І я розумію, що ще одна проблема полягає в тому, що більшості з цих людей нічим зайняти свій день, окрім скарг, нарікань та пліток.

Ван відмовляється відповідати їм. Вона каже:

— Ми не для цього тут зібралися.

Тоді настає черга Ґрейторекс пояснювати, що бійцям бракує озброєння, а особливо Ловецьких куль. Вона каже:

— Але ми якось даємо собі раду.

І я вдячний їй за те, що вона не дивиться на Маркуса, промовляючи це. Її слова означають, що якби не Маркус, жоден із наших рейдів не був би таким успішним, принаймні не обійшовся би без вагомих втрат.

Тепер ініціативу бере на себе Селія. Вона повідомляє нам про виявлене розташування таємного Ловецького складу зброї, іншого обладнання і харчів. Це для нас чудова нагода покращити наше становище і завдати серйозного удару Ловцям.

— Цей склад охороняють лише шістнадцять Ловців. Шестеро з них доволі досвідчені, решта — стажери. Ґрейторекс поведе туди бійців на світанку. Усі заготівельники, а також ті, що можуть ходити й переносити вантажі, повинні бути напоготові, щоб якомога швидше забрати все, що можливо, зі складу після завершення бою. Працювати повинні всі мешканці табору.

Анналіза буде однією з заготівельниць… Колись я сподівався, що вона не бачитиме боїв, але тепер якась частина мого єства наполягає: «Нехай Анналіза побачить на власні очі усе це жахіття, бо так воно й є». Це чудово, що Селія розповідає нам про високий моральний дух і шляхетність повстанців, бо всього цього насправді на війні немає. Війна — це суцільне лайно.

Коннор

Ґрейторекс веде нас до розколини. Я відчуваю полегшення, опинившись подалі від усіх тих людей з їхніми скаргами, у лісовій тиші. Ми миттєво опиняємося серед дерев по той бік розколини. До Ловецького табору треба ще бігти підтюпцем години дві. Усі заготівельники та інші з’являться тут невдовзі після нас, але вони йтимуть пішки і прибудуть на місце вже після того, як бій давно скінчиться.

Біля табору ми сповільнюємо ходу. До нього з лісу веде ґрунтова дорога. Тут стоять дві вантажівки, а поряд — кілька невеличких наметів, у яких, мабуть, і сплять Ловці. Є ще один великий намет, більш подібний до якогось циркового шатра. Перед ним є ще складені штабелем дерев’яні ящики.

Щойно починає світати. Двоє Ловців стоять на варті, а третій виходить з одного маленького намету.

Ґрейторекс швидко оцінює ситуацію й дає нам вказівки. Тут є шістнадцять Ловців, і нас також шістнадцять. Ми — досвідчений бійцівський загін. Серед нас є кілька стажерів, але вони дуже вправні. Самін, Клаудія і Олівія просто чудові. Ми розсереджуємося «віялом»; ми знаємо, що треба робити. Несбіт і далі мій партнер. Але ми вже дуже добре знаємо одне одного. Усе працює як належить.

Маркус стає невидимим і першим іде в атаку.

Я вишукую втікачів. Їх двоє. Спочатку біжу за найспритнішим, а поки наздоганяю другого, бій уже закінчується. Перевіряю, чи немає у втікачів татуювання, нічого не знаходжу і збираюся вже повертатися до решти, коли раптом відчуваю шипіння у своїй голові. Зазвичай я не звертаю на це увагу під час бою, бо всі Ловці мають при собі мобілки. Але це шипіння потужне, ніби від багатьох телефонів одночасно.

Прямую до Ловецького табору, сподіваючись, що шипіння стане ще гучнішим — воно ж мало б долинати десь звідти. Можливо, це телефони в одному з ящиків.

Та коли я приходжу в табір, гучність шипіння не змінюється. Я цього не розумію. Тут є телефони, але якщо в кожного Ловця по одній мобілці, то їх мало б бути лише шістнадцять. Шипіння в моїй голові набагато потужніше… Хочу порадитися з Маркусом, але ніде його не бачу. Запитую, у Несбіта, де він.

— Не знаю, друзяко. Але глянь, яка в нас гарна здобич! — він аж витанцьовує довкола двох відкритих дерев’яних ящиків, що стоять на землі. У них повно зброї. — А там ще більше, — додає Несбіт, заходячи у велике сіре шатро.

Ґрейторекс гукає Софі, новому бійцю-стажеру:

— Поклич заготівельників та всіх інших! Скажи їм, хай поквапляться.

Я ніде не бачу Маркуса. Хочу зосередитися на шипінні, але тут скрізь тіла Ловців, і всі вони з мобілками. Стою серед них, намагаючись збагнути, у чому справа, аж ось із шатра виходить Несбіт, повідомляє про ще одну проблему. Поперед себе він штовхає полоненого.

— Дивіться, шо я знайшов у кутку!

Ловець опустив голову, пряме біляве волосся затуляє йому чоло.

Несбіт поштовхом примушує полоненого стати навколішки, і юнак підводить голову.

Я не бачив його, відколи мені було тринадцять, але я все одно його впізнав. І він мене теж упізнає.

— Натане!

Моя перша думка не про нього, а про Анналізу. Я знаю, що для неї Коннор — найближчий з братів. Знаю, що він допоміг їй утекти. Намагаюся думати про нього позитивно.

А тоді він каже:

— Натане, мене до цього змусили. Мій дядько примусив мене вступити в лави Ловців. Я цього всього не хотів!

І раптом це мене бісить. Я по коліна в цій гидоті, у мертвих тілах, а він нарікає, що його примусили вступати в лави Ловців! Він такий самий жалюгідний боягуз, яким я його й пам’ятаю! Підходжу і плюю на нього.

Несбіт починає бідкатися глузливо-розважливим тоном:

— Та чого ти, Натане? Він же правду каже. Тому він і ховався десь отак позаду. Бо він цього всього не хоче.

Відступаю на крок, намагаючись опанувати себе, але підходить Габріель, запитує, що сталося, і я йому кажу:

— О, Габріелю, дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем. Оцей кавалок гівна — це Коннор. Коннор О’Браєн. Молодший брат Анналізи. Я вчився разом із ним у школі. Він Ловець. Але не хвилюйся, Габріелю. Він не хоче ним бути. Не хоче завдавати нікому шкоди. Принаймні поки його не примусять. І навіть коли він це зробить, то буде дуже-дуже жалкувати, що так сталося. Отож-бо все гаразд, — відвертаюся, щоб хоч трохи вгамувати свою лють, але не можу, тож повертаюся до нього знову і копаю ногою в живіт, вигукуючи: — Хіба не так, Конноре?!

Він згинається удвоє, припадаючи обличчям до землі, і стогне.

— Ой! Мені так жаль, Конноре, я не хотів завдати тобі шкоди. Це просто частина моєї роботи. Насправді я не хочу цим займатися.

Габріель стає поміж мною і Коннором, хоч йому й не треба цього робити. Я не збираюся більше бити Коннора, хоч усе ще розлючений. Кажу Габріелю:

— Усе гаразд. Я просто на секунду втратив контроль.

Потім нахиляюся до Коннора і додаю:

— Це саме Коннор сипав мені на спину порошок, щоб зафіксувати надрізи на моїй спині. Не «Ч», а тільки «Б».

— Тоді я виріжу своє ім’я на його спині, — каже Маркус. Він саме прямує до нас. Хапає Коннора за волосся, приставляючи йому до горла Феїрборн. Коннор дивиться на мене, вирячивши очі.

— Чи, може, просто відрізати йому голову? — запитує Маркус у мене. — Так чи ні?

— Конноре!

Це Анналіза. Вона на чолі цілої юрби людей, що з’являється з-поза дерев, і швидко біжить до нас. Кричить:

— Відпустіть його!

Тоді хапає пістолет якогось Ловця, що випав йому з рук під час бою, і скеровує його на Маркуса.

Я кидаюся поміж них, виставляючи вперед руки.

— Анналізо, опусти пістолет!

— Іди геть, Натане! Скажи Маркусу, щоб відпустив Коннора.

Я зупиняюся. І далі тримаю руки перед собою. Намагаюся говорити неголосно й спокійно.

— Анналізо, ми не завдамо шкоди Коннору. Прошу опустити пістолет. Це не допоможе. Опусти пістолет. Будь ласка.

Я бачу, що Анналіза тремтить, але вона відповідає:

— Лише тоді, коли відпустите мого брата.

Повертаюся до Маркуса, кажу йому якомога рішучіше:

— Коннор полонений. Нехай ним опікується Селія. Вона захоче його допитати. Це вже її проблеми.

Тоді знову обертаюся до Анналізи.

— Будь ласка, опусти пістолет.

— Пообіцяй мені, — каже вона. — Пообіцяй, що з ним нічого не станеться…

— Так. Обіцяю. Він полонений.

Анналіза опускає пістолет.

Я знову повертаюся до батька і кажу йому:

— Ми віддамо Коннора Селії.