Позитивна думка № 2
Мені подобається Анналіза. Я про неї багато думав, і вона мені подобається. Дуже. І я їй також подобаюся. Сподіваюся.
Позитивна думка № З
Анналіза, ймовірно, не відчуває ні болю, ні страждань. Спить сном, схожим на смерть, і цей сон небезпечний, але вона, мабуть, не усвідомлює тієї смертеподібної частки свого сну.
Позитивна думка № 4
Ми знаємо, де розташований бункер Меркурії. Якщо Анналіза там, я справді вірю в те, що ми знайдемо надійний спосіб визволити її. У нас непогані шанси здолати Меркурію. Четверо проти однієї — це нормальний розклад. Їй тут усе знайоме, але нашою перевагою є елемент несподіванки. Вона надзвичайно могутня. Ми теж доволі могутні. У нас гарні шанси. Звісно, вона може нас заморозити вмить, наславши якусь крижану сніговію, або просто здути — у буквальному сенсі цього слова — або, не знаю, забити нас до смерті гігантським градом.
Позитивна думка № 5
Нас четверо супроти Меркурії, а отже, я ще не вбив Несбіта. І, думаю, вже не вб’ю. Він не дістає мене так, як це було раніше.
Позитивна думка № 6
Якщо ми все це переживемо, я буду з Анналізою. Знаю, що це ще не кінець нашим халепам, і на нас чекає той Альянс, тож мріяти про спокійне життя надто рано, але я буду з нею. Дуже хочу її по-справжньому поцілувати й робити з нею інші речі, про які мріяв усі ці роки, не маючи найменшої нагоди втілити їх, і ще…
— Усе нормально?
Це Габріель. Як завжди, він тут зі мною.
— Ага. Просто думав про різні речі… Знаєш… Позитивні.
— А, ну так. Ти думав про неї. Про Анналізу.
— Трохи. Мені здається, ми маємо непогані шанси, щоб це зробити. Врятувати її. І залишитися живими.
Габріель не відповідає.
— Ти так не думаєш?
— Меркурія спробує нас убити і докладе до цього всіх зусиль. І вона у цьому спец.
Намагаюсь і далі бути позитивним, тому кажу:
— І ще мені здається, що в Альянсу теж непогані шанси. Тобто може статися величезна зміна. За якийсь рік увесь відьмацький світ зазнає змін.
Габріель підводиться, я дивлюся на нього. Він притуляється до стіни, визираючи у вікно. Небо темне й захмарене. У кімнаті розливається м’яке зелене сяйво від нічного димка Ван.
Габріель обертається, щоб поглянути на мене, тоді знову відвертається до вікна. Його рухи якісь напружені й уривчасті, немовби він збирався щось сказати, але передумав.
— Ти гніваєшся? — запитую.
Він спершу мовчить, а потім каже:
— Трохи. А може й дуже.
— На мене?
— На кого ж іще.
— Чому?
— Я не хочу вмирати, Натане. Не хочу вмирати, рятуючи дівчину, яку зневажаю. Дівчину, якій не довіряю. Дівчину, яка, на мою думку, уже тебе зрадила і зрадить ще раз. І хоч це й доволі егоїстично… — він повертається й дивиться на мене, — …я не думаю, що тебе бодай крапельку цікавить те, чого я хочу, хіба не так?
Міркую, про те, як би йому сказати, що я його дуже люблю, дуже ціную, не забуваю, як він мені допоміг. Це банальні слова, та зараз, напевне, краще вони, ніж просто мовчанка. Тож починаю їх вимовляти:
— Габріелю, ти мій товариш. Ти особливий. Я не міг би…
Він перебиває мене, зриваючись на крик:
— А ти хоч знаєш, чим я особливий? Хіба тобі не байдуже? Ти так заглибився у власні переживання, що не помічаєш нічого довкола.
— Габріелю…
— Першій особі, яку я вбив, — знову він не дає мені договорити, — я стріляв у голову. В притул. Вона стояла навколішки біля моїх ніг; я зв’язав їй зап’ястки й щиколотки. Вона ридала. Благала мене. Благала подарувати їй життя. Я вистрілив їй у голову, стоячи перед нею і приставивши дуло пістолета до її чола. Вона дивилася на мене. А я націлив на неї пістолет, притулив до чола і натиснув на гачок. Потім зробив контрольний постріл у скроню, для певності, коли її тіло вже лежало на землі. Ну і для ще більшої певності перевернув її тіло на бік і ще раз вистрілив їй у серце.
— Ти хочеш мене шокувати, — підводжуся і йду до нього, але на якусь мить завмираю, побачивши його вигляд.
Він просто сам не свій.
— І хто це був? — запитую я.
— Одна дівчина. Вона зрадила мою сестру й видала її Білим відьмам. Її звали Кейтлін. Вона була Напівкровною, моя сестра їй довіряла, і я довіряв. І тут ти скажеш: «Ага, отже Габріель припустився помилки — довіряв тому, хто його зрадив… Тож як він може судити інших людей?» Знаєш, що я на це відповім? Я скажу: «Ти правий. Звісно, ти правий». Людей нелегко розгадати, бо знаєш, що тут найпідступніше? Люди змінюються, Натане. Змінюються. Сестра довіряла Кейтлін і була права, бо Кейтлін була добра, приємна й мила і намагалася допомогти. Вона була на нашому боці… спочатку. Але знаєш що? Її примусили зрадити нас. Вони це вміють: ламати людей.
— Це зовсім не означає, що таке могло статися з Анналізою.
— Ні, не означає. І я можу помилятися, Натане. Можливо, вона тебе не зрадила. Але коли я бачу Анналізу, щось у ній нагадує мені про Кейтлін.
— Габріелю…
— Чесно кажучи, я розумію, що Кейтлін не мала особливого вибору, але якийсь усе таки мала. Вона була Напівбілою відьмою, і якби не зробила те, що від неї хотіли, її життя перетворилося б на пекло. Але через Кейтлін упіймали мою сестру! Сестра любила одного Білого чаклуна. Кейтлін передавала записки, якими вони обмінювалися. А потім сестра вирішила з ним зустрітись і зайшла на територію Білого відьмацтва. Вона завжди була імпульсивною, життєрадісною й легко захоплювалася. Її впіймали. Їй було сімнадцять років. Її хлопцю теж. Його ув’язнили на місяць, а тоді випустили… Сестру повісили. Не знаю, що з нею робили перед тим, як забрати життя. Як ти гадаєш, Натане, що з нею робили?
Я не відповідаю. Знаю, що він і сам не хотів би почути відповідь.
— Досі ненавиджу Кейтлін. Упродовж тижнів, що минули, відколи я її застрелив, я постійно хотів зробити це ще раз, але повільніше, щоб завдати їй ще більшого болю й викликати ще більший жах, аби вона зазнала всіх тих страждань, які довелося витерпіти моїй сестрі…
Підходжу до нього. Пригортаю його. Я вперше це зробив: підійшов до Габріеля.
Думаю, що він не стримається й заридає. Але він відштовхує мене й дивиться мені у вічі.
— Я часто згадую про свою сестру, про те, як вона страждала, як над нею знущалися. Натане, я люблю тебе більше за сестру. Ніколи не думав, що таке можливе, але це правда. І думаю, ти маєш рацію. Думаю, що в нас таки є шанс здолати Меркурію, і навіть у Альянсу є шанс перемогти. Але найбільше мене тривожить те, що тебе, Натане, вб’ють, і, думаю, ти помиратимеш довгою, болісною й повільною смертю. А я не можу цьому запобігти, бо ти не бачиш, що Анналіза накликає на тебе біду. Ти відмовляєшся це зрозуміти. Тому я можу тільки пообіцяти, що намагатимуся тобі допомогти, а якщо мені не вдасться це зробити, і ти таки помреш, то та особа, через яку це станеться, зазнає від мене значно більше страждань, ніж Кейтлін…
І він іде геть.
Такий ось позитив.
Ми розробляємо план
— Ні, ні, ні! — Несбіт повернувся, і настрій у нього далекий від позитивного. — Слухай, я ж тобі казав. Там буде захисне закляття.
Наступного ранку ми сидимо за кухонним столом і складаємо план. Намагаємося придумати, як проникати в бункер без відома Меркурії.
— А що, як зробити підкоп? — пропонує Габріель.
— Аякже, — Несбіт плескає себе долонею по чолі. — Треба тільки дістати гірниче спорядження, вибухівку, підйомний механізм, парочку екскаваторів. На це потрібно не більше кількох тижнів…
Ми розуміємо, що він правий. І я знаю, що єдиний спосіб зайти всередину — той, про який давно вже думаю.
— Я мушу підійти до дверей і постукати.
Усі на мене дивляться, крім Габріеля. Він визнає мою правоту, опустивши вниз голову.