— Меркурія мене не вб’є. Принаймні не відразу. Спершу захоче довідатися, чи я вже маю Маркусову голову або серце.

— І як ти думаєш, скільки часу їй знадобиться, шоб вирахувати відповідь? — запитує Несбіт.

— Секунд десять, — відповідає, дивлячись на мене, Габріель.

— Так, — погоджуюся. — Але вона захоче вислухати мою пропозицію. Коли я бачив її востаннє, Меркурія саме дізналася про те, що Роза загинула, Маркус вручив мені три дари, а Ловці вдерлися в її долину. Вона була розлючена й налякана. Коли я прийду до неї цього разу, вона вже не лютуватиме й не боятиметься.

— Ага, надійся, — бурчить Несбіт.

— Отже, — веду далі, — я скажу їй, що хочу, аби вона звільнила Анналізу. Що вона може прийняти в дарунок замість Маркусової смерті?

Габріель підказує:

— Мабуть, твою.

— Є такий ризик, але, можу закластися, Меркурія схоче завдати мені якомога сильнішого болю. Вона захоче показати мені Анналізу, насолодитися своєю перемогою. Гадаю, вона запросить в бункер. І почне розмову.

Усі пильно дивляться на мене.

— І що тоді? — запитує Габріель. — Що буде після того, як ти так успішно все це здійсниш?

— А тоді… Тоді ви всі прослизнете за моєю спиною, здолаєте Меркурію, напоїте її переконливим зіллям, знайдете спосіб розбудити Анналізу, і ми всі звідти втечемо.

Несбіт регоче. Габріель закочує очі.

Ван каже:

— Це може спрацювати.

Ми всі здивовано дивимося на неї.

— Штука в тому, як нам усім проникнути в бункер. Меркурія знає, що Провідниця мала привести їй нову ученицю, — продовжує Ван, дивлячись на Перс, яка похмуро сидить у кутку. — Можливо, її можна якось використати.

— Я можу привести Перс до Меркурії. Вона мені довіряє, — каже Габріель. — І можу простежити за Меркурією, щоб побачити, якими чарами вона захищає вхід.

Тиша. Ван курить сигарету.

Я озиваюсь:

— Навряд чи Габріель повинен туди йти — якщо Меркурія побачить нас удвох, це в неї викличе ще більше підозру. А що як… я приведу Перс? Я врятував її від нападників на Провідницю. «Не знаю, що з нею робити, Меркуріє, оце подумав, що їй, можливо, буде добре з тобою. О, до речі, як там Анналіза?» Меркурія заведе мене до Анналізи, а Перс за цей час вираховує вхідне закляття.

— Вона француженка. По-англійськи вона не розуміє ані слова. Крім того, вона анітрохи не бажає тобі допомагати, — каже Габріель.

— Скажи їй, що мене збираються вбити, і вона матиме нагоду це побачити. Гадаю, це стане для неї доброю мотивацією.

— Ні, — заперечує Ван. — Потрібно, щоб ти і Перс проникли всередину, але чари доступу має розшифрувати хтось інший. Проте ідея в цілому добра. З деякими невеличкими змінами вона може спрацювати…

Бункер Меркурії

Наступного ранку ми вже напоготові. Щойно починає світати. Небо чисте й блідо-блакитне. Має бути чудовий день.

Несбіт каже:

— Я все довкола перевірив. Це єдиний вхід. Мабуть, Меркурія має всередині якусь розколину, бо я просто не бачу, кудою інакше вона могла б доставляти сюди різні продукти. Найголовніше питання: чи відьма вдома?

— Дізнатися можна тільки одним способом, — відказую я.

Вхід у бункер — це вузесенький тунель, продовбаний просто в горі. Годі зрозуміти, наскільки він глибокий, бо далі, ніж за якийсь метр, там анічогісінько не видно. Лісистий схил гори нависає над озером. Там немає стежок, ніхто не вигулює собак і взагалі — там нікого немає. Це не Англія, це Норвегія. Богом забута частина Норвегії.

Ми з Габріелем наближаємося до входу: перший етап нашого проникнення. Габріель трансформувався у Перс і має на собі її одяг. Він виглядає точнісінько так, як вона, ходить як вона, говорить як вона й дивиться як вона — з-під лоба. Я майже впевнений, що він от-от плюне на мене для більшої переконливості.

Згідно з нашим планом ми з Габріелем маємо першими проникнути в бункер. Я скажу Меркурії, що привів їй від Провідниці дівчину, Перс, і поки я тут, хотів би побачити Анналізу, щоб переконатися в тому, що вона й досі жива. Меркурія відведе мене до Анналізи, а Габріель вислизне геть, щоб впустити всіх інших. Потім Несбіт разом із Габріелем несподівано нападуть на Меркурію і напоять її сонним зіллям, яке виготовила Ван. Сподіваємося, що їм обом вистачить на це сил, якщо вони зможуть непомітно підкрастися і якщо відьма нічого не запідозрить. Поки Меркурія буде непритомна, Ван зможе дати їй переконливе зілля.

Зруйнувати наш план може багато чого, і якщо Меркурія занюхає бодай якийсь підступ, нам буде біда, тож ми домовилися, що в такому випадку облишимо спроби врятувати Анналізу й намагатимемось насамперед порятувати самих себе. Як сказав Несбіт: ми все одно їй не допоможемо, якщо будемо мертві.

Заходимо у тунель. Повітря затхле і ще холодніше, ніж назовні. Вмикаю ліхтарик, і ми поволі й обережно просуваємося далі. Стіни кам’яні й нерівні, підлога теж, і таке відчуття, ніби ми потрапляємо в пастку: тунель дедалі вужчає, і ось ми вже не можемо нормально йти пліч-о-пліч.

Попереду видно двері, навіть двоє дверей. Спочатку брама з металевими ґратами, а відразу за нею — масивні дерев’яні двері з чорними металевими виступами.

Тягну до себе браму, але вона на замку. Світло ліхтарика немовби потьмяніло, а тиша довкола нас загусла.

Просуваю руку крізь ґрати і щосили грюкаю в двері спочатку долонею, тоді кулаком, але звуку майже не чутно. Гупаю ще дужче, основою ліхтарика. Навіть цей звук губиться десь у тунелі, і хтозна, чи Меркурія взагалі може нас чути. Хоч, можливо, вона нюхом відчує, що ми тут. Не відомо ж, якими чарами вона захищає своє житло.

Я гупаю знову і кричу:

— Меркуріє! Маєш гостей.

Ми чекаємо.

Я вже готовий гупати знову, та раптом мені здається, ніби я щось почув, і Габріель також нахиляється вперед, мовби і йому щось почулося. Це скрип засува, що шкрябає по заіржавілому металу. Точніше жалібно скрегоче, а тоді замовкає. Ще один засув, шкрябання по металу, а тоді… тиша. Дерев’яні двері поволі відчиняються, і в цю мить я занюхую щось незвичне, щось пікантне. Зиркаю на Габріеля, і він швидко киває на підтвердження того, що також чує цей запах, і що це якимось чином пов’язане з відмиканням дверей. Для цього не потрібні ключі або пароль, а тільки щось із таким пікантним пряним запахом!

Двері відчиняються в пітьму. Але я знаю, що там Меркурія, бо температура повітря миттєво падає.

Підношу вгору ліхтарик і бачу її. Та сама страхітлива постать, яку я пам’ятаю: висока й сіра, неначе викривлена й заіржавіла металева паля. Волосся, що нагадує клубок сталевої вовни, зібране на потилиці. Очі, в яких спалахують блискавки.

Вона скеровує в мій бік потужний порив крижаного повітря. На волоссі й у моїх ніздрях з’являються бурульки. Мушу заплющити очі й відвернутися від неї. Моя спина німіє від холоду, вітер такий сильний, що я похилився і хапаюся, щоб не впасти, за стіни тунелю, намагаючись захистити Габріеля своїм тілом.

Аж раптом вітер вщухає, так само зненацька, як і зірвався. Я випростуюся й повертаюся до відьми.

— Меркуріє! — кажу замість привітання і починаю шкодувати, що не продумав, як продовжувати розмову.

— Натане! Яка несподіванка. Бачу, у тебе нова приятелька.

— Це не приятелька. Це Перс. Провідниця збиралася привести її тобі в учениці, я так думаю, але… Провідниця мертва.

Меркурія нічого не каже, але її очі спалахують.

— Її вбили Ловці. Я там був. І врятувався разом із Перс.

— А чому ти прийшов сюди? Хотів, щоб услід за тобою в мою домівку приперлися Ловці… знову?

— Ні. За мною ніхто не йшов слідом. Це було тиждень тому.

— Тиждень. Рік. Вони все одно йтимуть твоїми слідами.

— Я від них вислизнув.

Меркурія кривить губи.

— А як ти мене знайшов?

— Це не має значення, — знаю, що вона не повірить мені, якщо я їй повідомлю, що про це мені сказала Провідниця. — Головне, що я тут.

— А чому ти тут? Я ж наказала тобі вбити Маркуса і принести мені його серце. Та щось я його не бачу.