Несбіт біжить, припадаючи до землі, до ангарів і зникає десь поза ними. Охоронці стережуть паркан поодаль, з протилежного боку. Якби вони ходили по колу, то з’явилися б тут, за моїми розрахунками, через якихось двадцять хвилин, але, судячи зі слів Несбіта, вони ще жодного разу цього не робили.

Минає трохи більше десяти хвилин, і Несбіт вигулькує з-поза найдальшого від мене ангара, біжить до середнього, потім до найближчого і врешті-решт — до мене. Я не зводжу очей з вартових, але вони взагалі не рухаються, можливо, навіть позасинали.

Несбіт залишається з другого боку паркана, припавши, як і раніше, до землі.

— Ну? — шепочу я.

— Не зміг зазирнути всередину. Вони зашпаклювали всі тріщини в стіні. І там немає жодного освітлення. Я чув голоси в одному з ангарів, хоч минулої ночі він ше був порожній.

— Отже, там може виявитися купа Ловців, яких не було перед цим?

— Або новобранців, або ж вони переселилися туди з іншого ангара. Я не знаю.

— Чорт!

— Шо думаєш?

— Я думаю, ти маєш повернутися і ще раз уважно все перевірити.

Несбіт лає мене на всі заставки.

— Я все уважно переглянув.

Хитаю головою.

— Ну, то розкажеш це Селії.

Ми мусимо чекати ще півгодини, поки Несбіт матиме нарешті гарну нагоду для розвідки. Селія підбігає до нас стрімко й безшумно, попри свої габарити; вона завжди була на диво спритна. За нею з’являються Клаудія, Габріель, Самін, Ґрейторекс і Олівія. Завершує процесію Маркус.

Габріель припадає до землі ліворуч од мене, Селія — праворуч.

— Ну? — запитує вона в мене.

— Ситуація змінилася. Несбіт хоче сам тобі доповісти.

Вона розмовляє крізь огорожу з Несбітом. Вони говорять так тихо, що я не можу розібрати жодного слова.

Бачу, як Селія підносить голову й роззирається, а Несбіт знову біжить до ангарів.

Я шепочу Габріелю:

— Щось там змінилося. Не певний, у кращий бік чи в гірший.

— Ти стурбований?

Я хитаю головою. Але якась частина мене відчуває неспокій. Навіть попри те, що з нами Маркус, завжди існує небезпека якоїсь випадкової кулі, або влучного пострілу, або Ловця з особливим Даром, або чогось іншого.

Несбіт зник за найдальшим від нас ангаром. У найближчому ангарі хтось вмикає світло, слабке світіння якого проникає крізь щілинку попід дверима з нашого боку. На обрії також поволі світає. Ловці починають прокидатися. Нам уже варто починати напад, але ми ще й досі не готові, а Несбіт узагалі в такій ситуації ризикує бути спійманим. От вам і легенька перша місія.

Не відводжу погляду від ангара, з-поза якого має з’явитися Несбіт, але його все нема й нема. Селія обертається до мене й каже:

— Ти й Габріель — до першого ангара. Маркус бере на себе вартових, а тоді вирушає до найдальшого ангара, де буду я. Ґрейторекс займеться середнім.

Маркус першим пролазить крізь огорожу і стає невидимим. Тоді прослизаємо всі решта, і я стрімко біжу разом із Габріелем і Самін.

Я підбігаю до дверей раніше за Габріеля і вдаряю їх ногою з такою силою, що вони мало не б’ють мене самого по обличчю. Я приголомшений побаченим. Це зовсім не порожній ангар: вздовж нього тягнуться три ряди двох’ярусних ліжок. Тут легко може спати й сотня людей. Усі ліжка порожні, принаймні так виглядає, але треба ще перевірити. Я лягаю на землю й зазираю попід ліжка. Унизу теж пусто, та й ліжка зовсім новенькі, ніхто ще ними не користувався, й під ними також нічого немає. Але я не бачу до самого кінця і тепер шкодую, що поряд немає Несбіта.

Габріель каже:

— Самін, залишайся тут. Пильнуй за дверима. Я прочісую все з правого боку. А ти, Натане, з лівого.

І біжить повз мене праворуч до протилежного кінця ангара, вигукуючи:

— Пусто. Пусто. Пусто. Пусто.

Я підводжуся й трохи повільніше йду лівим проходом. Нікого не бачу; ніде немає закутків, у які можна було б заховатися. Габріель зустрічає мене і ми повертаємося назад, ще раз усе перевіряючи. Коли вже підходимо до Самін, з другого ангара долинає стрілянина.

П’ятеро Ловчинь вибігають із середнього ангара і мчать до воріт. Я кидаюся спочатку за найшвидшою з них. Хапаю її, тримаючи у руці ніж, і миттєво перерізаю їй горло. Вона була новобранкою; навіть не пробувала чинити опору. Інша дівчина пробігає за спиною повз мене, я хапаю її й завдаю потужного удару. Вона втрачає свідомість. Я озираюся й бачу, що Габріель застрілив одну з Ловчинь, а, можливо, і двох, бо тільки одна ще тримається на ногах. Її зловила Самін, але та завдала їй удар у відповідь.

Ловчиня кидається бігти, проте я перекриваю їй шлях, ловлю її, перевертаю, а тоді застромлюю їй ножа в живіт, розпорюючи шкіру. Її тіло падає на землю, а я помічаю Маркуса, що біжить до нас від воріт. Він проминає тіло тієї Ловчині, що втратила свідомість. Другої моєї жертви. Вона починає стогнати.

Маркус підходить до неї і скручує їй шию.

З ангарів долинають нові постріли. Маркус прямує до найдальшого. А ми з Габріелем і Самін біжимо до середнього.

Там у дверях Олівія. Нажахана. Перелякано вимовляє:

— Вони влучили в Ґрейторекс. Вона не може вийти.

Ґрейторекс усередині ангара на підлозі, в оточенні мертвих тіл Ловчинь-стажерів. Вона жива, захищена чиїмось тілом, що впало просто на неї. З протилежного кінця ангара долинають нові постріли.

Я кажу Габріелю й Самін:

— Я підповзу і схоплю Ґрейторекс. А ви вдвох мусите витягти нас назовні.

Габріель стріляє в самий кінець ангара, а я тим часом повзу по-пластунськи підлогою, ховаючись за тіла довкола Ґрейторекс, що тепер захищають також і мене. Хапаю Ґрейторекс за зап’ястки. Вони тонші й делікатніші, ніж я сподівався. Вона легенька.

— Тягніть! — кричу я. Габріель і Самін волочать нас. Тіло Ловчині також сунеться за нами. Проте ми вже вислизаємо назовні й перекочуємося травою вбік.

Ґрейторекс поранена в ногу. Олівія розриває їй штанину, щоб оглянути рану.

— Скільки їх там? — запитую я.

— Чотири, здається, — відповідає Ґрейторекс. Таке враження, що вона зараз зімліє.

— Що ти збираєшся вчинити? — запитує Габріель.

— Тільки не самогубство, — відказую я. — Зачекаємо на Маркуса.

У сусідньому ангарі все стихло, тож довго нам чекати не доводиться.

До нас долучаються Селія, Клаудія й Маркус.

— Тут усе зачищено? — питає Селія.

— Ні, — відповідає Габріель. — Є ще четверо, у самому кінці. Озброєні до зубів.

Маркус каже:

— Кілька хвилин не заходьте.

Він стає невидимим, а ми чекаємо.

Спалахує блискавка, і полум’я охоплює дальній кінець ангара, а тоді лунають постріли, знову і знову.

Нарешті все затихає. Ми відчиняємо двері, щоб зазирнути в ангар. Ніде нічого не рухається, тільки вогонь і дим.

Біля мене вигулькує Маркус.

— їх було п’ятеро, — повідомляє він.

Селія дивиться на Габріеля й каже:

— Порахуй тіла. І перевір, чи все в порядку. Якщо хтось із них живий, нехай живе. Я б хотіла тоді поговорити з ними.

Габріель і Самін зникають, а Селія перевіряє стан Ґрейторекс.

Приходить, накульгуючи, Несбіт і падає біля мене на землю. Його обличчя в синцях, а одне око цілком заплило.

— Де ти був, партнере? — цікавлюся я.

— Одна з Ловчинь вийшла надвір і побачила мене, коли я там усе розвідував. Клята каратистка, або шось такого. Це тривало сто років, поки я з нею розібрався. Шо я пропустив?

Я відчуваю спокусу сказати щось про безліч жертв, але на мене насувається страшенна втома.

— Ґрейторекс отримала поранення в ногу. На щастя, нікого з наших не вбито, — відповідаю я.

Прибігають Габріель і Самін, падаючи біля нас на землю. Габріель повідомляє:

— Двадцять двоє. Чотири старші Ловчині, тож, мабуть, саме вони керували вишколом. І вісімнадцятеро молодших. Усі мертві.

— Це трохи більше, ніж десять новобранців і дві Ловчині, — кажу я. Хоча й не можу ні в чому звинувачувати Несбіта. Я більше лютий на Селію за цей невиправданий ризик. Якби з нами не було Маркуса, нам було б набагато скрутніше. Дехто з нас уже був би мертвий.