Минає ще кілька хвилин, тоді я кажу:

— Здається, Селія може щось знати про Аррана. За ним завжди пильнували Ловці. Чи не міг би ти піти й розпитати в неї про нього й про Дебору?

— Так, якщо хочеш. А ти не міг би сам її розпитати?

Хитаю головою. Я ледве стримую сльози, хоч і не знаю, чому… забагато спогадів, пов’язаних зі мною і з Селією. Кажу Габріелю:

— Я був ще зовсім дитиною. Вона закрила мене у клітці, у кайданах, била… — пригадую, скільки разів вона мене лупцювала і застосовувала проти мене свій Дар. — Через неї я хотів накласти на себе руки, Габріелю. Я ж був іще дитиною…

За годину Селія йде, і я сиджу в кімнаті разом із іншими. Селія сказала Габріелю, що Арран працює в Лондоні, готується стати лікарем. Він долучиться до повстанців… бо симпатизує їм… але він у небезпеці, і за ним постійно стежать. Усі знають, що він ненавидить Раду. Дебора працює з архівами Ради.

Це не надто поважна посада, але сестра має доступ до всіх старих документів, а також їй потрапляють до рук і нові свідчення. Для цього вона явно користується своїм незвичним Даром. Ризикуючи життям, Дебора щодня пересилає цю інформацію Селії, але Селія сподівається, що Дебора невдовзі звідти забереться, бо до неї завжди ставляться з підозрою.

Мені важко зосередитися. Селії немає в моєму списку ненависті, не думаю, що ненавиджу її, проте я сердитий. Виходить, Габріель, мав слушність — я сердитий на більшість людей більшість часу, до того ж зараз я сердитіший ніж тоді, коли ще був ув’язнений, бо розумію тепер усю ту несправедливість і жорстокість, але нічого вже не можу змінити.

І хоч я й сам шокований тим, що почуваю до Селії, не менше мене дивує й те, що я почуваю стосовно Габріеля. Він довіряв мені. Він дістав пістолет, щоб захистити мене, а тоді віддав його мені без жодних запитань і жодних вагань, хоч мав би засумніватися, чи не зайду я надто далеко. Габріель не міг знати, що я зроблю, бо я сам того не знав.

Дивлюся на Габріеля. Він сидить, як і я, на невеликій подушці. Волосся заклав за вуха. Вродливий, відважний, делікатний, розумний і потішний — просто ідеальний товариш. А в мене небагато друзів: Анналіза, Еллен та Габріель. І я знаю, що він найкраще мене знає і найбільше у мене вірить. Навіть Арран не настільки довіряв мені, як Габріель. І коли Габріель мене поцілував, він це зробив для того, щоб я не почував себе погано. Продемонстрував мені таким чином, що я не якийсь там монстр. Він ризикував тим, що я його відштовхну, і знав, мабуть, про це. Мені було б значно легше, якби я аж настільки не переймався Анналізою. Якби я мав до Габріеля такі ж самі почуття, що маю до неї. Він каже, що не може витримати розлуку зі мною, а я відчуваю те ж саме до неї. Не можу собі уявити щасливого життя без неї. Я хочу бути тільки біля неї.

Габріель повертається до мене, бачить мій погляд, і вираз його обличчя змінюється.

— Що? — запитує він.

Хитаю головою й ледве ворушу вустами:

— Нічого.

Змушую себе відвернутися від нього й зосередитися на тому, що відбувається довкола.

Ми сидимо на великих подушках, розкладених колом у кімнаті. Підлога встелена килимами, перськими, мабуть. Навіть не одним, а кількома шарами килимів, покладених по два, а то й по три один на одного; вони м’які й шовковисті. Кімната тьмяна, але насичена кольорами — червоними й золотистими.

Я сиджу навпроти Іш, повнотілої жінки, вбрання якої — від тюрбану до шовкових капців — міниться яскравими барвами: пурпуровою, золотою, червоною. В Іш пухкі руки, вона розмахує ними під час розмови. Її довгі нігті прикрашені золотим манікюром, а пальців майже не видно під численними перснями, інкрустованими коштовним камінням. Нас представили й запропонували чаю. У кімнату зайшли дві дівчини з великими і круглими дерев’яними підносами. Чай наливають у маленькі скляночки. На тарелі лежить щось подібне на рахат-лукум, а ще там є горішки і грона великого чорного винограду.

Іш чекає, поки дівчата вийдуть, а коли за ними зачиняються двері, запитує у Ван:

— Як тобі вони?

— Дівчата? Хтозна. Поки не попрацюєш із учнем, неможливо вгадати, що з нього вийде.

— Можливо, варто поцікавитися твоє думкою, Несбіте?

Він одним ковтком допиває чай, а тоді каже:

— Я певний, шо ти отримаєш за них добру ціну.

— А я не певна. У неспокійні часи виникає дефіцит деяких товарів. Попит на трави і квіти для захисного зілля вже злетів до небес, але це не означає, що саме зараз хтось потребуватиме нових учнів. Ціни на них падають.

Досі я сидів спокійно, але тут не витримую й питаю:

— Ви продаєте дівчат?

Іш обертається до мене. Має карі, як у Габріеля, очі, але вони менші й губляться між пухкими складками бежевої шкіри обличчя. Її ніс також маленький, а от уста великі й повні, підведені яскраво-червоною помадою. Вона каже:

— Звичайно, дівчата йдуть на продаж. Хлопці також, але на них майже немає попиту.

— На продаж як раби?

— Не зовсім. Це дуже цінні учні. А їхня вартість — це ніби трансферна ціна. Їх радше варто порівнювати з професійними футболістами, а не з рабами.

— А вони отримують відповідну заробітну плату? Як футболісти?

Іш регоче.

— Вони безкоштовно здобувають найкращу підготовку. Мають чудову нагоду навчатися у гравців вищої категорії, дізнатися, чи сягнули вони відповідного рівня. Саме так вчилась я. І Ван теж.

— А якщо вони не сягнуть цього рівня?

— Деякі власники миряться з поганими результатами. Більшість — ні. Так і виникає ринок нових учнів.

— Мені казали, що Меркурія їсть маленьких хлопчиків… Може, це її нездалі учні?

— Не знаю, чи вона їх їсть, але якось таки використовує… Як інгредієнти, наприклад. Або закорковує в пляшки для подальшого вжитку.

— А мій батько? Він також має учнів?

Іш вагається.

— У мене він ніколи їх не купував. Але невдовзі, можливо, й тобі знадобляться учні? Я зможу забезпечити тебе найкращими.

— Ні, — відповідаю я. — Мені не потрібні раби.

Вона бере свою склянку з чаєм, відсьорбує ковточок і каже:

— Ну, може, колись ти зміниш свою думку.

— Чи ти збираєшся продати когось із цих дівчат Меркурії? — цікавиться Ван.

— Меркурія поки що не звертається до мене напряму. Я чула, що Ловці майже сіли їй на хвіст у Швейцарії, й відтоді вона не підтримує контактів ні з ким, окрім Провідниці. Виявляє неймовірну обережність. Я вже вислала Провідниці одну дівчину для Меркурії. Огидна мала, але дуже кмітлива і швидко вчиться. Меркурія шукає найкращих, щоб замінити Розу, яка зникла.

— Вона не зникла. Її вбили. Застрелили Ловці, — уточнюю.

— Жаль, — відповідає Іш, та її вуста шкіряться широкою яскраво-червоною усмішкою. — Проте, як завжди, всілякі лиха відкривають нові можливості для бізнесу.

— Ну, ви точно на цьому непогано заробите, — кажу.

— Чи можеш ти сказати нам, де зараз Провідниця? — запитує Ван. — Ми також хочемо вирішити деякі справи з Меркурією.

Іш дивиться на Ван, а тоді каже:

— У Піренеях, у невеличкому сільці за Ечаларом. Остання хатина вгорі наприкінці дороги.

— Дякую, — Ван бере шматочок рахат-лукуму, блідо-рожевого, як і її костюм.

Через двадцять хвилин ми вже в машині.

Ван защіпає ремінь безпеки і каже:

— Поїхали.

Несбіт налаштовує навігатор, авто тим часом виїжджає на дорогу.

— Ти довіряєш тій Іш? — запитую я. — Вона не заведе нас у пастку? Гроші для неї, здається, — найголовніша мотивація.

— Це нормальна Чорна чаклунка. Нас вона не продасть.

— Вона продає дівчат у рабство!

— Дівчата можуть вільно йти куди завгодно, якщо забажають.

— Як вони можуть бути вільними, якщо не мають, куди йти, якщо ніхто їм не може допомогти, не може про них подбати?

— Ти хочеш вернутися, купити їх і доглядати?

Я мовчу.

Ван повертається до мене, чекаючи відповіді.

— Не думаю, що я можу вирішити їхні проблеми.

Ван усміхається.

— Згодна з тобою.