Підходжу збоку до будинку й вилажу на низенький мур, звідки видно дорогу, а тоді чую ревіння двигуна і зрештою бачу наше авто, що на великій швидкості їде заднім ходом до нас. У ньому сидять Ван і Несбіт.

Повертаюся до Габріеля.

— Несбіт уже тут.

На підтвердження моїх слів з-за другого боку хатини долинає вищання автомобільних коліс.

Габріель піднімає Провідницю, але вона кричить.

Він каже:

— Я сказав дівчинці взяти все, що їй потрібно. За хвилину ми вирушаємо звідси.

І несе Провідницю до машини.

Через десять секунд з’являється дівчинка у незграбних чоботях і з маленьким блідо-рожевим наплічником, який ось-ось, здається, трісне. Я підходжу до неї й беру за руку. Але вона виривається і біжить довкола хатки в бік авта.

У дорозі

Ми вже у джипі, мчимо вперед дорогою, сподіваючись, що нам вдалося вислизнути досить швидко, хоч ніхто ще не наважується у цьому зізнатися. Несбіт такий божевільний водій, що ми маємо більше шансів загинути під час автокатастрофи, ніж від Ловецької кулі.

Ми з Габріелем сидимо на задньому сидінні. Провідниця лежить розпластана прямо на нас, її голі ноги впираються в мої коліна. Це дивно, але вони пахнуть м’ятою. Та найбільше наше авто просякнуте запахом страху. Цей запах висить важким тягарем у повітрі. Ми їдемо вже протягом трьох годин, й за весь цей час майже не розмовляли між собою: з кожною хвилиною ми дедалі більше відчуваємо, що нам і справді вдалося вислизнути. Я бачу щоку Ван і помічаю, що її щелепа вже не така напружена, проте раніше навіть Ван була нажахана. Вона напоїла Провідницю зіллям для вгамування болю, і та, на щастя, відтоді весь час спала. Бо перед цим я просто шаленів від її вересків, та й усім, гадаю, від цього було зле.

Повертаюся до Габріеля. Він притискає якусь тканину до живота провідниці. Тканина вже цілком просякла кров’ю. Провідниця виглядає так, ніби їй залишилося жити якусь хвилину, але так вона виглядала й півгодини тому. У її тілі ще й досі є дві Ловецькі кулі. Ван кинула оком на рани й повідомила, що вона не зможе витягти кулю з живота Провідниці, а судячи з тону, яким вона це сказала, я зрозумів, що це кінець. Ми тут нічим уже не зарадимо. Смерть Провідниці — це тільки питання часу.

Дівчинка сидить навколішки біля Габріелевих ніг, погладжує волосся Провідниці й шепоче їй щось.

Габріель запитує у мене:

— З тобою все гаразд?

Я навіть не знаю. Кажу, що так, і відвертаюся, дивлячись у вікно.

— Ну, а от зі мною ні, — втручається Несбіт. — Я страшно хочу пісь-пісь.

Машина гальмує й зупиняється. Довкола нас — низенькі пагорби, фермерські угіддя. Хтозна, де ми опинилися. Несбіт вимикає мотор і виходить з авта. Ми всі мовчки чекаємо, коли осяде курява.

Несбіт вилазить з машини й відливає.

— Ой, нарешті, я вже дурів.

Ван запитує Габріеля:

— Як там пульс у Провідниці?

— Слабкий. Повільний.

— Вона наділена потужними зцілювальними можливостями, але отрута з куль може врешті-решт узяти верх і над ними.

Несбіт знову залазить у авто й запитує:

— То шо, Габбі? Провідниця встигла тобі шось розповісти перед тим, як її підстрілили? Ви досить довго там патякали.

— Так, але я мало чого довідався. Спочатку вона казала, що не знає, де Меркуріїн будинок, хоч я був певний, що вона чудово все знає. Я улещував її, як міг, казав, що вона унікальна, бо ніхто, крім неї, так добре не знає Меркурію, але я, звичайно, розумію, що вона мало кого запрошувала до себе додому. Та Провідниця й далі нічого не хотіла говорити. Тоді я сказав: як дивно, що Меркурія найбільше довіряла Розі, Білій відьмі за походженням, бо це була єдина особа, яка мала доступ до її оселі. І це подіяло. Провідниця не втрималася й повідомила, що її також туди запрошували і що кілька разів вона була вдома у Меркурії. Саме вона кілька років тому «нарадила» Меркурії Розу. Саме вона привела Розу в Меркуріїн дім. Але потім Провідниця сказала, що справою її честі, як правдивої Чорної відьми і подруги Меркурії, є те, що вона не може нікому це розкривати. Меркурія бажала, щоб її оселя була втаємничена.

Ван питає:

— Отже, ти хочеш нам сказати, шо вона так і не розкрила, де її дім?

— Саме це я й хотів сказати.

— То все це без толку! — Несбіт лупить ногою по обшивці машини.

Габріель продовжує:

— Я сказав, що Меркурія, мабуть, залишила свій дім напризволяще, бо ж Ловці вже практично сідають їй на хвіст. Можливо, вони вже винюхали, де він розташований. Провідниця розреготалася і відповіла, що його неможливо винюхати. Сказала, що мала намір доставити туди цю дитину, щоб замінити нею Розу, — Габріель дивиться на дівчинку, що сидить біля його ніг.

Ван каже:

— Ледве чи вона повідомила б малій, де мешкає Меркурія.

— Провідниця наполягала на тому, що тільки вона це знає й нікому не скаже. А ще вона була переконана, що їй абсолютно безпечно в цьому селі. Що поблизу взагалі немає Ловців. Гадаю, що вони з’явилися тут приблизно тоді ж, коли й ми. І це наштовхнуло мене на думку про те, що або Іш повідомила Ловцям, куди ми прямуємо, або вони пасли нас від самої Барселони.

— Вони нас не пасли, інакше я вже також була б мертва, — каже Ван. — Вони побачили б наш джип. А Іш нічого не сказала б їм добровільно, і так швидко. Хіба що одна з її дівчат?

Вона дивиться на Несбіта. Той киває.

— Отже, Іш уже мертва або її схопили Ловці. А якщо її схопили, вона розкаже їм про твою зустріч із Селією і про те, що там був я, — роблю я висновок.

— Цілком справедливе припущення.

Несбіт лається, обходить довкола машини і копає її ногою.

Дівчина міняє позу, і Габріель каже їй щось по-французьки. Вона відповідає також французькою мовою.

— Перс? — усміхається дівчинці Ван. — Її звати Перс?

— Так, — відповідає Габріель.

Вони далі щось говорять. Ван долучається до розмови, говорить також французькою, а на довершення біля дверцят водія з’являється Несбіт, і він також устрягає в розмову.

Дівчинка знову щось говорить і дивиться на мене, а я б хотів також їй, щось відповісти, але навіть англійською не можу підібрати відповідні слова про Провідницю і про те, що мені жаль і що я не можу знати, що з нею тепер буде, і взагалі, що довколишнє життя гівна варте, але, можливо, тобою заопікується Ван, хоч вона не надто надається на роль названої матері, а Несбіта тим паче важко уявити в ролі батька, хоч у будь-якому разі це краще, ніж бути рабою Меркурії.

А тоді я бачу, що її погляд не потребує ніякої відповіді. І раптом вона починає кричати. Я не розумію по-французьки, але здогадуюся, що мала лається. Її обличчя зовсім близько від мого, я притискаюся до дверцят авта, а вона плює мені в лице. Габріель обхопив її руками, намагається втримати її, каже щось на вухо, але це не допомагає, бо вона хвицяє мене ногами, і Габріель змушений притиснути її ноги своєю, щоб якось угамувати. Я штурхаю дверцята й падаю з авта на землю. Підводжуся, витираю з обличчя слину й дивлюся на переплетений клубок із рук, ніг і волосся.

— У чому справа?

— По-перше, вона не любить дворняжок, а по-друге, вона ще й звинувачує тебе у нападі Ловців.

Ван висідає з джипа й підходить до нас. Витягає сигарету, Несбіт дає їй вогню. Тоді Ван простягає портсигар Габріелю. Перс починає знову кричати й розмахувати ногами, я розумію, що Ван запропонувала сигарету саме їй. Ван повертається до Несбіта й каже:

— Яка енергетика, — затягується сигаретою, ковтаючи дим. Каже Габріелю: — Довідайся про неї все, що зможеш.

Габріель звертається до Перс, і вона відповідає йому набагато ввічливішим тоном. Ван прислуховується й перекладає для мене.

— Її батьки померли, — тато багато років тому, а мати нещодавно, — від рук Ловців; вона зуміла втекти. Іш її підібрала і сказала, що з неї виросте видатна чарівниця. Провідниця збиралася доставити її до Меркурії. Їй нібито десять років.

Потім Ван зауважує:

— Не думаю, що Меркурія була б нею захоплена: це паршива малявка. Але з неї все ж могла б бути якась користь. Якщо Меркурії потрібна учениця, ми могли б дістатися до неї завдяки Перс.