Селія каже:

— Треба доправити Ґрейторекс на базу. Починайте збирати все, що може нам придатися. Вирушаємо за десять хвилин.

Блондін

Наступний рейд відбувся через шість днів, знову ж таки у Франції, і цього разу нам протистояли чотирнадцять Ловців. Ми добре давали собі раду: ніхто з наших не зазнав жодних ушкоджень. Ґрейторекс непогано зцілюється, та вона пропустила цей і наступний рейд, ще менш значний. Але дещо таки змінилося, і ця зміна мені не до душі: під час третього рейду Анналіза, Сара і ще дві заготівельниці провізії прибули разом із нами, щоб допомогти нам забрати все, що залишиться після битви. Вони не втручаються в саму операцію, один із стажерів приведе їх на місце бою лише після його завершення. Проте мені якось незатишно через те, що Анналіза може побачити мене тут. Інші бійці користуються вогнепальною зброєю і мають потім цілком нормальний вигляд, а моя зброя — це ніж, тому наприкінці бою я схожий на монстра з фільму жахів. Хочу знайти якесь місце, де зміг би помитися, але спочатку вирішую накрити тіла, щоб їх не побачили заготівельниці, коли прийдуть сюди. Зазвичай ми такого не робимо.

Тут десять тіл, я починаю накривати їх ковдрами, що були в одному з наметів. І кинувши ковдру на тіло якоїсь дівчини, що лежить трохи поодалік, я зауважую, що її очі заплющені, але на ній не видно жодних ран. Думаю, що вона, можливо, вдає з себе мертву. Не певний, чи є у неї в куртці пістолет, але накриваю її з головою. Озираюся на своїх партнерів, однак ніхто не звертає на мене уваги: усі вони заклопотані своїми справами.

Витягаю ножа, відгортаю ковдру й наказую:

— Розплющ очі!

Не знаю, чи вона розмовляє англійською, та не сумніваюся, що найпростіші слова вона зрозуміє, тому повторюю:

— Розплющ очі, або я виріжу тобі ліве око. Негайно!

Вона розплющує очі. Карі зі срібними іскорками. Іскорками Білої відьми.

Я гукаю решті, щоб підійшли сюди. Досі не з’ясував, яку вона має зброю. За кілька секунд підходить Маркус, а слідом за ним Габріель.

Виявляється, що в дівчини немає пістолета, але є два ножі. Вона француженка. Її звати Блондін, але поза тим вона більше нічого не каже. Тоді підходить Селія, і я вже готовий кинути все це на неї і пошукати, де б я міг помитися, але вона каже:

— Натане, це твоя полонянка. Будь біля неї, аж поки ми не вирушимо назад у табір.

Я шукаю Несбіта, — він же й досі мій партнер, — щоб той припильнував за Блондін, поки я піду й помиюся. Але, звісно, Несбіта ніколи немає поблизу, коли він потрібний.

У мене ще ніколи не було бранців. Сам я дуже часто був ув’язненим, але це зовсім не означає, що я маю бодай найменше уявлення про те, що мені робити з Блондін. Інші повертаються до своїх справ, і я помічаю, що Анналіза поглядає на мене.

Єдина особа, якій нічого робити, — це Маркус. Він залишається зі мною. Дивиться на Блондін не надто прихильним поглядом. Я стаю поміж ними.

Маркус каже:

— Ти мусиш її вбити вже і негайно. Вона заслуговує на смерть. Як і всі вони.

Блондін починає скиглити. Я відповідаю:

— Ні, вона моя полонянка.

Беру її за руку, бо маю погане передчуття, що вона кинеться навтьоки. Відчуваю, як вона тремтить. Кажу їй:

— Тримайся біля мене.

Для Блондін буде безпечніше, якщо ми перемістимося до центру Ловецького табору. Пояснюю їй:

— Ми підемо до всіх решти. Тримайся біля мене. Нічого не кажи.

Вона так близько до мене, що мало не перечіпляється через мої ноги, плаче й тихенько стогне.

Маркус також іде з нами, не відводячи від неї погляду. Нам треба здолати не більше ста метрів, але здається, ніби перед нами сотні миль. Я постійно боюся, що батько просто кинеться на неї і вб’є.

Прямую туди, де збираються всі наші. Виглядає так, що за кілька хвилин ми всі вирушимо назад, до табору. Я зупиняюся. Блондін також. Її рука торкається моєї. Маркус насувається на нещасну, і я знаю, що їй буде кінець, якщо я не заберу його звідси.

Несбіт волочить величезний рюкзак зі здобиччю, яку він назбирав. Кажу йому:

— Залишайся з нею. Вона — наша полонянка.

Тоді звертаюся до Блондін, показуючи на Несбіта:

— Роби те, що він скаже.

Відтак повертаюся до Маркуса та не встигаю нічого сказати, бо він починає перший:

— Ловці піймали мого батька, а твого діда, й закатували його на смерть. Мого батька. І мого діда. І прадіда. І прапрадіда. Якби вони впіймали нас, щоб вони зробили?

— Це не означає, що й ми маємо так чинити.

Минаю Маркуса, сподіваючись, що він піде зі мною. Мушу забрати його від Блондін. Напівобертаюся до нього і прошу:

— Не завдавай їй шкоди. Будь ласка. Я багато в тебе не прошу.

Я й далі відходжу, а він запитує:

— Чому?

Мені здається, що він рушив за мною вслід. Я не зупиняюся. Батько наздоганяє мене. І знову запитує:

— Чому?

Ми серед якихось полів, і я перестрибую через ворота, опиняючись на наступному полі. Перетинаю його, а тоді зупиняюся.

Він дивиться на мене.

— Я запросто можу повернутися й убити її.

— Знаю, — знизую плечима. — Але не думаю, що ти це зробиш, якщо не бачитимеш її.

— Очі не бачать — серце не болить?

— Якось так.

— Чому ти її не вб’єш?

— Я не хочу бути тим, хто вбиває полонених.

— Коли я дивлюся на неї, то не бачу в ній бранку. Я бачу Ловчиню. Я бачу ворога, — каже Маркус. — Ми бачимо речі по-різному. Я вперше оце помітив іншу твою натуру.

— Натуру Білого чаклуна?

— Ту натуру, що нагадує мені про твою матір. Не думай про неї, як про Білу відьму. Я так не думаю. Я думаю про неї, як про добру людину, чого не скажеш про багатьох Білих магів. Та й узагалі про багатьох людей.

Дивлюся на нього і бачу його також у іншому світлі. Не як видатного Чорного чаклуна, а просто як людину. Людину, чийого батька закатували до смерті; чию матір, Сабу, переслідували й замордували Ловці. Людину, яка не могла жити з коханою жінкою, а син якої сидів ув’язнений у клітці.

— А ти не думаєш, що й сам міг би бути добрим? Тобто… за інших обставин…

Він сміється й відповідає:

— Добрий той, хто залишається таким навіть у найважчих обставинах, а не тоді, коли легко. Твоя мати була доброю людиною.

Ми всі повертаємося до базового табору, забираючи з собою все, що можемо донести. Блондін має на голові каптур, її руки зв’язані за спиною. Несбіт залишається з нею. А я з Маркусом. У таборі Селія забирає Блондін, і мені цікаво, чи наготувала вона для неї клітку. Хоч ні, насправді мені байдуже. Я просто радий, що Маркус її не вбив.

Ми всі зголодніли, я йду разом з усіма іншими до їдальні. Уже обідня пора, і там зібралося чимало людей. Я беру м’ясне рагу і чую багато нарікань. Рагу пісне. Бракує хліба. Бракує фруктів. Бракує цього. Бракує того.

До мене долучається Несбіт. Він каже:

— Вони шо, думають, шо це відпочинковий табір?

Габріель жартує:

— Якщо хтось виявить, що Блондін узяла останній кусень хліба, її замордують.

Несбіт каже:

— Якшо це правда, я задушу її власними руками!

Роззираюся й помічаю, що тільки ми, бійці й розвідники, сидимо, як завжди, впереміш. Бо всі решта сидять окремими групками: Білі, Чорні або Напівкровні. Я чую, як групка Білих поблизу від нас розмовляє про «ув’язнену»; деякі хочуть, щоб її засудили до страти, а інші просто хочуть, щоб її стратили без жодного суду.

— Маємо проблему з цією дівкою, — каже Несбіт. — А якшо захопимо більше полонених, матимемо ше більші проблеми. Як їх прогодувати, як охороняти… — він доїдає рагу й каже: — Простіше їх убивати.

— Думаю, Селія допитає Блондін, а тоді відправить її назад, — каже Габріель.

— Що? — ми з Несбітом витріщаємо на нього очі.

— Це цілком логічно. Ви ж самі кажете, що з в’язнями тільки зайва морока. Якщо вона їх відпускатиме, то складеться враження, що Альянс приймає розсудливі рішення, і коли все закінчиться, люди про це пам’ятатимуть. Важливо вміти прощати.