У 1885-му Ґертруда дізналася, що її дідусь Лоутіан отримав титул баронета. Вона написала йому листа з вітаннями, але батькові сказала: «Тобі, гадаю, я можу сказати відверто: мені це дуже прикро. Не те, щоб він не заслужив титулу, але шкода, що він від нього одразу ж не відмовився». Тоді вона не знала, що Г’ю взагалі був не в курсі. «Уяви мій подив, коли я розгорнув The Times, — писав він у листі до матері, — і прочитав оголошення про дарування Патеру титулу баронета! Чому ніхто з вас не написав мені?». І хоча додав: «Я радий визнанню заслуг дорогого мудрого Патера», — вочевидь, ситуація неприємно його зачепила. Г’ю вважав, що його мали, щонайменше, про це повідомити. Адже він був майбутнім нащадком цього титулу. Ґертруда і Г’ю, схоже, були згодні з тим, що традиція успадкування титулів за правом народження, а не за ступенем заслуг — більш ніж сумнівна. Цю життєву позицію про загальну рівність і скромність вони, напевно, успадкували від квакерських традицій Паттинсонів, предків матері Г’ю. І саме це, найімовірніше, було причиною, чому Г’ю написав до неї, а не до батька.

На той час бабуся Марґарет уже була серйозно хворою, і в титулі «леді» прожила всього рік. Невдовзі після її смерті на родину звалилося нове горе — брат Флоренс, невгамовний дядько Томмі, загинув під колесами лондонського автобуса.

Коли Ґертруда відвідувала Редкар і надто затримувалась удома, Флоренс втягувала її у свою громадську роботу. Невдовзі після заміжжя її мачуха започаткувала грандіозний проект. Вона присвятила його Чарльзу Буту, який за кілька років почав публікувати багатотомне дослідження такого явища, як бідність — «Життя і праця мешканців Лондона». Протягом майже тридцяти років Флоренс разом із членами свого комітету мали проводити опитування тисяч сімей працівників ливарні у Кларенсі, роздивляючись життя робітничого класу мов під мікроскопом. Ґертруда час від часу брала участь у роботі комітету; вона опитувала дружин робітників, а 1889 року ще й брала на себе функції громадського скарбника. Пізніше, коли Флоренс не було поряд, Ґертруда організовувала чаювання, читала лекції з демонстрацією слайдів про власні подорожі, влаштовувала різдвяні гуляння для робітників.

Книга «Навколо заводу: нутро промислового міста Мідлсбро», яку Флоренс нарешті опублікувала 1907 року, давала багатий фактологічний матеріал для охочих боротися за зміни. Роботу Флоренс легко назвати недосконалою. Розкривши всю міру страждань бідних робітничих сімей, особливо в кризові часи, книга лише констатує глибокий розкол у вікторіанському суспільстві, не пропонуючи способів зцілення. Зазвичай Флоренс як дружина ливарного магната обирала помірковану позицію. Це якщо винести за дужки видатну особистість її чоловіка та організацію праці саме на заводах Беллів. Капіталіст і роботодавець Г’ю не бачив конфлікту між хазяїном і робітником, а навпаки, вважав, що вони не можуть обійтись один без одного. Його робітники отримували добру платню і щодо побуту були забезпечені значно краще за робітників інших заводів або тих, хто побивався на некваліфікованих роботах у сільських господарствах. Він продовжив батьківську місію просування освіти в маси, а саме брак освіти був причиною неефективного домашнього господарювання. Г’ю не лише був лібералом за переконаннями, а ще й активним прибічником Ліберальної партії. Він брав участь в обговоренні обов’язків держави перед громадянином. Г’ю вірив у роль новостворених профспілок і вважав, що роботодавці мають надавати їм підтримку в рамках спільної турботи про добробут робітників. В основі нової політичної філософії вже лежав соціалізм, хай і не в своїх крайніх марксистських проявах. Г’ю і такі, як він, були рушійною силою на шляху до створення держави з розвиненою соціальною системою, реалізованою ще за його життя Ллойдом Джорджем і Черчиллем у законах про соціальний захист хворих, безробітних, а згодом і пенсіонерів. Флоренс було достатньо показати картину злиденного життя робітників і виявити причини. Г’ю поважав її як розумну й цілеспрямовану жінку, і це, без сумніву, викликало до неї довіру з боку його робітників та їхніх дружин і відчиняло перед нею двері їхніх домівок.

Для усвідомлення значущості роботи Флоренс слід пам’ятати, що в ті часи ставлення середнього класу до робітничого було здебільшого поверховим і моралістичним. У лондонських салонах з вуст благородних дам і купецьких дружин лунали популярні сентенції на кшталт: «Я не можу співчувати робітничому класу, що в їхніх сім’ях нема належного догляду за дітьми, а в домівках — чистоти й порядку. Коли діти мруть, як мухи, це — провина їхніх матерів». Флоренс розкрила такі відверті факти з життя робітників та їхніх сімей, що після прочитання її книги «Навколо заводу» ніхто вже навіть не смів робити подібні заяви. Послання Флоренс було правильно оцінене — і це зважаючи на те, що вона була дружиною промисловця, тобто її достаток прямо залежав від заводських робітників. Виявивши факти, вона аналізувала їх. Флоренс провела масштабне соціологічне дослідження, з якого вже промислові соціологи й реформатори могли робити повноцінні висновки. Ну а емоційний аспект узяв на свої плечі давній друг сім’ї Чарльз Діккенс з його Богом даним талантом створювати незабутні образи і відкривати свою душу найбіднішим із бідніших.

Читачі книги «Навколо заводу» дізнавалися про життя найбідніших робітників, про те, як «людина балансує на краю прірви... коли нормою вважали платню, що ледве вистачає звести кінці з кінцями»[8]. Зарплатня коливалася від 18 до 80 шилінгів на тиждень; читач дізнавався, скільки потрібно витратити на речі, без яких неможливо обійтися: квартирну платню, вугілля, дрова, одяг і платню за проїзд, «коли завод стоїть на одному березі річки, а робітник живе на протилежному, і він просто змушений добиратися на роботу на паровому поромі по півпенні за поїздку в один кінець». Читач дізнавався, що кількості їжі, розрахованої для сім’ї з трьох людей на тиждень, більш заможній сім’ї вистачило б лише на два дні. Хазяї часто сварили робітниць за довгі брудні подоли спідниць, що волочилися по землі. Флоренс відкрила сумну правду: бідні жінки просто не хотіли показувати своє старе взуття, що розвалювалося на ногах. Флоренс розповідала, як юні дівчата виходять заміж, сповнені надій на щастя, і гублять своє здоров’я, народжуючи одну дитину за іншою; коли на прання, прибирання й куховарство не лишається вже ні сил, ні бажання: «їй уже не до того, щоб зашивати одяг чи замітати підлогу». Флоренс розповідає, як руйнуються шлюби, бо стомлений робітник починає шукати «втіхи й насолоди за межами власного дому»; бо його дружина не може задовольнити його «не тому, що вона його розлюбила, а просто тому, що вона, попри всі свої каторжні зусилля, виснажується не лише морально, а ще й фізично». І наводить очевидне порівняння з представницею середнього класу, яка має прислугу для ведення домашнього господарства. «Ми зрозуміємо краще тоді, коли визнаємо факт і перестанемо обманювати самих себе; коли ми щиро усвідомимо, що... на жаль, устрій життя бідняків кардинально відрізняється від устрою життя багатих».

Як громадські лідери й місцеві доброчинці Белли будували танцювальні зали, бібліотеки, школи й контори. Флоренс розуміла, що Мідлсбро потрібне місце для масового відпочинку, де робітники могли б перепочити після виснажливої зміни, де б їм на вухо не плакали маленькі діти. Вона хотіла знайти альтернативу пабу, де чоловіки насамперед витрачали свої тяжко зароблені гроші і де вечір часто закінчувався бійкою. У 1907 році вона відкрила «Зимовий сад», великий сучасний опалюваний павільйон, «світле, привітне приміщення... відкрите для кожного, хто не пошкодує одного пенні». Ще за один пенні ви отримували чашку чаю з печивом. Спиртне не подавали. На відкритті Г’ю виступив з як завжди проникливою промовою. Нема такої посади, заявив він, яку він обіймав би з більшою радістю, ніж посада «колеги по цеху, капітана індустрії, командира цієї великої армії», і висловив надію, що «Зимовий сад» зробить життя його «армії» кращим і легшим. У «Зимовий сад» були запрошені й жінки, хоча Флоренс усвідомлювала, що більшості з них не буде на кого залишити дітей; але в перший же день вона радісно зазначила, що «жінок було багато!».