— Але й думати головою теж важливо. Блондін просто отримає новий пістолет, і її знову відправлять битися з нами, — заперечую я.

Габріель відказує:

— Думаєш? Я в цьому не впевнений, а Селія знає краще за інших, як мислять Ловці. Ловці вбивають дезертирів. Вони терпіти не можуть будь-яку зраду, а від потрапляння в полон до зради лише один крок: вважається, що вони повинні битися одна за одну до останньої краплі крові. Її не зустрінуть як героїню, у цьому немає сумніву. Можливо, вони навіть стратять її. Мені здається, що Блондін воліла б залишатися ув’язненою, а не повертатися до Ловців.

У його словах є логіка, хоч я й сумніваюся, чи Маркус із цим погодиться.

Лише вночі я маю нарешті змогу побути наодинці з Анналізою. Вона завжди приходить до мого кубельця під деревом, коли закінчує роботу, і ми проводимо ніч разом.

Цього разу я хочу поговорити. Мушу розповісти їй про Кірена; я вже достатньо довго вичікував, Анналіза повинна знати, що сталося з її братом. Але, як завжди, мені важко знайти слова, щоб почати розмову.

Анналіза каже:

— Ти ще мовчазніший, ніж завжди.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, як тобі сказати щось. Щось серйозне.

Вона випростовується.

— Я мав би сказати це тобі ще кілька тижнів тому. Але не зміг. Я весь час відтягував, чекаючи нагоди, відповідного моменту і всякої іншої фігні. Проте відповідний момент, мабуть, так ніколи й не настане, тому я мушу сказати це зараз.

Вона дивиться мені в обличчя, я не відводжу від неї погляду, промовляючи:

— Йдеться про Кірена.

Анналіза чекає. Здається, вона вже здогадується, про що я маю їй сказати.

— А що з Кіреном?

— Пригадуєш, я розповідав тобі, що вбив у Швейцарії Ловця? Їх було двоє, біля Меркуріїного котеджу, коли я чекав Габріеля. Вони напали на мій слід. Ішли за мною. Потім накинулися на мене й Несбіта. Несбіт убив одного з них, це був партнер Кірена.

Анналіза чекає.

— А другим був сам Кірен.

Анналіза дивиться просто мені в очі. У неї виступають сльози.

— Ти його вбив?

— Я мав сказати це тобі раніше. Вибач, що не зробив цього.

— І ти шкодуєш, що так сталося з Кіреном?

Я не можу їй збрехати, тому просто мовчу.

Анналіза підводиться на ноги, і я теж.

Думаю, що вона піде геть. Кажу:

— Я мав нагоду вбити його раніше, але не зробив цього. Якби Кірен зі своїм партнером не полював за мною, вони б залишилися живими.

Вона відповідає:

— Ти мав би сказати мені це раніше…

Тоді знову сідає на землю.

— Він був головорізом, Ловцем. Але це був мій брат… — витирає від сліз очі й каже: — Я хотіла б, аби світ був інший. Хотіла б, щоб і брат мій був інший…

Потім знову починає плакати.

І я обхоплюю її руками і тулю до себе, а вона ридає, та врешті-решт перестає й заспокоюється, починає дихати рівномірно. Я лежу біля неї, дивлюся на неї, цілую якомога ніжніше в щоку й пошепки кажу, що люблю й не хочу завдавати їй прикрощів. Так і засинаю, тримаючи її в обіймах.

Прокидаюся. Стало холодно. Анналіза сидить біля мене. Я торкаюся її руки, але вона відсмикує її, кажучи:

— Кірен був чудовим бійцем. Усі казали, що найкращим. Мій батько казав, що Кірена ніколи не вб’ють через його Дар. То як же це тобі вдалося?

Я казав Анналізі про свій Дар, але ніколи не пояснював, у чому він полягає. Коли вона про це запитувала, я просто змінював тему. Я ніколи не казав їй, що тоді відчуваю, і не казав, що коли я у звірячій подобі, то ще нікому й нічому не вдавалося врятуватися від мене, що я убивав усіх.

— Скажи мені, Натане…

— Це важко пояснити.

— А ти спробуй.

— Я обернувся на звіра. Я міг чути Кірена. Відчував його запах, хоч він і був невидимий. Ми зійшлися у двобої. Він вдарив мене ножем.

— А що йому зробив ти?

— Анналізо, не запитуй про це, будь ласка.

Вона знову починає ридати.

— Мій батько колись розповідав мені, що Маркус трансформувався для того, щоб убивати. Щоб викрадати Дари. Такий самий Дар, невидимість, він узяв від іншого Білого мага. Цей Дар завжди стає у пригоді.

— Я не забирав Кіренів Дар, Анналізо.

Вона дивиться мені в очі, і я відчуваю, що вона мені не вірить.

— А чи сказав би ти мені про це, якби так сталося?

— Так! Я тобі не збрехав би.

— Ти багато тижнів приховував від мене правду.

— Я ж казав тобі, Анналізо, що шкодую про це. І ще раз повторюю, вибач мене. Я мав би розповісти тобі про Кірена раніше.

— Так, мав би. І мав би розповісти про свій Дар. Це те, що найважливіше для кожного чарівника; ми завжди погоджувалися, що це віддзеркалює справжню сутність людини… те, ким вона насправді є… Але ти ніколи про це не говорив. Навіть зараз ти майже нічого мені не розповів. Ти з кожним днем стаєш дедалі більше подібним на батька… — вона підводиться. — Я мушу якийсь час побути на самоті. Мушу все обміркувати.

І йде геть.

Я сідаю і знову розпалюю багаття, дивлюся на полум’я й чекаю, коли прийде Анналіза, але вона не повертається.

Прогулянка

Наступного дня Габріель і Селія не з’являються на ранковому вишколі. Селія підходить до мене під час перерви на обід і запрошує прогулятися разом із нею та Габріелем. Думаю, що це пов’язане з Анналізою.

Ми йдемо подалі від усіх в бік дерев, і Селія каже:

— Я попросила Габріеля піти з нами, бо думала, що буде краще, якщо він це скаже.

Дивлюся на Габріеля. Він ніяк не починає розмову, і я бачу по його обличчю, про що йтиметься. Анналіза тут ні до чого. Це пов’язане або з Арраном, або з Деборою.

Мене починає нудити.

Габріель підходить; нарешті він щось мені скаже.

— Це Дебора.

І я вже знаю, що вона мертва.

— Її стратили два дні тому. Розстріляли за шпигунство. Її чоловіка також убили, за те, що їй допомагав.

Так не мало бути. Не мало бути. Вона була розумна й добра, прекрасна Біла відьма… Її допитували, її катували… І це жахливо. Я такий розлючений, хочу ламати все і трощити, але Габріель мене стримує. І я не знаю, що мені робити, я нічого не можу вдіяти з цим… з цим усім. Для Дебори все вже запізно, а я так хочу побачити її знову, але ніколи не побачу, і навіть не зможу думати про те, що десь там вона живе собі, щаслива… Ненавиджу їх за це. Люто ненавиджу!

З Арраном

Я понад два роки не бачив свого брата, проте легко його впізнаю. Він високий, вродливий і виглядає саме так, як і повинен Білий чаклун. Приходить у табір разом із групою Білих і Напівкровних. Усі втомлені, але втішені, що прибули нарешті на місце призначення. Тільки Арран не дуже втішений. Лише кілька днів тому я довідався про Дебору. Мені сказали, що Аррану це вже відомо.

Стою поміж деревами, дивлячись на них, а тоді ступаю на півкроку ліворуч, щоб він мене помітив. Я так хотів його побачити, знову бути з ним, але не гадав, що це станеться саме так. Він переживатиме втрату Дебори значно важче, ніж я.

Минає ще якась хвилина, поки він зиркає в мій бік, а тоді заклякає на місці. Я бачу, що він вимовляє моє ім’я й усміхається, і я, здається, теж усміхаюся, коли він підходить до мене. Ми обіймаємося. Він худіший, ніж я очікував, і не такий високий на зріст, хоч усе одно вищий за мене.

Він говорить про те, як тужив за мною, і я, мабуть, також йому щось кажу, хоч я й не певний. Він каже мені, що Дебора робила те, у що вірила, і він починає ридати, і я теж. І я згадую, як ми всі втрьох були разом, як сперечалися за місце у ванній, щоб мати змогу почистити зуби, і як Дебора розчісувала вранці волосся на сходах, підслуховуючи наші з Арраном розмови, як ми снідали разом із бабусею… Це було якихось три роки тому. Почуваю себе таким старим… Але ж Дебора була ще такою молодою, і все це так несправедливо і не має жоднісінького сенсу…

Наступні кілька днів зовсім інакші. Арран працює разом із Ван у медсанчастині, але весь вільний час він зі мною. Минуло понад два роки, відколи мене забрали з нашого дому, і брат хоче знати про все, що сталося зі мною за той час, поки ми були в розлуці. А я можу розповісти йому хіба якісь фрагменти. Не хочу згадувати про погане. Еллен переповіла йому все, що їй було відомо, але цього не досить, і він хоче знати більше. Дивиться на татуювання на моїй шиї й руках, а тоді простягає долоню, щоб торкнутися шрамів на зап’ястку. Я кажу йому, щоб розпитав Габріеля, якщо хоче довідатися будь-які подробиці.