З вікна на терасу вилазить Соул. Він усміхається до мене. Каже:
— Мені ти завжди подобався, Натане. Дякую, що ти привів до мене цього Чорного чаклуна.
Тоді відходить убік, і я бачу біля нього містера Волленда. У нього в руках блискучі хромовані кусачки. Він каже:
— Це зовсім не боляче.
Клацає кусачками, і я сміюся, бо це дійсно зовсім не боляче. Мій відрізаний мізинець лежить у його долоні. Волленд кладе його у пляшку, затикає її товстим корком, а тоді підносить угору й посміхається мені. Пляшка наповнюється зеленкуватим димом. Та й мене всього немовби сповиває зелена імла.
Задихаюся від неї. Не годен дихати, відчайдушно хапаю ротом повітря і чую слова містера Волленда:
— Застрель Чорного чаклуна. Застрель його і знову зможеш дихати.
І от я вже відчуваю пістолет у лівиці, задихаюся… І в цій імлі розрізняю тільки сірий Габріелів силует… І ще я знаю, що помру… Я не годен дихати. Мені потрібно дихати. Я знаю, що мені залишилося кілька секунд…
Волленд підказує:
— Убий його! Застрель!
— Ні!
Тоді Волленд забирає у мене пістолет, цілиться у Габріелеву голову, натискає курок… і мене огортає зелений дим.
Розплющую очі, а Габріель стискає мою руку й дивиться на мене, і я знаю, що він бачив те саме, що і я.
Хитаю головою.
— Це не насправді.
Та перш ніж Габріель встигає відповісти, я відчуваю біль у долоні. Ван обертає кілок. Моя рука була перед цим тепла й оніміла, а тепер вона пече й пульсує. Я усвідомлюю, що вже смеркається. Минув цілий день, але здається, ніби промайнуло лише кілька хвилин.
Ван каже:
— Ще зілля. А тоді я знову застромлю кілок.
Вона простягає нам наступну маленьку чашку. Габріель не відводить від мене очей. Я хочу сказати, що ми обов’язково виживемо, що я про це подбаю. Я не дозволю нам померти. Я хочу випити це негайно. Хочу відчути запаморочення й розчинитись у просторі, тому поглинаю зілля одним ковтком і здригаюся від гіркого присмаку, тоді випускаю горнятко з рук. Габріель також випив свою дозу.
— Наступного разу я знайду шлях, — обіцяю йому.
Він киває головою.
Ван каже:
— Я зараз витягну цей кілок і застромлю новий.
Дивно, але витягати кілок геть не боляче, від цього навпаки якось приємно, я відчуваю полегшення. Моя рука гаряча й подразнена. Ван бере заздалегідь заготовлений кілок і підносить його вістря до рани на моїй долоні. Застромлює його, і мене обпікає несамовитий біль, я зойкаю і…
Другий кілок
Ми дряпаємося вгору стрімкими й голими скелями. Габріель допомагає мені вилізти на вузенький уступ, підтягаючи мене вгору, аж поки я опиняюся біля нього, торкаюся його руки своєю.
Я озираюся. Ми в горах: судячи з зелених схилів унизу і засніжених піків удалині, це Швейцарія.
— Вони насуваються, — Габріель показує на долину, всипану безліччю чорних цяток, що повзають там, наче мурахи, але рухаються в наш бік.
— Нам треба йти, — кажу я й показую на гори.
— Як далеко звідси? — запитує Габріель.
— За он тією вершиною, — відповідаю. — Це недалеко.
Я чомусь знаю, що маю слушність. Якщо ми подолаємо цей пік, — будемо в безпеці. Знайдемо дорогу назад з протилежного боку.
Рушаю першим і цього разу лізу швидше за Габріеля. Він відстає. Але це легкий маршрут, і я знаю, що він наздожене мене. Я вже майже біля самої вершини, і раптом на нас опускається сірий туман. Скрізь вузенькі стежки, усі однакові, сантиметрів тридцять завширшки, немов якесь павутиння поміж скелями. Я стаю на одну з них — і опиняюся на краю кручі, тоді йду іншою — й виходжу на краєчок ще якоїсь кручі.
Біжу назад, але не можу зрозуміти, звідки прийшов або яким шляхом треба спускатися вниз.
— Габріелю! — гукаю. — Габріелю!
— Тут! — відповідає чийсь голос, але я знаю, що це не Габріель.
Панічно біжу, бачу в тумані постать, ураз зупиняюся й сахаюся назад, бо знаю, що це знову Ловець. Кидаюся в інший бік, ще раз кличу Габріеля, хтось озивається, але я знову знаю, що це не Габріель.
Зупиняюся й заспокоююся. Розумію, що повинен знайти якийсь вихід. Прямую стежкою до самого кінця, видираюся на довгий плаский валун, а тоді зістрибую вниз і підходжу до двох великих вертикальних каменів, протискаючись поміж ними. Туман на кілька секунд розсіюється, і я помічаю внизу долину. Небачену досі зелену долину, де немає Ловців. Стежка стрімка, але нею можна легко збігти додолу. Гукаю Габріеля.
Він не озивається.
— Я знайшов дорогу! — кричу. — Я знайшов!
Довго чекаю.
— Габріелю?
Нічого не відбувається. Туман знову густий та сірий, як і раніше.
Знаю, що мушу повернутися по Габріеля. Запевняю себе, що пам’ятатиму цю стежку: понад плаский валун і далі поміж двома вертикальними каменями. Я крадькома й ледь чутно вертаюся, сподіваючись, що зможу прослизнути непоміченим, якщо тут є Ловці. Якісь чорні силуети з’являються і зникають, а я відходжу назад. Обираю іншу стежину, чую стогін, і знаю, що це Габріель. Знаю, що вони впіймали його і завдають болю. Кидаюся в той бік і чую інший стогін праворуч од себе, тому прямую туди. Трохи далі праворуч бачу якусь чорну постать, що нахилилася над кимось іншим, і знаю, що це Кірен. Він тримає в руці пістолет і дивиться, як я наближаюся. Нагадую собі, що Кірен мертвий і не може завдати шкоди ні мені, ані Габріелю.
Габріель лежить біля нього на землі.
Кірен щосили б’є його ногою, а Габріель стогне й перевертається долілиць. Розплющує очі, дивиться на мене й каже:
— Натане.
Кірен приставляє дуло пістолета Габріелю до потилиці.
Мені не залишається нічого, крім благати, благати, благати:
— Будь ласка, ні! Будь ласка!..
А подумки я переконую себе, що Кірен помер, що це все неправда, Кірен мертвий!
Кірен каже:
— Але ж ти вбив мене. А тепер я зможу помститися!
І натискає на гачок і…
Третій кілок
Ван витягає старий кілок. Габріель сидить біля мне, опустивши голову. Він заливається потом. Я теж.
Кажу:
— Я знайшов шлях, але нам треба триматися разом.
Він бурмоче:
— Так, разом.
Ван дає нам обидвом чергову дозу зілля. Вона допомагає Габріелю пити, підтримуючи його чашку. Небо світлішає, але я не розумію, який це день і скільки часу вже минуло.
Ван застромлює кілок у рану від попереднього кілка, де все вже подразнене, пекуче й болить, а я хапаюся за кілок, коли він вистромлюється з Габріелевої долоні.
— Тримаймося разом, — кажу, але відчуваю, як слабне мій голос, і я кудись провалююся.
Прокидаюся, лежачи на землі в лісі. Дерева там не надто старі, але височезні й стрункі. Сріблисті берези.
— Франція, — повідомляє Габріель. — Вердон.
У його голосі чутно радість.
— Твоє улюблене місце, — кажу я.
Ніхто з нас не рухається. Я просто хочу бути тут, у цьому особливому місці, розглядаючи собі дерева.
— Візьми мене до Уельсу, — каже він. — До твого улюбленого місця.
Хочу сказати, що це небезпечно; але раптом усвідомлюю, що можу це зробити. Я справді хочу показати йому місце, яке так люблю. Хочу туди повернутися! Підводжуся, і Габріель підводиться разом зі мною, тримаючись за мою руку. Просто перед нами схил гори, і я запитую:
— Що там попереду?
— Ущелина, — відповідає Габріель.
Не знаю, як дістатися до Уельсу, і роззираюся довкола, чи не ховаються десь там за деревами Ловці.
— Ти бачиш десь Ловців? — запитую.
— Ні, — відповідає він.
— А знаєш дорогу до Уельсу?
— Ні. Ти покажи мені.
Але я не знаю, в який бік рухатися: ущелина занадто стрімка, щоб спускатися нею вниз, а деінде — просто ліс і чагарник.
Я просто стою. Уельс на півночі, але до нього сотні миль. Проте ми можемо піти в той бік. Ловців немає; ніщо нас не зупинить. Тільки треба вибрати напрям і рушити туди. Але я й далі стою. Відчуваю щось украй дивне. Ніколи не думав, що таке відчуватиму. Мені на якусь мить хочеться повернутися в клітку, щоб не ухвалювати жодних рішень. Але ж я вирвався з клітки! І варто було мені це пригадати, варто було усвідомити, що я вільний і можу йти, куди забажаю, як я відчув викид тваринного адреналіну — і вже знав, що мені робити.