думаю, що зараз виблюю, вилажу з ванної й нахиляюся над унітазом, але мене вже не нудить.

і я вже не тремчу.

Цілування

— Можна з тобою поговорити?

Габріель стоїть у дверях до ванної. Я — до нього спиною, але бачу його в дзеркалі. Він підступає на крок ближче. Неймовірно вродливий, стурбований, людяний, а я дивлюся на себе, на своє відображення. Я виглядаю так само, як завжди, хоч я вже інакший.

Кажу Габріелю:

— Я все пам’ятаю. Я навіть пам’ятаю, як відбувалася моя зворотна трансформація. Коли Меркурія помирала, я був біля неї і майже відчував, як її життя розчинялося в довколишній тиші. Несбіт підійшов, хитаючись, до Ван, став біля неї навколішки, почав намацувати пульс, говорити з нею, казати, щоб зцілювалася. Вона була обпалена, напівзітліла й чорна. Несбіт щось тихо їй говорив. Він пахнув скорботою. З коридору ввійшов Габріель. У нього вже не було пістолета. Рушив у мій бік, виставивши руки вперед, долонями до мене. Не зустрічаючись зі мною поглядом, дивлячись у підлогу або кудись угору, він сів біля мене на вологому килимку. Я ліг поруч із ним, щоб відпочити, і тваринний адреналін вивітрився з мене, а за якусь секунду я вже трансформувався назад. Знову став оцим собою. Натаном.

Габріель каже:

— Це добре, що ти пам’ятаєш.

— Ага, мабуть… Сам не знаю, — повертаюся обличчям до нього. — Усе інакше, коли я стаю звіром. Я тоді зовсім не той… — вимовляю це так тихо, що навіть не знаю, чи він мене почув.

— Не бійся свого Дару, Натане.

— Я не боюся, уже не боюся. Але коли трансформуюся, коли стаю звіром, усе змінюється. Ніби спостерігаю за ним і водночас є його частиною, відчуваю все, що відчуває він. І це дивовижно, Габріелю, бути ним цілковито, абсолютно… Бути повністю й абсолютно диким. Я не хочу бути звіром, Габріелю, але коли я ним є, то кращого відчуття годі придумати. Це найкраще, найдикіше, найінтенсивніше й найчудовіше відчуття. Завжди думав, що будь-чий Дар є відображенням цієї особи, і все, що про можу думати зараз: мій Дар є віддзеркаленням моїх бажань, а я бажаю бути цілковито диким, цілковито вільним. Без жодного контролю.

— Ти цим насолоджувався?

— А це погано?

— Натане, тут не йдеться про щось добре чи погане.

Не знаю, чи можу це сказати, але хочу цього, тому кажу йому:

— Це гарне відчуття.

Габріель наближається до мене й каже:

— Мені подобається, коли ти зі мною чесний. Ти відчуваєш себе справжнього краще за будь-кого, кого я зустрічав у житті.

І я знаю, що він знову збирається мене поцілувати, але я впираюся рукою йому в груди, зупиняючи.

Тоді дивлюся на Габріеля, на його обличчя, в його очі й на золотисте мерехтіння у них, і не розумію, чому я опираюся цьому. Він мене цікавить. Навіть доторк до його грудей щось означає. Це приємно. Це гарне відчуття. Я не певний, чи хочу це зробити, і знаю, що зупиню його, якщо відчуття будуть недобрі.

Кладу руку йому на плече, обіймаю за шию. Ледь-ледь нахиляю вперед голову, але він не рухається. Завмер на місці. Моя рука лежить на його шиї, торкається його волосся. Я не дивлюся йому в очі, а тільки на вуста, й ледь чутно вимовляю:

— Габріелю…

Я так близько до нього, що наші губи майже торкаються, і я нахиляюся ще ближче, і ось уже торкаюся його губ своїми, знову називаючи його на ім’я. Це ніби цілунок і водночас — не цілунок. Але це приємно, і я хочу ще. Я ворушу вустами, не вимовляючи його імені, знову ледве торкаючись його губ, а тоді наближаюся й починаю пестити його вуста своїми. І він цілує мене. І мені байдуже до всього іншого. Хочу відчути все краще і відчайдушно цілую Габріелеві вуста дедалі сильніше, а тоді притискаю його тіло до свого, обвиваю його руками, наші язики переплітаються, ми зіштовхуємося зубами, і я його відштовхую. Притискаю з розмаху до стіни. Потім відвертаюся й виходжу з ванної кімнати.

Я ж мав би бути з Анналізою! Не розумію, що зі мною діється?..

Зачинена шухляда

Минула, здається, ціла вічність, відколи Меркурія поцілувала Анналізу, щоб її розбудити. Я вже просидів тут біля неї три або чотири години, і радий, що вона й досі спить. Бо можу сидіти собі на стільці біля її ліжка, відхиливши назад голову, напіврозплющивши очі, й дивитися на неї, на її пречисту вроду. А думаючи про це, я не мушу думати про інші речі.

Чутно стукіт у двері, і, перш ніж я встигаю щось відповісти, у кімнату заходить Ван. Бачу, що вона дуже добре і швидко зцілилася, хоч один бік її обличчя пошрамований.

— Несбіт сказав, що ти тут. Є якісь зміни? — запитує вона.

— Немає. Меркурія казала, що розпочала тільки перший етап процесу і що до наступної стадії може минути чимало годин. Але я не уявляю, якою має бути наступна стадія. Не знаю, маю я щось робити, чи ні.

Ван сідає на стілець з протилежного боку ліжка. На ній новий чистесенький костюм, і вона виглядає, як завжди, ідеально. Навіть її волосся виглядає не аж так погано, хоч я й бачу обгорілі пасма довкола її правого вуха.

Вона запалює сигарету й каже:

— Треба зачекати. Припускаю, що наступний етап буде тоді, коли Анналіза почне прокидатися.

Заплющую очі й починаю куняти. Думаю про Габріеля. Я сам хотів його поцілувати, хотів дізнатися, на що це схоже, і відчуття були приємні, гарні. Мені сподобалося. Але я волів би краще цілувати Анналізу. Габріель — мій товариш, тож я, можливо, все зіпсував, хоч сподіваюся, що ні, бо хто-хто, а Габріель повинен усе зрозуміти. Та я не певний, що саме він мав би зрозуміти…

Розплющую очі й випростуюсь на стільці. Не встигнувши навіть обміркувати свої слова, запитую Ван:

— Ти думаєш, я мав би щось зробити?

— Щоб розбудити Анналізу?

— Так.

Ван схиляє голову ліворуч і теж ледь випростується.

— Зробити щось таке, як?..

— Я не знаю. У давніх казках розповідають, що принц будить сплячу принцесу поцілунком. Меркурія її поцілувала, то, може, й мені це потрібно зробити?

— Не вірю, що ти й досі цього не спробував, — дивується Ван. — Хоч не думаю, що це в стилі Меркурії: обмежитися двома цілунками, — вона дивиться на Анналізу. — Та, мушу сказати, що зараз і так нічого не відбувається.

Підводжуся, йду до Анналізи, обережно нахиляюся й цілую її вуста. Вони холодні. Роблю другу спробу, цього разу активнішу. Торкаюся її щоки: вона холодна. Хочу намацати пульс на шиї: нічого.

Знову сідаю на стілець і дивлюся на Анналізу.

— Я знаю, що це не допомагає.

Ван затягується сигаретою:

— Чи ти зауважив щось у цьому комоді, біля тебе?

Обертаюся й дивлюся на нього. Це височенький дубовий комод з вісьмома шухлядами. Усі меблі в кімнаті — шафа, ліжко, комод і стільці — зроблені з того самого дерева.

— Я вже цілу годину на нього дивлюся, і він починає мене дратувати. Чому з кожної замкової щілини цього комоду, та й узагалі зі всіх замкових щілин цієї кімнати, стирчить ключик, окрім верхньої шухляди?

Роззираюся довкола. І справді: усі шухляди з замочками і з кожного стирчить малесенький ключик. Двері до кімнати також мають замок і ключик, і шафа теж. Намагаюся висунути верхню шухляду, але вона не піддається. Усі решта — відчинені й порожні.

Ван гасить недопалок сигарети об бильце крісла й підводиться зі словами:

— Думаю, ти маєш рацію: мусиш зробити щось для пробудження Анналізи, але вона потребує не цілунку, а чогось іншого. І це інше я б, наприклад, заховала в тій шухляді, — намагається відімкнути замочок ключиком з нижньої шухляди. Він не піддається. — Потрібен відповідний ключ.

— Меркурія не користувалася ключами, — зауважую я і швидко виходжу з кімнати. Знаю, що в Габріеля має бути одна з Меркуріїних шпильок до волосся, але чи зможу я зараз зустріти його віч-на-віч? Я б радше волів зустрітися з трупом.

У великій залі й далі висить дим. Дивлюся туди, де покинув Меркуріїне тіло. Його там немає, але попід стіною лежать два згорнуті гобелени. У більшому згортку мало би бути тіло Меркурії, а в меншому — Перс.