— Меркуріє, ти не матимеш жодної користі з того, що вона помре. Але мені просто забракне часу, щоб дістатися до Маркуса. Це неможливо…

Меркурія підходить до мене й зазирає в очі.

— То ти його вб’єш? Свого власного батька?

Я не відвожу погляд і кажу якомога правдоподібніше:

— Так. Знайду спосіб.

— Це буде нелегко.

— Я знайду спосіб. Але тільки якщо ти розбудиш Анналізу. Зараз.

— Вона залишиться моєю бранкою, аж поки ти виконаєш свою частину домовленості.

— Так, так. Я згоден.

— Вона буде моєю рабою. Попереджаю, Натане, мені бракує терпцю для рабинь або бранок. Я ставлюся до них погано. Що швидше ти знищиш Маркуса, то менше страждатиме Анналіза.

— Так, я розумію.

— Чудово.

Вона повертається й цілує Анналізу в губи, й Анналізині вуста розкриваються, і разом із гарячим Меркуріїним диханням в Анналізин рот впурхують якісь слова. Меркурія випростується і гладить своєю долонею Анналізину руку, а тоді проводить пальцями по її щоці й каже:

— Я розпочала процес. Знову запалила іскру життя, але мине ще кілька годин, можливо, цілий день, аж поки розпочнеться наступний етап, і вона прокинеться.

Підходжу до Анналізи й торкаюся її руки.

— І яким буде наступний етап? — запитую я в Меркурії, обертаючись до неї, але вона вже прямує до дверей, щоб вийти геть. Не певен, чи Габріелю вистачило часу для того, щоб запустити сюди інших. Мушу якось затримати Меркурію, але не знаю, як це зробити, не викликавши в неї підозри. — Що я маю зробити? Дати їй води абощо…

Меркурія напівобертається й кидає через плече:

— Я ж тобі казала…

Їй не дає договорити чийсь гук. Схоже на голос Перс, але Габріель не почав би гукати. Я не розумію слів, але маю погане передчуття.

Меркурія виглядає не так сердитою, як роздратованою, виходить із кімнати. Я йду до дверей услід за нею. Меркурія відсовує гобелен і зупиняється в проході спиною до мене. Я бачу там велику залу і знову чую Перс. Вона тепер біжить до Меркурії. І це справжня Перс, одягнена інакше, ніж Габріель. Вона також зауважує мене й починає кричати й жестикулювати. Я не розумію, що вона каже, але здогадуюся.

Меркурія навіть не відповідає їй, просто обертається до мене, і я ледве встигаю заскочити назад у спальню, ухиляючись від блискавки, що шугає наді мною. Наважуюся ще раз зиркнути у коридор і бачу, що гобелен знову на своєму місці. Меркурія у великій залі. Бункер аж дрижить од страхітливого гуркоту, а стіни коридору здригаються так, мовби ось-ось обваляться.

Біжу до гобелена, та не встигаю й добігти, як лунає постріл, тоді вибух, а тоді ще і ще, і всі ці вібрації накладаються одна на одну, і от уже весь бункер починає трястися. Чути виття буревію, що заважає мені відсмикнути гобелен й зазирнути у велику залу, а коли це мені нарешті вдається, я бачу там Ван навпроти Меркурії.

Несбіт у протилежному кінці зали, його пістолет націлений на тіло Перс, яке незграбно лежить на підлозі, — на чолі у дівчинки акуратний отвір від кулі. На якусь мить я ціпенію… Але це не Габріель, це справжня Перс — та, що вбрана в інший одяг.

Несбіт повертається, цілячись у Меркурію, проте вітер починає дмухати з новою силою, і Несбіту не вдається втримувати пістолет рівно. Він сам ледве може триматися на ногах.

Я помічаю Габріеля, який уже не маскується. Він припав на коліна в кутку кімнати з пістолетом напоготові, але також не годен його міцно тримати. Стріляє, та не влучає.

Меркурія здіймає руки й розмахує ними над головою, від того вітер лютує ще дужче, зриваючи в повітря все довкола — подушки, папери, столик, — і всі ці речі кружляють по кімнаті, немовби під час смерчу. Навіть важкі дерев’яні стільці починають рухатися по колу в якомусь химерному танці, а мене вітер змушує відступити у коридор.

Меркурія стоїть посеред цього виру й розгнівано виє. Спалахує блискавка, а тоді починає збільшуватися й ставати потужнішою. Ван верещить, і тільки після цього блискавка зникає. Несбіт стріляє з пістолета, але не завдає Меркурії жодної шкоди. Вона нас усіх повбиває!

Гобелен наприкінці коридору шмагає мене по обличчю, і я відступаю назад. Хочу, щоби мною опанував звір. Хочу стати ним, хоч би це й було востаннє… І дозволяю тваринячому адреналіну заполонити все моє єство, радо його вітаючи.

Я в ньому. У цьому звірі. Але цього разу все інакше: ми обоє хочемо одного.

Ми

гобелен хльоскає нас по обличчю, ми клацаємо зубами і зриваємо його, ми сильні й величезні, і хоча ми на чотирьох лапах, наша голова здіймається високо над землею. чути завивання вітру, що нагадує жіночий голос, але слова вже не мають значення, це просто шум, якісь верескливі звуки, розлючені звуки.

жінка в сірому стоїть спиною до нас. Її одяг розвівається навсібіч, місцями роздертий. Її волосся стирчить догори у створеному нею ж вихорі, у буревії довкола неї спалахують і розлітаються блискавки, жінка розставляє руки і жбурляє по кімнаті блискавиці, вітер трохи вщухає, на підлозі є інша жінка, вона відповзає, біля неї є старший чоловік. він сердитий і боїться за себе і за ту жінку на підлозі, але в нього є пістолет, він ступає крок уперед і стріляє, але пістолет не заряджений, чоловік кричить, біжучи до жінки-блискавки, та вона рвучко виставляє руки вперед, і порив вітру підносить чоловіка вгору й щосили вдаряє його об стіну, жінка-блискавка навіть не дивиться на те, що вчинила, вона витріщилася на ту другу, що відповзає геть, і от блискавка вдаряє в підлогу біля тієї, що повзе, сліпучий спалах і грім, що відлунює по цілій кімнаті.

ми помічаємо якийсь рух віддалік, праворуч од нас. біля входу в інший коридор є юнак, по його скроні тече кров.

ми знову обертаємося до жінки-блискавки. вона — єдина загроза, якщо ми її не вб’ємо, вона вб’є нас. ми рушаємо з місця, відчуваємо її запах — люті з присмаком металу.

жінка на підлозі ще жива, вона виснажена, але щось говорить.

вітер ущухає, волосся жінки-блискавки опадає їй на шию. вона знову каже, а тоді спалахує ще одна блискавка, вдаряючи в підлогу, жінка на підлозі коротко й різко верещить і зімліває, з її одягу струмує дим. Її волосся горить.

ми рухаємося до жінки-блискавки. вона завмирає, щось відчула, ми готуємося, напружуючи м’язи задніх лап. жінка-блискавка обертається, вона нас бачить, вона здивована, але не сахається, підносить угору руку, щоб наслати вітер чи блискавку, але ми вже стрибнули на неї. і вона вже на підлозі під нами, і ми тримаємо її мертвою хваткою, вона худа і крихка, але міцна й опирається нашим обіймам.

блискавки спалахують навкруги нас, по цілій кімнаті, вони сліпучі, і голосні, дедалі гучніші, яскравіші, вибухають довкола, але не влучають у нас. шаленіє буря, виє вітер, страшенно холодно, ми в самому епіцентрі негоди, але не послаблюємо хватку, чавимо жінку нашими грудьми. Її ребра тріщать, тріщать, тріщать, тріщать, ми хапаємо її кігтями за бік і починаємо все там роздирати, ламаючи кістки і шматуючи її тіло, цебенить гаряча кров, ми знову впиваємося в неї кігтями, розриваємо цупку шкіру, трощимо їй ребра й нутрощі, сягаємо тазової кістки.

вітер ущух.

панує тиша і спокій.

немає страху. він щез разом із останнім спалахом блискавки й розкотом грому.

невеличкий вогник немов облизує край гобелена. у повітрі зависли випари й дим.

жінка-блискавка не ворушиться.

ми випускаємо її тіло зі своїх обіймів, і воно важко гепається на долівку. ми обнюхуємо її всю, від плечей до нутрощів, роздертих і червоних.

Її кров нам смакує.

ми впиваємося в неї щелепами й починаємо гризти, легенько підважуючи її тіло, його червінь і його запах приємні.

Рожевість

я у ванній.

тремчу.

але це вже я, сам.

напускаю у ванну воду, змиваючи з руки кров.

пригадую кожну секунду свого звірячого існування. пам’ятаю все.

лежу у ванній, а тоді поволі занурююся під воду. коли знову виринаю на поверхню, вода вже стала рожевою.