Через кілька хвилин до нього приєдналися хлопці, потому вийшов Піонер і повів їх на ранкову лінійку. На майданчику перед адміністративним корпусом вже зібралося багато народу. Кожен загін мав своє місце і всіма силами оберігав територію від зазіхань сусідів: щойно хтось переступав білі кордони, наведені фарбою на плитці, починалися запеклі жартівливі бої. Голосно заграла музика. Вільний табірний народ трохи притих. До дітей вийшов директор. Тепер на ньому був такий самий зелено-синій галстук, як і на вожатому. Він дуже смішно теліпався під круглою і рухливою директоровою головою.

Дмитро Федорович (або Колобок) довго розповідав про той чудовий час, який чекає на них у цьому прекрасному таборі під наглядом найкращих у світі вихователів. Невдовзі, однак, його вже ніхто не слухав, а найкращі представники найкращого племені вожатих марно намагалися заспокоїти свої загони та закликали їх до порядку.

Через хвилин двадцять Колобок здався, зрозумівши що не перекричить кілька сотень горлянок, які втрачали голос тільки біля дошки у школі та аж ніяк не на табірній лінійці. Знову заграла маршова мелодія і ранковий збір оголосили закритим.

Але виявилося, що розходитись ніхто не має права. Іти кудись можна було тільки всім загоном, вишикувавшись колоною по чотири людини в шерензі. І Денис ураз подумав, що потрапив у якийсь вигаданий світ, напівармію-напівзадзеркалля. Йому хотілося додому, до своєї кімнати, хотілося самому розпоряджатися своїми діями та думками. Хотілося маминого борщу із нормальної полив’яної миски, який можна їсти чисто вимитою ложкою, не давлячись ароматами «вишуканої» табірної кухні. Хотілося плакати… Та дозволити собі таке в цьому середовищі він не міг.

Ні, його другий загін був не таким уже й поганим. Діти нагадували його рідний восьмий «А», були зі своїми прибабахами і любили поприколюватися один над одним. Але тут Потапа ще ніхто не чіпав, і він тішився, що новий спосіб життя дає свої плоди. Та це було не зовсім так. Історію з Канавою і Жекою табірні пліткарі хутко поширили, поки Потап із хлопцями снідали, а решта місцевого населення шикувалася перед їдальнею, готуючись до ранкового шоу з Колобком у ролі ведучого.

Жеку і Коновалова знали багато постійних табірників. Знали вони і про їхні минулорічні конфлікти, в яких Торнадо майже завжди уникав серйозних розбірок, намагаючись розрулити проблему вербально і не доходити до застосування силових методів. Справа в тому, що Жека з шести років займався карате. В дванадцять він уже був призером чемпіонату України у своєму стилі серед підлітків, а в тринадцять примудрився натовкти пику якомусь підпилому ловеласу, що чіплявся до студенток на автобусній зупинці неподалік будинку Жеки.

Після спілкування з правоохоронцями, що загребли і повезли до відділку всіх учасників тієї події, Торнадо втратив віру у справедливість і здобув стійку алергію на міліцейський кийок — його поставили на облік у дитячій кімнаті як особливо небезпечного «елемента».

Коновалова він не любив, бо вважав його недоумкуватим бовдуром, про що час від часу тому і натякав. Канава відповідав йому лютою ненавистю, бо вважав уникання конфліктів ознакою слабкості і постійно провокував Жеку, щоб викликати його на відкрите протистояння.

Ніхто ніколи не бачив, щоб Жека на когось підняв руку (чи ногу), тому сьогоднішній його вчинок видавався чимось незвичним і створював довкола Потапа своєрідну захисну ауру. І хоч Денис розумів, що це не його заслуга, але все одно насолоджувався таким несподіваним для себе відчуттям безпеки та поваги нових співмешканців.

День минув бурхливо і швидко. Потапа записали в астрономічний гурток, хоча ніякої тяги до небесних об’єктів у нього не було. Та про це не дуже й питали. Другий загін повинен був у повному складі любити астрономію, тому що так було визначено планом роботи на другий табірний заїзд.

Після вечірньої лінійки, на якій оголосили, що сьогодні дискотеки не буде у зв’язку з відсутністю апаратури, після крику та свисту незадоволених старшокласників, всі загони розійшлися по своїх будиночках, і дітям нарешті дали спокій — кожен міг робити, що хотів. Однак при цьому всіх суворо попередили, що відходити від будинку далі ніж на п’ять метрів не можна, перебігати із одного до іншого — також. Виходило, що можна або посидіти на лавочці біля ґанку, або подивитись телевізор у холі.

Потап улігся на ліжко, дістав книжку, яку прихопив із дому, та поринув у читання. Хлопці-сусіди трохи покрутилися біля нього, а потім пішли дивитись телевізор. Після важкого психологічно дня Денис незчувся, як задрімав.

— Шухер! — несподівано вирвав його зі сну голосний крик. — Землетрус! Стеля падає! Тікайте, хто може! — лунало звідусіль.

Потап розплющив очі і побачив, що на нього справді падає біла стеля. Переляканий хлопець зойкнув і покотився вбік. Упав на підлогу, став навкарачки і поповз до дверей, намагаючись втекти з епіцентру землетрусу… Раптом задзвенів голосний сміх Севи і Славка. А тоді й Тараса з Сашком. Хлопці стояли біля Потапового ліжка, тримаючи за чотири кути біле простирадло, яке ще мить тому правило за стелю, що так несподівано «обвалилася» на Дениса. Вони аж трусилися від реготу, хапаючись за животи і тикаючи пальцями у Потапа.

Денис, так і не оговтавшись, зиркав то на одного, то на іншого. Потім уявив, як він повзе по підлозі до виходу, і теж зареготав, позбуваючись образи, страху і денного негативу.

Через півгодини всі заспокоїлись і Потап нарешті заснув. Більше сюрпризів тієї ночі не було.

Розділ 18

За вікном ледь сіріло. Денис прокинувся навіть раніше, ніж просурмили загальний підйом. Він тихенько, намагаючись не розбудити своїх сусідів, встав, одягнувся і вийшов на вулицю.

У таборі було тихо. Тільки біля їдальні снували люди та до адмінкорпусу брели ще сонні вожаті, щоб спланувати черговий день своїм підшефним і відзвітуватися перед Колобком. А от «дітки», яких учора півночі не можна було вкласти, тепер досипали, закутавшись у ковдри і похропуючи уві сні.

Денис зупинився на ґанку. Високі сосни, що оточували будиночки, пронизливо пахли хвоєю. На них щебетали невідомі хлопцю пташки, що пурхали з гілки на гілку і косили цікавими очима на дивака, який бозна-чого зірвався з теплого ліжка в таку рань. Сонце першими, ще не певними своєї сили, промінцями освітлювало верхівки дерев, перетворюючи їх на золотаві корони на зелених маківках.

«Яка краса! — подумав Потап. — У місті такого не побачиш!» І неквапом потрюхикав доріжкою до стадіону, вдихаючи на повні груди цілюще повітря, від якого навіть трохи макітрилося в голові. Наблизившись до майданчика, Денис помітив, що там хтось є. «От не пощастило!» — незадоволено подумав хлопець, який любив тренуватися сам, уникаючи компанії і дошкульних жартів на свою адресу. Він спинився, вагаючись: іти далі чи розвернутися і побігати деінде? Зітхнув, вирішив, що тут його все одно ніхто не знає, і таки пішов на стадіон.

Навкруги зеленого футбольного поля намотував кола Жека. Побачивши Потапа, підбіг ближче і зупинився.

— Ти, малий, чого прийшов сюди в таку рань!? Сплутав щось? Зарядка через дві години, а тут люди спортом займаються! — насмішкувато сказав учорашній його захисник.

— Ну, і я прийшов спортом займатися! — Денис витримав погляд зеленуватих очей з іскорками недовіри.

— Ти ба! Я думав, що ти, матусин синок, тільки їсти й можеш, судячи із твоєї спортивної фігури, а тут он як! — посміхнувся Жека. Денис навіть не образився, як звичайно, на такі слова. Торнадо дивився на нього підбадьорливо, з прихованим здивуванням. — Ну-ну! Не буду заважати!

Він відвернувся і побіг далі, вже не звертаючи на Потапа уваги. Той побіг і собі. Намагався не відставати від Жеки, але це йому погано вдавалося. Виявилося, що його «олімпійська» швидкість насправді не така вже й олімпійська: поки Потап пробігав одне коло, Торнадо долав аж три, обганяючи його по мокрій росяній траві та додаючи злості й невпевненості в собі. Врешті Потап задихався і сів на напівзруйновану трибуну.