Я біжу.

Міцно тримаю Габріеля за руку і швидко біжу лісом, а тоді схилом униз. Ми біжимо дедалі швидше, а попереду на нас чекає ущелина. Я набираю швидкість, стискаючи Габріелеві пальці, а наблизившись до ущелини бачу, який глибочезний і широченний цей каньйон. Чую в голові того іншого себе, звіра, і мені хочеться зареготати від того, як він гарчить на ме не, не від паніки чи страху, а ніби кажучи: «Так!» Я можу тільки бігти чимшвидше, потім відштовхнутися від краю і стрибнути вперед. Мені пощастило — я знаходжу в повітрі розколину і відчуваю, як мене туди засмоктує, і я тримаю Габріеля й чую, як гарчить мій звір. І ми несемося чорним тунелем розколини, стрімко закручуючись, а згодом вдаряємось у світло, тверде, як земля.

Ми на гірському схилі, і всі запахи, повітря, вологість, світло — все свідчить про те, що я знову в Уельсі. Схил трав’янистий, подекуди там стирчить голе каміння, а праворуч од нас дзюркоче невеличкий струмочок. Габріель ще й досі тримає мою руку, а я дивлюся на неї й бачу, що він прив’язаний до мене шкіряною смужкою, і ще я бачу кілок.

Ми йдемо до струмка напитися. Вода прозора, чиста й холодна. Я вдома. Мій звір також це знає. І мені здається, я знаю, що робити.

Беруся за кілок і запихаю його в землю біля себе. Нічого не відбувається. Мій звір починає завивати, немов нарікаючи. Ага, земля — це правильно, але я ще не зробив це належним чином. Міцно стискаю Габріелеву руку, дивлюся йому в очі і притягаю його до себе. Між нами — наші зчеплені руки й кілок навпроти наших сердець. І я йому кажу:

— Це шлях назад.

Тоді штовхаю Габріеля і сам падаю долілиць, відчуваючи, як кілок пронизує мої груди… моє серце… пронизуючи одночасно землю і звірове серце. Земля, моя кров і дух змішуються разом. Земля мене тримає, і щось повертається через кілок у мою рану, а поміж цим усім є ще Габріелева долоня, яку я й далі тримаю.

Розплющую очі й бачу, що на мене дивиться Габріель. Він має очі Чорного чаклуна. Темно-карі з золотисто-шоколадними цяточками, що в’ються, блякнуть і вибухають.

Розділ третій

У дорозі

Зроби Обаму

Габріель, оновлений Габріель, спочатку миється під душем. Ми повернулися в його кімнату. Я загоїв свою руку, і тепер, крім усіх інших шрамів, маю ще й круглу рану з обох боків долоні. Зцілив її за кілька секунд. Габріелева рука також загоїлася. Я спостерігав за цим. Це тривало хвилин двадцять, але у фейна на це пішли б тижні. Він увесь цей час шкірив зуби. Мабуть, отримував кайф від зцілення і від того, що став самим собою.

Габріеля ще трохи хитає, але він каже, що купання для нього важливіше за їжу. У мене паморочиться в голові від браку їжі та сну, але більше, ніж їжі й купання, я потребую бути з Габріелем. Він такий задоволений, такий упевнений. Такий справжній Габріель.

У спальню заходить Ван.

— Ти добре впорався, Натане. І ти зрадієш, почувши, що я хочу швидко рухатися далі. Мушу вже завтра бути на зборах Альянсу в Барселоні. Після сніданку вирушаємо.

Легенько відчиняються двері до ванної, і в проході з’являється Габріель — оголені груди, рушник довкола талії, вологе волосся, широка усмішка й очі кольору кавових зернят із золотистими вузликами, що неквапливо обертаються довкола райдужної оболонки.

— У мене таке враження, що ця розмова стосується не тільки меню на сніданок, — каже він.

— Натан тобі розповість, — відповідає Ван. — Невдовзі вирушаємо, але спочатку святкова трапеза… Це зілля не так уже й часто спрацьовує.

І вона виходить зі спальні.

— Мабуть, це в неї такі жарти, — кажу я, повертаючись до Габріеля.

— Ага, — погоджується він, відкриваючи двері повністю. — Ну, що ти думаєш?

— Про тебе нового?

Він киває.

— Про оригінальну версію, — він розводить руки і поволі обертається, щоб я міг його роздивитися з усіх боків.

— Ти… напрочуд схожий на фейнівську версію. Тільки усмішка від вуха до вуха ось-ось розірве тобі обличчя.

Але Габріель шкіриться ще ширшою посмішкою.

— А от очі твої змінилися, справді змінилися. І ще щось з’явилося. Ану повернися, — пильно розглядаю його, намагаючись усвідомити цю зміну, але не бачу нічого конкретного, на що міг би вказати. — Мабуть, це пов’язане з тим, як рухаються Чорні маги, але я не можу висловити це точніше. — Габріель майже не ворушиться, проте щось у його поставі змінилося. — Здається, тепер тобі набагато зручніше у власній шкірі, набагато природніше, — знизую плечима. — Та я не певний, що річ саме в цьому: ти завжди виглядаєш дуже природно.

Він повертається до мене, ледве стримуючи посмішку.

— Дякую тобі. Це дуже великий комплімент.

— Ніякий це не комплімент. Я просто намагаюся тебе описати.

— А я намагаюся сказати, що… — він вагається і навіть, здається, злегка червоніє, —…тобі дуже зручно у власному тілі.

— Мені? — зазвичай він дуже добре відчуває людей, але цього разу страшенно помилився.

— Я думав, що розумів тебе раніше, але тепер більше ніж будь-коли усвідомлюю, наскільки ти могутній чаклун, — каже Габріель. — Твій справжній Дар — це твій зв’язок із фізичним світом, і коли ми потрапили в Уельс…

— Насправді ми не потрапляли в Уельс. Ми були в стані трансу.

— Ми вирушили в Уельс. Ти зі своїм звіром і я, ми там були. Я не знаю, як це описати, але… ти став частиною землі, а земля — частиною тебе.

Я лише швидко хитаю головою і вже маю намір сказати: «Ми не були в Уельсі», але не кажу цього. Я й сам не розумію, що сталося. Не знаю, де ми опинилися. Але сталося щось важливе, і з моїм звіром також.

— Ну? — під’юджує Габріеля Несбіт, додає бекон до сендвіча-грінки, а тоді підносить її до рота, збираючись відкусити шматок. — Ти можеш зробити Обаму?

Габріель удавано зітхає.

— Маю проблему зі своїм Даром. Усі тільки й чекають, коли я почну когось мавпувати, наче в цирку. Зроби Обаму. Зроби Мерилін Монро. Я б хотів побачити принцесу Діану, Гітлера, Каньє Веста чи як його там, — він нарікає, але посмішка й надалі не сходить з його вуст.

Ми сидимо за сміховинно довгим обіднім столом. Несбіт приготував стільки всього, що вистачило б на двадцятьох осіб. Яєчня, бекон, ковбаски, гриби, помідори, якась риба, каша, варені яйця, бублики, мед, шинки й сири. Море харчів. Ван снідає грінкою, запиваючи її кавою.

І тут мені спадає щось на думку:

— Але ж вони фейни. Ти ж не ставав ними, га?

Ага.

— І не застрягав у їхніх подобах?

— Ні. Я просто застряг у самому собі в образі фейна.

Ван каже:

— Коли Габріель пародіював Обаму, це була тільки зовнішня маска. Усередині він залишався Габріелем. Він намагався випробувати, що то означає — виглядати фейном. Та коли він прийняв набагато радикальніше рішення — спробувати фактично бути фейном… внутрішньо… — тоді він і застряг. Йому це занадто добре вдалося.

— Я аж занадто талановитий.

— Так, Габріелю, у тебе неймовірні здібності. Але прошу принаймні зараз не вдаватися до жодних трансформацій. Дозволь нам насолодитися тим, що ти повернувся до нас самим собою.

Несбіт починає прибирати зі столу. Він каже, стоячи з протилежного боку, якраз навпроти мене:

— А я й досі чекаю, коли вже побачу Натанову метаморфозу. Не певний, у кого він перетворюється: у вовка чи в дику собаку.

— Хочеш перебути зі мною нічку і з’ясувати?

— Ні, друзяко, дякую, — відповідає той. — Я волію готувати сніданки, а не ставати ними.

— Знаєш, Несбіте, не думаю, що я захотів би тебе їсти. У тебе ж, мабуть, огидний смак. Забагато жиру, як на мене.

— Та ти не журися, малий. Не встигнеш ти змінитися, як я вже тебе підстрелю.

Дивлюся на нього, проте не встигаю нічого відповісти, бо він додає:

— Чого ти так настрашився, друзяко, я ж не вбиватиму тебе, хоч і цілюся влучно. Лише пораню. А зцілюєшся ти швидко… тобі це не зашкодить.