я у звірячому тілі, переді мною нора, чую сильний лисячий запах, набагато сильніший зараз, лисиця кудись швидко біжить. він, той звір, у якому я тепер, скрадається за нею. я наказую йому: «ні, хай собі біжить», але він і далі переслідує лисицю, я кажу: «ні, стоп!» і ще раз наказую: «ні!», примушуючи його розвернутися, але він біжить за лисицею, я не маю над ним влади, він наздоганяє лисицю, «ні!» — розлючено кричу на нього, «ні!» — але він швидко скорочує відстань, він набагато спритніший за лисицю, лисиця зупиняється, обертається, а я кричу: «ні! не вбивай її. там є краще м’ясо, ні!» і намагаюся втримати звіряче тіло, зробити так, щоб його м’язи заціпеніли, але у мене немає м’язів, і це не спрацьовує, він наздоганяє лисицю і стрибає на неї, я волаю: «ні! стоп!», але вже відчуваю присмак крові…
Прокидаюся. У роті й досі присмак крові. Тіло лисиці поблизу моєї голови. Її подерте хутро впереміш із нутрощами й кістками. Я хочу це все позбирати й пожбурити якнайдалі. Ненавиджу мого звіра. Ненавиджу його. Він не може бути мною. Я не хотів убивати лисицю. Звелів йому не вбивати. Йому це вбивство було непотрібне. Я роздратовано кричу й обсипаю прокльонами лисяче тіло, що потроху холоне, але насправді кричу на того звіра в мені. Сподіваюся, що він мене чує. Маю надію, що він знає, як я його ненавиджу. Я не хочу володіти цим Даром. Мені все в ньому ненависне.
Перед світанком я трохи заспокоююся. Не певний, що мені робити з моїм Даром. Якщо я не зможу його контролювати, то можу будь-кого вбити. Не певний, що про це варто запитувати Ван. Вона обізнана з багатьма аспектами чаклунства і, можливо, могла б мені допомогти, але я не хочу покладатися на неї. Хочу сам знайти вихід. І я ще навіть Габріелю про це не казав.
Удосвіта швидко вмиваюся в річці і йду на зустріч із Габріелем та Несбітом, щоб трохи побігати. Вони стоять і розмовляють удвох, а Габріель усміхається, побачивши мене.
Він каже:
— Ти нині ще розпатланіший, ніж завжди, — тоді торкається мого волосся й питає: — А це що таке?
Сахаюся від нього, смикаю себе за волосся і знаходжу в ньому засохлу кров та ще якісь шматочки… крихітні шматочки. І чую, як Несбіт, глузуючи, каже:
— Залишки нічного бенкету?
Повертаюся до нього і, перш ніж встигаю щось подумати, вже тримаю в руці ножа й підступаю до Несбіта, який також витягає ніж.
Габріель стає поміж нами.
— Натане, вгамуйся.
Я штовхаю Габріеля рукою в груди, але не годен говорити. Знаю, що не повинен нічого робити, але якщо Несбіт скаже ще хоч слово, я дійсно застромлю ніж у його товсте пузо.
Габріель стоїть у мене на дорозі, а Несбіт шкіриться у нього за спиною.
— Несбіте, повертайся в замок. Я мушу поговорити з Натаном.
І Несбіт, кривляючись, віддає Габріелю честь, а тоді розвертається і йде, пританцьовуючи, геть.
Габріель торкає мене за руку.
— Натане, він просто накручує тебе.
— Тому я не повинен його прикінчити?
Габріель спочатку нічого мені не відповідає. А тоді хитає головою.
— Не треба, будь ласка. Ми тут не знайдемо кращого кухаря. І я не хочу займатися миттям посуду. Ти краще понарікай, що він пересолив суп. Це йому завдасть більшого болю, ніж лезо ножа в пузі.
— Я просто скаженію від його дурних коментарів, — набираю в груди повітря й кажу: — Коли ми були в Женеві, я підслухав його розмову з Ван. Він тоді сказав, що я сам цього не знаю, але нібито я вже його дружбан, — хитаю головою. — Я просто його не розумію.
— Думаю, Несбіт таким оце способом просто показує, що ти йому подобаєшся. Він Напівчорний чаклун, Натане. Не стався до нього, як до фейна.
— Та я не ставлюся!
— Але й не виявляєш до нього жодної поваги.
Я дивлюся на Несбітову постать удалині. Він уже не пританцьовує, а просто поволі шкандибає до замку.
— Ледве чи я зможу відчути до нього бодай краплину поваги.
— А ти поміркуй. Він вправний боєць. Добрий переслідувач. Просто не вміє жартувати.
Я почуваюся ідіотом, тримаючи й далі ножа напоготові, тому ховаю його.
Габріель простягає руку й торкається мого волосся, витягаючи з нього різні шматочки.
— Розкажи мені про все це.
Намагаюся говорити, але не знаю, що сказати. У лісі за моєю спиною тихо. Вітерець віє понад верхів’ям дерев, які немовби заколисують одне одного. Я хочу знайти відповідне слово, з якого почати, але не можу.
— Це пов’язане з твоїм Даром? — запитує Габріель. — Можеш мені розповісти?
Ледве чутно бурмочу:
— Я маю той самий Дар, що й мій батько: вміння обертатися у звірів. Хочу навчитися його контролювати, але… не можу.
— Тому ти й намагаєшся бути сам уночі?
— Так. Я небезпечний. Тобі не можна бути біля мене. Нікому не можна.
Дивлюся Габріелеві в очі, але не фокусуюся на них, щоб мати змогу сказати:
— Цієї ночі я впіймав лисицю. Думав, що зможу його зупинити, але не зміг.
— Його?
— Звіра у мені. Я намагався заборонити йому вбивати лисицю, але він мене не послухав. Він забажав її вбити. І зжерти. І він це зробив. Я все відчував, міг бачити, чути, нюхати. Відчував у роті присмак. Але не міг контролювати, — дивлюся на землю, а тоді на дерева за спиною. Не певний, чи можу це все розповісти, але примушую себе продовжувати. — Його першим… моїм першим убивством була не лисиця.
— А хто? — тихенько запитує Габріель.
— Ловчиня, — відколи це сталось, я пригадав усе більш детально, і тепер уже не годен це знову забути. — Я прокинувся з її кров’ю на руках… і в роті. По цілому обличчю. Кров скрапувала з моїх пальців. Спочатку я нічого не пам’ятав, але тепер уже згадав. Я роздер тій Ловчині шлунок своїми кігтями, її нутрощі вивалилися назовні, а я занурив туди, в її шлунок, голову. Я це чітко пам’ятаю — усе червоне від крові, присмак крові, і моя морда, що роздирає її зсередини… Тобто ще раніше я вбив ту іншу Ловчиню, у Женеві. Скрутив їй шию. Я думав, що то вже була достатньо паскудна річ. Але цього разу… я запхав прямо в неї свою голову, свою морду.
— Це була тварина. Не справжній ти.
— Але ж ця тварина невіддільна від мене. Інша частина мене самого, — я важко зітхаю, а тоді кажу: — Вона кричала, Габріеле. Я вже запхав мордяку в неї, а вона все ще кричала.
Відвертаю обличчя, а тоді знову дивлюся на Габріеля.
— Я думав, як це чудово — здобути свій Дар. Якоюсь мірою так воно й було. Я відчуваю себе фізично міцнішим, але всередині, десь там, у тому місці, де себе втрачаєш абощо, я… так, ніби там є хтось, є щось таке, що живе в мені. І воно виходить звідти й оволодіває мною. Але я знаю, що це я, інша частина мене самого, абсолютно дика, неприборкана частина мене, — замовкаю, а тоді набираю повні груди повітря й кажу: — І ще я вбив Кірена.
— Кірена? Брата Анналізи?
Я киваю.
— Я побачив його біля Меркуріїного котеджу і думав про те, щоб його вбити… тобто смертельно поранити його ножем у двобої… але я цього не зробив. Я пішов геть звідти. А він разом зі своїм партнером сів мені на хвіст. Несбіт убив його партнера, а я, той звір у мені, вбив Кірена.
І я починаю пригадувати ще більше подробиць:
— Кірен також заверещав. Тільки раз. Я роздер йому горлянку. Пам’ятаю той присмак, яким він здавався слизьким у моєму роті. Я облизував його кров.
На моїх очах проступають сльози, я почуваюся ідіотом і лицеміром, який оплакує Кірена, котрому бажав смерті. Мені гидко за власні сльози. Я відвертаюся від Габріеля й намагаюся опанувати себе, витираючи вологі щоки рукавом. Коли знову повертаюся до нього, він і далі пильно дивиться на мене.
— Це було жахливо. Несбіта знудило, коли він побачив Кіренове тіло. Якщо вже Несбіта знудило…
— Це все зовсім не означає, що ти лихий, Натане.
— Але й доброго тут нічого немає!
— Ти його вбив так, як це зробив би будь-який звір. Я знаю, що це не дасть тобі зараз великої розради, але звірі діють інстинктивно. А звір не може бути лихий, не може бути добрий чи поганий.