Ліниво махаючи руками, діти чекали закінчення зарядки. Фізкультурник час від часу підходив до когось і щось намагався підказати-порадити-поправити. Та щойно він відходив чи відвертався, малі лінивці забували про всі його настанови і знову бралися за свої нагальні справи: балакали, обмінювалися наклейками або перекидали музику чи картинки з телефону на телефон.

— Нахили вперед починай! — скомандував Вадим Гнатович. Усі дружно почали тягнутися до кінчиків пальців на ногах.

— О-о-о-о! — зненацька почулося гучне колективне волання.

Потап від несподіванки аж здригнувся і різко обернувся назад. Алка прагнула привернути увагу «Вадюні» і, очевидячки, трохи перестаралася: від різкого руху топік підскочив угору, оголивши той самий чималенький бюст… І всі, кого ощасливило таке видовище, оголосили про це дружним стогоном. Фізкультурник теж на мить завмер, а потім знову свиснув і діти почали робити вправи. Однак Алка, ніби нічого й не сталося, гукнула:

— Вадиме Гнатовичу! Подивіться! А я правильно все роблю?

Дівчина нахилялася ще нижче і випростувалася ще енергійніше. Хлопці мало не захлиналися слиною, хтось схлипнув. «Вадюня» пробурмотів щось незрозуміле, хотів свиснути, проте не зміг і злякано позадкував аж на футбольне поле.

— Куди ж ви? — здивувалася Алка. — А як же вправи? А може, ви мені проведете індивідуальні заняття? — звабливо провела язиком по губах і підняла на фізкультурника невинні очі. Перший загін дружно зареготав або, як кажуть у народі, заіржав.

Вадим Гнатович швиденько завершив зарядку і відправив усіх умиватися та готуватися до сніданку. Починався новий табірний день.

Розділ 20

Після лінійки, на якій другому загону було повідомлено, що сьогодні у них день відвідування табірного пляжу, Денис разом з юрбою нових знайомих подався до їдальні. Однак зі сніданком у Потапа знову не склалося. Він розмазав ложкою молочну вівсянку і відсунув тарілку геть. Потім схопив кусень хліба, почав жувати його так швидко, ніби хтось міг вихопити харч з рота, і запивати гарячим чаєм, що пахнув квітковим шампунем. Зненацька над головами дітей надміру радісним голосом озвалося радіо:

— Тьху! — плюнув на підлогу Славко. — Кожного року одне і те саме! Хоч би репертуарчик змінили!

— Нічого! — підбадьорив його Сашко. — Зате після сніданку накупаємось!

За такої спеки, яка бувала вдень, справді хотілося залізти у воду по шию і не вилазити звідти ніколи. А для Потапа вода була рідною стихією. Щоразу потрапляючи на якусь водойму, він почувався справжнім водяним жителем, пірнав, плюскався, плавав… Точнісінько, як тато, котрий не любив смажитися на сонці і віддавав перевагу різним іграм у воді, які сам же й придумував. «Карасику ти мій!» — ніжно приказував, витягуючи з води непосидющого сина, в якого від довгого купання аж губи синіли, й енергійно розтирав його сухим рушником…

— Ну-ну! Тішся дурень думками! — вирвав його із країни спогадів Севка. Близнюки перезирнулися, глузуючи із Сашкових слів.

— А що таке? — не второпав Тарас. — Чого смієтеся?

— Та нічого! Скоро все самі побачите! — загадково пообіцяв Слава.

Після сніданку другому загону дали двадцять хвилин на збори і знову вишикували у колону по чотири. Діти дуже хотіли якнайшвидше зануритись у прохолодні глибини, тож поводили себе чемно і вишикувати їх вожатим поталанило з першого разу. Олександр Сергійович «Піонер» повів свою ватагу, яка жадала відпочинку від міського асфальту та зачахлих дворових дерев, до ріки. Дорога туди була недовга.

Кількасот метрів соснового лісу плавно переходили у піщаний пляж, де-не-де порослий пожухлою травою. Біля невисокої дамби розкинулося озерце, що віддзеркалювало сонячні промені, і вода мовби втрачала свою прозорість і нагадувала сірувату тонку кригу. Хотілося розбігтися і плигнути на неї, і розтрощити вщент блискучу поверхню, і щоб райдужні друзки летіли навсібіч… Забувши на мить про свою непривабливу фігуру, Потап скинув майку, почав стягувати шорти і мало не заплутався у своєму одязі. Потім у самих плавках побіг до води, не звертаючи увагу на інших. За крок до блаженства його зупинив різкий свисток.

— Потапенко! — гаркнув Піонер. — Далеко зібрався? Я розумію, що з твоїми плавзасобами можна скільки завгодно плавати і не хвилюватися, — кивнув він на кругленькі обвислі боки, — але ти би хоч товаришів почекав!

Другий загін незлобливо й дружно засміявся. Олександр Сергійович вийшов наперед, ще раз пронизливо свиснув і почав розповідати правила поведінки на воді.

— Правило номер раз! — намагався перекричати збуджених підопічних. — У воду заходимо не більше, ніж по три шеренги водночас, тобто дванадцять чоловік. Процес входження у воду і виходження з неї відбувається лише за моїм свистком! Отак! — Піонер свиснув. — Купаємося не більше десяти хвилин! Ви мене всі почули!? Хто погано чує, той ввечері іде чергувати в їдальню і чистити картоплю на весь табір! Правило номер два! Хто хоче пірнути, той піднімає руку, знов очікує на мій сигнал і тільки тоді пірнає! Під водою дозволяється перебувати не більше двадцяти секунд! Ще раз звертаю вашу увагу! Не більше! Хоч на секунду довше — і можете зовсім не виринати! — підвищив він голос. Загін відреагував на жарт дружним сміхом. — Пірнати одночасно можуть тільки двоє, всі інші повільно плавають на поверхні. Ясно? Ну, тоді — перший пішов!

Перша група, яка нетерпляче тупцювала на піску, із гиготінням та виском кинулась у воду. Потап входив до другої дюжини, тому розчаровано присів на лавочку під навісом.

— Ну що? — підійшов Севка. — Не бачу радості на обличчі! — підморгнув Денисові.

— А чому тут радіти? Десять хвилин… все по свистку… Наче ми собаки Павлова якісь і відпрацьовуємо новий умовний рефлекс! — пробубонів той.

— Які собаки? — не зрозумів Сева. — Ну добре, проїхали! — сам собі відповів, оскільки Потап не збирався нічого пояснювати, а тільки сидів задуманий, похнюпивши голову.

— Не сумуй, братане! — ляснув Слава Дениса по плечі. — Приїдеш додому — у ванні накупаєшся!

Пролунав другий свисток. Перша група, радісно бризкаючись, вибралася на берег і повлягалася на зігрітих сонцем рушниках.

Після наступного сигналу Денис нарешті занурився у воду і кілька хвилин насолоджувався своїм щастям. Їхня дружна п’ятірка тимчасово розпалась. Тарас був у іншій групі, але Потап із близнюками та Сашком уже плюскалися, як риби, хоча намагалися інколи зважати на свистки Піонера і не надто зловживати його терпінням…

«Ого! А голод таки — не тітка!» — подумав Потап, оглядаючи порожні тарілки на обідньому столі. Після купання на апетит він поскаржитися не міг. Хлопець відчував, як спазми стискають порожній вже два дні шлунок, тому, незважаючи на непривабливі кухонні запахи і неестетичний посуд, кинувся до загальної каструлі і налив собі повну миску горохового супу, до речі — доволі смачного. Змолотив усе за мить, зажував хлібом і взявся за варену картоплю із якимись кульками, що віддалено нагадували м’ясо, та капустяним салатом. Після ситного обіду його огорнула тепла млість. Він випив компот і, заплющивши очі, відкинувся на спинку стільця. «Життя налагоджується!» — майнула приємна думка у напівсонній голові. І тільки дурнувата пісенька, що лунала по радіо, трохи дратувала: