Що стосується Ґертруди, то її життя у Ред-Барнс було безхмарним, і з часом вона теж усвідомила, що поява Флоренс пішла сім’ї лише на користь. Усе літо діти проводили на свіжому повітрі. І в кожного з них навіть була власна діляночка в саду. У Ґертруди прокинулася любов до квітів і природний хист до садівництва. В одному з перших своїх дитячих щоденників вона пише почерком з акуратним нахилом: «У нас розквітли жовті крокуси й примула з підсніжниками».

Граматика, музика, яку обожнювала Флоренс, і кухарство — ось три дисципліни, до яких Ґертруда зовсім не виявляла цікавості, а отже, і успіхів, попри всі зусилля її мачухи. Зате Ґертруда не відходила від книжок. Вона читала все, що знаходила: її улюбленими були «Дні Брюса» Ґрейс Аґілар та «Історія англійського народу» Джона Ричарда Ґріна, яку дівчинка штудіювала щодня до сніданку. «Я читаю дуже милу книжку „Лондонський Тауер” ...у ній повно вбивств і тортур».

Коли Флоренс таємничо «хворіла» — іншими словами, була вагітна, — Ґертруду й Моріса відправляли до численних кузин і кузенів, на тепле південне узбережжя Шотландії, де вони щодень ходили на пікніки, вчилися підніматися в гори й рибалити.

Найкращим товаришем Ґертруди був її двоюрідний брат Горацій Маршалл, син місіс Томас Маршалл, рідної сестри її покійної матері, Мері Шилд. Були й брати Ласелль із сестрою Флоренс, названою на честь Ґертрудиної мачухи. Попри те, що Ґертруда була на кілька років старша за них усіх, вони товаришували нерозлийвода. На свої кишенькові гроші Ґертруда купувала пташині яйця, з яких збирала колекцію, змагаючись з Горацієм («5 яєчок галки, 2 — жовтоголового королька, 1 — зеленушки, 2 — коноплянки», — писала вона у своєму щоденнику), або стільки ручних пташок і звірят, скільки дозволяла Флоренс. У садовому сараї жив ручний крук Джамбо, якнайдалі від гострих пазурів кота, якого вони прозвали Шахом. Коли обоє померли від старості, засмучена Ґертруда влаштувала пишні похорони з усіма належними атрибутами: картонними трунами, хрестами, квітами й урочистим почтом з родичів і слуг.

За садом маєтку Ред-Барнс і залізничною колією був загороджений великий приватний парк (тепер це громадський парк), де діти могли кататися на поні й гратися без нагляду, зовсім неподалік від дому. Навколо ставка вилися доріжки, якими можна було їздити верхи або ходити на ходулях, аж поки звук гонга не сповіщав про «вечерю» або «чай» (після якого дітей вкладали спати).

Іноді в неділю Г’ю брав двох старших дітей, вони всі разом сідали на коня, брали пікніковий кошик, що його дбайливо готувала Флоренс, і їхали на прогулянку сільськими луками або вздовж берега моря. Ґертруда розкладала сандвічі на картатій скатертині й грала роль господині, «пригощаючи» Г’ю та Моріса.

Для непогожих днів Ґертруда й Моріс вигадали гру «Покоївки», різновид хованок. Ця гра дивним чином стане у пригоді Ґертруді за багато років, у пустелі. Гра починалась у підвалі з низькою стелею, де дорослим доводилося пригинати голову. Треба було тихо й непомітно для прислуги пробігти численними коридорами аж до вузьких гвинтових сходів, що вели до кімнат покоївок. Якщо тебе хтось помічав, треба верещати й тікати назад, у підвал. Іншим місцем старту був куток за баком з водою на горищі. Звідти треба було спуститися по короткій настінній драбині, дременути крізь пральню до кімнати економки на цокольному поверсі, де стояли пофарбовані у кремовий колір буфети, а на стінах, на шпалерах Вільяма Морріса, на тлі темно-синього неба сиділи чорні дрозди на обвитих виноградом штахетах. Рештки тих шпалер є там і сьогодні.

Ґертруді пощастило, що її мачухою була жінка такої м’якої вдачі, як Флоренс. Суворіший режим, імовірно, сприяв би розвитку дитячих комплексів або перетворив би дівчинку на бунтарку, якою вона, на подив, так ніколи й не стала. Молодша донька Флоренс, Моллі, майбутня леді Тревельян, писала про свою матір: «Не пригадую, щоб вона колись була грубою з нами або кричала на нас. Вона була м’якою й терплячою, сповненою ніжності до всіх дітей. У жодній людині, яку я будь-коли знала, я не бачила й малої частки її турботи й самовідданості... З нею ми почувалися наче за кам’яною стіною».

Флоренс також була охочою до забав. Діти перетворили садовий сарай на ігровий павільйон, назвавши його «вігвамом». У них був штемпель із цією назвою, і діти доставляли батькам, садівнику чи гувернантці проштамповані конверти з пафосними запрошеннями на чай або вечерю. Якось Флоренс, отримавши таке запрошення, вийшла на ґанок у вечірній сукні і з діамантами в зачісці, а на неї вже чекав «екіпаж» — возик з запряженою в нього козою. По дорозі до «вігвама» возик ще й перекинувся. Флоренс, брудна й подряпана, героїчно витримала всю програму до кінця, продемонструвавши свою безмежну доброту й стоїцизм, гідний аристократів.

В іншому запрошенні зазначалося, що «Містера і місіс Г’ю Белл запрошують на чай 13 серпня 1892, о п’ятій вечора», з припискою «Прохання підтвердити візит». Флоренс, яку діти дражнили за її французький акцент, відповіла такою запискою: «Кому: Мсьє і мадам де Вігвам, Ред-Барнс, Коутем, Редкар. Маркіза де Сміхотур залюбки повечеряє з містером Нісенітниця, міс Теревені і сеньйоритою Піццикато о сьомій тридцять». І, напевно, не бажаючи жертвувати іншою вечірньою сукнею, дописала: «На жаль, через тендітне здоров’я названа маркіза не має змоги вдягти свій найкращий парадний костюм з плюмажем і напудрену перуку».

Хоч якою веселою і терплячою була Флоренс, у питаннях поведінки вона трималася непохитно. Якось вона написала есе «Маленький мораліст», або «Si Jeunesse Voulait»[7]. Її правила стосовно гарних манер не підлягали обговоренню. Тут попуску не було нікому: ні кучеру, що покинув екіпаж, ховаючись від дощу, ні дитині, яка неправильно привітала гостя. Вона наполягала, що манери потрібні нам самим не менше, ніж довколишнім. Можливо, вона повторювала свою розмову з уже дорослою Ґертрудою, коли писала: «Ти можеш мати безцінний інтелектуальний багаж, але якщо ти можеш привернути увагу співрозмовника лише давши йому ляпаса, то він навряд чи зацікавиться твоїми майбутніми досягненнями».

Нетерплячій Ґертруді було важко це збагнути. Для неї метою розмови було отримати або повідомити інформацію. Дівчина могла б відповісти, що, мовляв, її не надто й цікавить стороння оцінка її досягнень. Але траплялися миті, коли Флоренс з Ґертрудою були, як кажуть, «на одній хвилі». Наприклад, коли її обурювало «поривання деяких, здавалося б, адекватних людей вважати свій рід у чомусь видатнішим за інші; свої фамільні риси найбільш гідними уваги; освіту — пристойною лише в тому закладі, де навчалися вони; свій квартал — найпрестижнішим у Лондоні, а свій будинок — найкращим у кварталі»; для неї це було «підступною загрозою, з якою слід боротись». Наполовину англійка, наполовину ірландка, Флоренс болісно реагувала на безпардонні карикатури на французів у журналі Punchy на глузування з французьких звичаїв, гігієни, кухні й моралі, які, як вона знала, часто-густо, навпаки, були кращі за британські. Ця атмосфера відкритості до інших стандартів і життєвих укладів з раннього дитинства Ґертруди була найкращою підготовкою до її майбутніх подорожей. Через багато років Ґертруда доведе її до логічного завершення такого масштабу, якого у Флоренс і в думках не було.

Виховання Флоренс було виключно «коректним», багатонаціональне товариство, з яким вона спілкувалася до одруження з Г’ю Беллом, дало їй змогу зануритися в інтелектуальне й творче середовище, якого вона, певно, була б позбавлена, якби зростала в Англії. Лише зі сходженням на трон Едуарда Сьомого актриси, художники й комерсанти-нувориші стали постійними та звичними гостями в аристократичних колах. Раніше це було можливо лише за персональної дворянської протекції. Протягом життя Флоренс здружилася з багатьма акторами, серед яких був і Бенуа-Констан Коклін, зірка французької сцени; і легендарна англійська актриса Сібіл Торндайк; і американська актриса Елізабет Робіне, яка познайомила англійського театрального глядача з п’єсами Ібсена і з якою Флоренс уперше зустрілася невдовзі після свого переїзду до Лондона. Вони стали задушевними подругами попри те, що Робіне була активною учасницею руху суфражисток, а Флоренс — його категоричною супротивницею. Це з подачі Робіне 1893 року в одному з театрів Вест-Енду поставили найвідомішу п’єсу Флоренс — «Дружина Алана». Елізабет Робіне зіграла головну роль у цій трагедії з життя робітничого класу. Вона стала однією з найчастіших гостей у домі Беллів, збагачуючи інтелектуальну атмосферу, в якій зростала Ґертруда. Ліза, як називали її діти, розважала їх у дитячій кімнаті демонстрацією театральних «ляпів», кумедно падаючи долілиць на килим. Коли Ґертруда подорослішала, вони удвох з Елізабет засиджувалися допізна, обговорюючи переваги й недоліки руху суфражисток. Ці бесіди відбувалися лише тоді, коли Флоренс ішла спати, адже вона була палкою «антисуфражисткою», багато писала на цю тему, тож, звісно, не могла обговорювати її з Лізою. Ґертруда й Ліза все життя листувалися, і невтомна мандрівниця, сидячи в наметі посеред пустелі, часто згадувала у своїх листах, як їй бракує отих «балачок перед каміном».