а внизу надрукував:

Шановний сер!

У зв’язку з великою завантаженістю нашого офіса на Лексінґтон-авеню вашу відповідь слід надіслати за адресою:

Відділ врегулювання

На ім’я Джорджа Мак-Альпіна

189 Е, 51 вулиця

Нью-Йорк 22, Нью-Йорк.

Дякую.

Ральф Ф. Фішер

Гол. дир. від. врег.

Том підписав записку нерозбірливою закарлючкою. Сховав інші бланки на той випадок, якщо Боб зненацька повернеться, і взяв телефонну слухавку. Він вирішив спершу «прощупати» містера Реддінґтона. Дізнався його номер у довідковій і набрав. Містер Реддінґтон був удома. Том коротко пояснив йому ситуацію і награно здивувався, що містер Реддінґтон досі не отримав повідомлення від податкового відомства.

— Ви мали отримати його ще кілька днів тому, — сказав Том. — Не хвилюйтеся, ви безперечно отримаєте його завтра. Ми тут трохи завантажені роботою.

— Але ж я сплатив податок, — відповів занепокоєний голос по той бік слухавки. — Там усе…

— Таке іноді трапляється, розумієте, особливо коли доходи отримані від позаштатної роботи та з них не сплачується податок на прибуток. Ми ретельно перевірили вашу декларацію, містере Реддінґтон. Ми не помилилися. Нам би не хотілося направляти до компанії, з якою ви працюєте, чи вашому агентові вимогу про сплату заборгованості… — Ось тут він засміявся. Такий дружній заспокійливий смішок зазвичай творив дива. — … однак нам доведеться це зробити, якщо ви не сплатите заборгованості протягом двох днів. Перепрошую, що не змогли вчасно надіслати вам повідомлення. Як я уже казав, у нас було багато роботи…

— Чи зможу я з кимось про це поговорити, якщо прийду до вас? — стурбовано запитав містер Реддінґтон. — Це збіса велика сума!

— Так, звісно, зможете. — У такі миті Томів голос завжди набував панібратського тону. Він говорив, як добродушний старигань десь за шістдесят, який так само терпляче вислухав би містера Реддінґтона, якби він прийшов до нього, але який би нізащо не пробачив йому навіть одного цента, що б там містер Реддінґтон не пояснював і як би не виправдовувався. Адже, шановний сер, Джордж Мак-Альпін представляє саме податкове відомство Сполучених Штатів Америки. — Ви, безперечно, можете поговорити зі мною, — манірно продовжував Том, — але ми не помилилися, містере Реддінґтон. Я лише намагаюся зекономити ваш час. Ви можете прийти до нас, якщо хочете, але всі документи, що стосуються ваших податків, зараз переді мною.

Запала тиша. Містер Реддінґтон не збирався нічого питати про документи, бо, мабуть, і сам не знав, що про них питати. Утім, якби містер Реддінґтон захотів дізнатися, у чому справа, Том мав напоготові безліч заплутаних пояснень про валовий дохід та нарахований дохід, суму до сплати та загальний підрахунок, відсоткову ставку в розмірі шести відсотків на рік, яка нараховується з дня, визначеного для сплати податку на будь-який залишок, що являє собою відшкодування основного податку. І все це він міг неквапливо розказувати хоч цілий день, без зупинок, не дозволяючи себе перебивати. Поки що ніхто не виявляв бажання приходити до нього, аби послухати всі ці небилиці особисто. Містер Реддінґтон теж відступав. Том чув його вагання у тривалій мовчанці.

— Ну добре, — приреченим голосом відповів містер Реддінґтон. — Я прочитаю повідомлення, коли його отримаю.

— Гаразд, містере Реддінґтон, — сказав Том і поклав слухавку.

Якусь хвилю він сидів і посміхався, затиснувши свої худі долоні між колінами. Тоді зірвався на ноги, відставив друкарську машинку Боба, акуратно причесав перед дзеркалом своє світло-каштанове волосся і вирушив до Радіо-Сіті.

3

— Вітаю, Томе, мій хлопчику! — сказав містер Ґрінліф голосом, що обіцяв гарне мартіні, вишукану вечерю і навіть зручне ліжко, якщо раптом він буде занадто втомленим, аби повертатися додому. — Емілі, це Том Ріплі!

— Дуже рада з вами познайомитись! — лагідно відказала жінка.

— Як у вас справи, місіс Ґрінліф?

Вона була якраз такою, як він її уявляв: світловолоса, досить висока та струнка жінка, від якої віяло консерватизмом настільки, щоб Том не забував про свої гарні манери, однак не бракувало їй і наївної добросердості до всіх, притаманної її чоловікові. Містер Ґрінліф провів їх до вітальні. Так, він бував тут раніше, разом із Дікі.

— Містер Ріплі працює у страховій компанії, — зазначив містер Ґрінліф, і Том подумав, що він, мабуть, уже перехилив кілька чарок або ж не на жарт нервувався, адже минулого вечора Том детально описав йому рекламну агенцію, у якій він нібито працював.

— Це не дуже цікава робота, — скромно відповів Том, звертаючись до місіс Ґрінліф.

До вітальні увійшла служниця, принісши на таці келихи з мартіні й канапе.

— Містер Ріплі бував у нас раніше, — зауважив містер Ґрінліф. — Він приходив разом із Річардом.

— Ой, справді? Не пригадую, щоб зустрічалася з вами раніше. — Вона посміхнулася. — Ви з Нью-Йорка?

— Ні, я з Бостона, — відказав Том. То була чистісінька правда.

Десь за півгодини — саме вчасно, подумав Том, бо Ґрінліфи безперестанку наполягали, щоб він пив усе нові й нові келихи мартіні — вони пройшли до їдальні, де для трьох було накрито стіл зі свічками, великими темно-синіми серветками й чималою тарілкою з курячим холодцем. Але спершу подали салат із селерою. Тому він дуже подобався. Він так і сказав.

— Річарду теж! — вигукнула місіс Ґрінліф. — Йому завжди подобалось, як його готував наш кухар. Шкода, що ви не зможете відвезти йому трохи салату.

— Я розіпхаю його по шкарпетках, — посміхнувшись, сказав Том, і місіс Ґрінліф засміялась. Вона казала, що була б дуже вдячна, якби Том привіз Річарду кілька пар чорних вовняних шкарпеток від «Брукс Бразерс», адже Річард завжди носив лише їх.

Розмова була нудною, а от вечеря була неймовірною. Відповідаючи на запитання місіс Ґрінліф, Том розповів їй, що працював на рекламну агенцію під назвою «Ротенберґ, Флемінґ та Бартер». Коли він ще раз згадав у розмові цю назву, то навмисне сказав «Реддінґтон, Флемінґ та Паркер», однак містер Ґрінліф, здавалося, цього не помітив. Том згадав назву агенції вдруге, коли вони з містером Ґрінліфом сиділи після вечері у вітальні.