— Та куди ж ви? — вдавано турботливо запитав Потап. — Я ж до завтрашнього дня ще в таборі! Залишайтеся, відпочивайте! — знущально підморгнув він Борисові Антиповичу.

— А ти змінився! — знову спинився дядько Борис. — Схуд. І говорити почав по-іншому, подорослішав!

Чоловік зібрав розкидані по кімнаті речі, вдягнув сорочку і рушив до дверей. А в дверях стояв Денис. Вони зустрілися поглядами. І дядько Борис програв цей бій — першим моргнув і відвів очі.

— Слабак! — сказав Потап і пропустив чоловіка. Той прожогом кинувся до виходу. За мить грюкнули вхідні двері і в квартирі запала важка тиша.

— Денисику! Вибач мене, синочку! — мама зненацька заплакала, її обличчя зморщилося і стало схоже на сушену грушу.

«Чи не забагато жіночих сліз і вибачень на мене одного?» — подумав Потап. Мовчки розвернувся, не дивлячись на матір, і попрямував до своєї кімнати. Клацнув внутрішнім замком, відгороджуючись від світу, голосно врубав музику, щоб не чути слів мами, яка щось намагалася пояснити з-за дверей.

«Ні! Таки потрібно було подзвонити! — міркував Потап. — І уникнути стількох проблем! Чорт! Яке ж це життя важке! А мені ж іще жити й жити!»

Стомлене дорогою і несподіваним «привітанням» тіло поволі поринало в сон. Денис навіть не почув, як клацнув музичний центр, коли закінчилася остання на диску пісня. У його неспокійних снах до нього навідалися Олеся, Канава, який навіщось учив його прийомам карате, та Борис Антипович, який невідь-чому голосно реготав, розмахуючи своїми сімейними, у червоні сердечка, трусами.

Розділ 26

— Дай мені-і-і си-и-или прожити цей день! — співав Потап, крутячись перед великим дзеркалом у вітальні. У нього сьогодні був піднесений настрій. Здавалося, що і сонце сяє яскравіше, і пташки співають тільки для нього — Денис збирався до школи.

То було першого вересня. А радів хлопець тому, що перший раз за декілька років куплений шкільний костюм не довелося перешивати! Яке це було задоволення — приміряти вибрану вдяганку і відчути, що вона сидить на тобі, як влита!

Денис Потапенко перейшов у дев’ятий клас і майже домігся того, чого прагнув. І хоча кубики пресу були наразі ледь помітні, але ж вони таки були! Потап у новому темному костюмі та синій сорочці з краваткою виглядав, неначе голлівудський актор і дедалі більше собі подобався.

«Не дарма півроку потом обливався!» — подумав хлопець, поправляючи ледве помітний вихор у зачісці. Він із вдячністю згадав свого наставника — Торнадо, — який стільки всього йому пояснив. Тепер Денисові руки зміцніли від відтискань та підтягувань, кістки кулаків добре натренувалися, і подаровану Жекою «лапу» він дубасив без жодних больових відчуттів. Залізна перекладина його теж уже не лякала — він підтягувався двадцять разів. Тіло хлопця стало міцним і повністю підкорялося йому.

У Дениса була єдина проблема — після тієї сцени у спальні змінилися їхні стосунки з мамою. Кілька тижнів вони майже не розмовляли, аж мама схудла і постаріла мало не на очах. Тож Потап помирився з нею і ніби заспокоївся, але колишньої теплоти й близькості їм так і не вдалося відновити.

— Я пішов! — гукнув він углиб квартири. Мама сьогодні залишилась на кілька годин вдома, щоб випровадити його до школи. Вона вийшла до передпокою.

— Який ти у мене став! Стрункий, високий! Тепер усі дівчата — твої! — хотіла чмокнути сина в щоку, але Денис вивернувся і виставив перед собою руки.

— От не потрібно цих ніжностей, будь ласка! Я вже з того віку виріс!

Він дійсно витягнувся за літо: мама ледве діставала йому до підборіддя.

— Ну все, до вечора! — сказав Денис, ще раз поглянув у дзеркало і вийшов із квартири. Перескакуючи через сходинку, вилетів на вулицю. На мить зупинився, роззираючись навколо. Він вже сьогодні був на вулиці — бігав. Але тоді було сіро і похмуро, а тепер визирнуло сонце, і вітерець приємно холодив обличчя й додавав святкового настрою.

Упродовж літа Потап не спілкувався зі своїми однокласниками. Кожен із них мав свої плани на літо: хтось насолоджувався відпочинком на дачі або в селі, у дідуся з бабусею, хтось знемагав від спеки на морському узбережжі, а хтось мучився у розпечених джунглях міста перед телевізором або монітором… У глибині душі Потап скучив за ними, хоча не зізнавався в цьому навіть самому собі.

Вчора вони з Ромком Загорським домовилися зустрітись на їхньому місці — на перехресті неподалік від школи. Денис уже довгенько чекав приятеля. Ромко, як завжди, запізнювався. Озирнувшись, Денис побачив, що Загорський стоїть буквально за кілька десятків метрів від нього і теж глипає навсібіч.

— Загора! — підійшов до нього Потап. — Ну чого ти тут стовбичиш і мовчиш? Я тебе вже півгодини чекаю!

— О-о-о-о! — очі Ромка розширилися. — Нічого собі! Ти куди Потапенка подів, інопланетянине!? Слухай, Потапе, ти прямо наче з картинки! Як це так? Що з тобою сталося?

Денис відчув, що у нього за спиною виростають крила. Заради цього варто було стільки вистраждати, намотуючи кола по стадіону!

— Та так якось… — стримано відповів. — І ти теж нічого!

Загора так само підріс за літо. У нього навіть з’явився темний пушок над верхньою губою, який з натяжкою можна було назвати вусами. Хлопці всміхнулися і подалися до школи, дорогою ділячись враженнями.

— А ти не знаєш, що із Кропивою сталось!? — чомусь згадав про однокласницю Денис. — Вона ж до канікул так у школі і не з’явилась!

— Тю на тебе! Ти наче з іншої планети впав! — аж пригальмував Ромко. — Її матінка, як дізналася про «цікавий стан» своєї донечки, відразу взяла її під домашній арешт! До Маринки ж наші вчителі ходили після уроків — вчили премудростям не дівчисько, а живого колобка! — Загорський зобразив рухом руки великий живіт. — Вона в кінці літа народила, пацана ніби. Причому татусь його так і не знайшовся! Я чув, як мій батя мамі розповідав! Прикинь! Кропивина мамаша всиновила те дитя і на себе записала, а потім всі вони зірвались, продали хату та переїхали кудись, подалі від сорому! — завершив розповідь Загора.

— Блін! Просто тобі серіал! — почухав потилицю Потап.

— Та на біса вона тобі! Я вже й забув про цю шмару! — махнув рукою Загорський. — Ходімо швидше! Треба наших шукати! — майже вбігли вони на територію школи.

У шкільному дворі все вирувало. Перший день вересня — це завжди свято. І передусім — свято зустрічі. Дівчата з виском кидались одна одній на шию і без угаву торохтіли, демонструючи «морську» засмагу чи нову зачіску. Хлопці міцно потискали руки, перекидалися стислими фразами і оцінювали зовнішність однокласниць. Потап і Загора підійшли до своїх.

— Доброго ранку, восьмий «А»! — голосно крикнув Роман.

— Уже дев’ятий! — хором озвалися хлопці.

— Здоров, Загора! А це хто з тобою? Новенький? — запитав Олесь Максименко, в якого підупав зір, але він соромився вдягати окуляри.

— Дев’ятий «А»! Радо представляю вам, — витримав паузу Ромко, — нового і покращеного Дениса Потапенка, власного персоною! — вклонився він, мовби на королівському прийомі.

Всі присутні обернулися до них. Потап почував себе, як у золотій пастці: і приємно, і втекти неможливо. Він почервонів і почав штрикати під ребра Заїрського, мовляв, годі вже цього цирку.

— Потап! Ну ти просто Бред Піт! — вражена Юля Сосновська не зводила з Дениса своїх ясних очей.

— Ні, радше цей, як його… Ну той, що Горобця в якомусь фільмі грав… Джонні Деп, о! — заперечив Генка Довгоп’ятий.

Дев’ятий «А» дружно загув, вітаючи нового Потапа. Проте Денис хотів зловити на собі погляд людини, яка колись дуже багато для нього важила. Так! Самоха не зміг приховати здивування. Та іноді в його очах помітно було ще і якусь тінь. Можливо, злість, хоча йому ніби й не було за що сердитись на Дениса. Потім Матвій відвернувся і вдав, що навіть на помічає колишнього друга. Потап позадкував і сховався за спини однокласників. Розпочалась урочиста лінійка.