Сашко, побачивши, чим скінчились ігри для Тараса, трохи принишк, але все одно бігав грати, кілька разів позичав у Потапа гроші та так і не віддав їх.

Єдине, що тепер збирало хлопців разом — дискотеки. Проте Денис на танці більше не ходив. Він вигріб із бібліотеки всі варті уваги книжки і ввечері, коли всі йшли на танцювальний майданчик, з насолодою поринав у вигадані історії. Молода бібліотекарка, якій такі зацікавлені відвідувачі досі хіба що снилися, вибирала Денисові найкращі твори і намагалася вгодити, як лише могла.

Зустрічаючи десь на території табору або на ранковій зарядці Олесю, Потап удавав, що він з нею не знайомий. Судячи з усього, Торнадо таки запросив її до танцю, тому що тепер їх часто бачили разом. І єдиним місцем, де Леся ні разу не навідала Жеку, був стадіон — можливо, так вони домовилися спеціально, щоб не травмувати Потапа. Та, на щастя, стосунки Жеки з Олесею не зіпсували їхньої з Денисом дружби.

Навпаки, лише зблизили хлопців. Щоранку Торнадо по годині ганяв Потапа стадіоном, витискаючи з нього останні сили. Через два тижні Денис здійснив задумане — сів на шпагат. Його наставник мало не стрибав на радощах! Після того Жека іноді проводив із Потапом легкі спаринги, навчаючи приятеля техніці виконання найпростіших ударів. Тож коли Денис через кілька днів став на вагу в медпункті, то зі здивуванням помітив, що за час перебування в таборі він схуд аж на вісім кілограмів!

Так збігли цілих три табірних тижні. Пролетіли, як мить. Хоча спершу в таке не вірилося. Зазвичай діти роз’їжджалися по домівках уранці. Але щось там десь змінилося, і Потапів автобус мав приїхати вже не вранці, а після обіду цього ж дня. Мамі хлопець вирішив не телефонувати: хай буде сюрприз! Потап пакував речі. У кімнаті він був сам. Раптом хтось несміливо постукав у двері.

— Так! — голосно сказав Денис. — Заходьте! Хто це там такий культурний?

Він уже звик, що хлопці, які проживали у цьому будиночку, ніколи не стукали, а вихором влітали до кімнати. І ось двері неквапом відчинилися. На порозі стояла Олеся.

— Можна? — спитала вона. Денис здригнувся і ступив крок назустріч. Всі події та переживання двотижневої давнини враз нагадали про себе.

— Заходь, якщо прийшла! — оговтався він, повернувся, сів на ліжко і продовжив запихати футболки у сумку, скручуючи їх жужмом.

— Я прийшла подякувати тобі! — наблизилась Олеся.

— Ну, давай, дякуй! — пробубонів Потап, не підводячи погляду.

Леся підійшла впритул, обхопила двома руками Потапове обличчя, нахилилась і припала до його вуст довгим поцілунком. Ще кілька тижнів тому Денис би знепритомнів від такого. Та зараз не відчував нічого, крім сорому перед Жекою. Тому легенько відштовхнув Олесю, обійшов її і, ніби нічого й не сталося, взявся діставати з шафи свою білизну і шорти. В очах дівчини забриніли сльози. Вона повільно відвернулась і мовчки вийшла із кімнати. Її плечі дрібно здригались. Денисові хотілося побігти за нею, зупинити, притиснути до себе… Проте раптом згадався пронизливий погляд Торнадо, і хлопець розлючено швиргонув речі на ліжко, а сам гепнувся зверху. Кілька хвилин лежав, стиснувши голову руками. Потім встав, поскидав труси та шкарпетки у сумку і різким рухом застібнув замок-блискавку. Все, він готовий рушати додому!

Автобус приїхав майже відразу після обіду. Всі, хто мав від’їздити, вишикувалися з речами на майданчику біля адмінкорпусу. Хтось записував номери мобільних телефонів або «аськи», хтось (як-от Севка та Славка) обіймалися зі своїми подругами чи друзями, витираючи сльози і клянучись у вічному коханні… Потап сидів на своїй сумці. Його ніхто не проводжав. Аж ось до нього підійшов Жека. Вчора він сказав, що поїде трохи пізніше, бо хоче ще бодай день побути з Олесею. Денис підвівся. Жека простягнув йому свій невеличкий рюкзак, з яким ходив на тренування.

— Це тобі! — сказав він. — Там «лапа» і бинти. Тобі знадобиться. І на згадку хоч щось залишиться…

Торнадо потупив очі.

— Дякую! — ледве витиснув зі себе Потап. А хотів же стільки всього сказати! Хотів сказати, що ніколи не забуде всього того, що зробив для нього Клим, що він став йому справжнім другом, що ніхто, мабуть, так не вірив у нього, що… Хлопці мовчки обнялися, поплескали один одного по плечах, і Жека попрямував до будиночків, назустріч своєму щастю в особі Олесі. Потап залишився сам серед гомінкого натовпу. Проводжаючи поглядом цупку худорляву фігуру табірного друга, Денис думав, що той, напевне, ніколи вже не повернеться в його життя. Для Жеки він був, хоча й важливим, але тільки епізодом.

Нарешті приїхав автобус. Галаслива компанія почала процес завантаження. Вмостившись, діти посилали повітряні поцілунки крізь скло і виглядали сумними. Навіть Канава, від якого подруги ледве відірвали заплакану Алку, був якимось пригніченим. Тож Потапу в цьому сенсі пощастило. Його тут, у таборі, майже нічого не тримало. Він повертався додому.

Розділ 25

— Мамо, я вдома! — голосно гукнув Потап, заходячи до вітальні.

Поки автобус доїхав до міста, поки всі вивантажилися з нього, поки Денис дістався свого двору, була вже майже восьма вечора. Мама повинна була б бути вдома, але у квартирі панувала тиша. «От тобі й сюрприз! — подумав Денис. — Все-таки треба було подзвонити! І попросити, щоб вона приготувала щось смачненьке!»

— Ау-у-у! — заволав він. — Чому це мене ніхто не зустрічає?

І тоді в батьківський спальні щось гупнуло — значить, хата таки не порожня.

— Ти що, спиш? — Денис подався на звук. — Ось як воно, значиться? Син приїхав, а вона спить!

Денис жартував. Він дуже радів тому, що нарешті був удома. Правду кажуть: у гостях добре, а вдома краще! Хлопець хотів якнайшвидше стрибнути до ароматної ванни з пишною піною.

— Ура-а-а! Я вже вдо-о-о-о-ма! — заспівав Потап, підходячи до зачинених дверей спальні. Сіпнув на себе ручку, двері відчинились.

У кімнаті було напівтемно. Біля ліжка стояла мама і куталась у короткий квітчастий халатик, якого тато колись подарував їй на річницю весілля. Зазвичай вона накидала його перед сном, а потім сідала навпроти великого дзеркала і розчісувала волосся. Тато тоді цілував її у маківку і казав, що гарну жінку не заховає жоден халат.

Але тепер матуся великими переляканими очима дивилася на Потапа і, як у кіно, однією рукою намагалася прикрити закоротким для цього халатом голі коліна, а другою стягувала комір на грудях. Волосся у неї було розкуйовджене, на щоках палав помітний навіть при поганому освітленні рум’янець.

— Мамо! Ти чо… — почав було Денис і замовк на півслові. В глибині кімнати завмер, як бусол, на одній нозі дядько Борис — сусід, який колись допомагав Денисові вішати турнік, а зараз, вочевидь, хотів нашвидкуруч одягнути штани…

Хлопець занімів, бо не знав, як йому зараз поводитися. Те, що чоловіки й жінки займаються «цим», для нього не було секретом. Власне, в таборі після відбою тільки й було розмов, що про «це». Однак уявити свою матір з кимось, окрім батька, у спальні Потап не міг…

Він окинув поглядом вкриті густим темним волоссям ноги Бориса Антиповича, його пом’яті сімейні труси, всипані маленькими червоними сердечками, і відчув, як до горла підкочує клубок нудоти.

— А ти!.. Чого це ти вдома?! Ти ж завтра тільки мав приїхати!? — збентежено проказала мама. Вона нарешті перестали смикати одяг.

— Може, мені потрібно було там ще на кілька місяців лишитись, щоб ти могла тут розслабитись? — не залишився у боргу Потап.

Він трохи оклигав від початкового шоку і відчував, як усе його тіло перетворюється на суцільне сплетіння роз’ятрених нервів. «Як там Торнадо вчив? — майнула думка. — Піднімаєш праву ногу, концентруєш енергію і з розвороту прямо в диню ба-бах! Спробувати, чи що!?»

— Ну, я, мабуть, піду! — озвався дядько Борис. Він нахилився, щоб підтягнути штани, зашпортався, втратив рівновагу і з розмаху всівся на ліжко. Зірвався з нього, як ужалений, і, спотикаючись, ледве одягнув на ходу брюки.