Напевно, Г’ю і Мері зітхнули з полегшенням, коли разом із дворічною донькою залишили Вашингтон-Нью-Голл й оселилися окремо. Однак тихе подружнє щастя тривало недовго. Тендітна красуня Мері померла за три тижні після народження їхньої другої дитини, Моріса, у 1871 році.

Г’ю був пригнічений тугою. Будуючи маєток Ред-Барнс у Редкарі, на березі моря, він уявляв здорову й щасливу родину. Тепер туди переїхала його сестра Ада — допомагати вести господарство й доглядати дітей. Шість днів на тиждень Г’ю працював у Кларенсі, а неділі проводив у товаристві сестри, няньки-годувальниці та півдюжини слуг. Короткі години свободи він присвячував прогулянкам біля моря або сільськими луками. І скрізь його супроводжувала жвава старша донька — Моріс був іще замалий для піших мандрівок. Г’ю любив розмовляти з Ґертрудою; і, вдивляючись у маленьке ясне личко, бачив милі його серцю риси її матері. Ці сповнені взаємної любові стосунки, цей нерозривний зв’язок з батьком Ґертруда зберегла впродовж усього життя.

Г’ю був завидним кавалером. Молодий красень-удівець з двома діточками, що лишилися без материнської турботи, — навіть без свого багатого спадку він став би жаданою здобиччю для дівчат на порі. Його незлобливе почуття гумору й добра, майже юнацька усмішка хвилювали чимало жіночих сердець. Однак аристократки розглядали шлюб із Беллом як пониження у статусі, а сам Г’ю ніколи не був снобом. Його сестра Мері-Кетрин, на прізвисько Мейсі, примудрилася подолати опір самої леді Стенлі з Олдерлі й вийшла заміж за її сина, веселуна Льюльфа, майбутнього лорда Шеффілда. Леді Стенлі була відома звичкою уривати бесіду, відвертаючись від одного співрозмовника до іншого, гучно зауваживши: «Ідіоти так стомлюють!». Вона була бабусею Бертрана Рассела й однією із засновниць коледжу Гіртон у Кембриджі. Давши дозвіл на шлюб свого сина з Мейсі, леді Стенлі вважала себе жінкою широких поглядів: зрештою, Белли для людей її кола були лише «торгашами». «Те, що сер Г’ю — мультимільйонер, мене не надто вражало», — казав пізніше Бертран Рассел.

Ада, гарненька й товариська, сумувала за Лондоном. Роль незаміжньої тітки при малолітніх небожах навряд чи приваблювала її. На обрії загрозливо майоріла незаздрісна перспектива поховати себе старою дівою. Знайшовши спільницю в особі Мейсі, Ада поставила за мету якнайшвидше оженити Г’ю. Сестри-змовниці підібрали пристойну кандидатку і склали план дій.

Вибір випав на двадцятидворічну Флоренс Евелін Елеанор Оліфф, з якою сестри разом захоплювалися музикою. Вона навчалась у Королівському коледжі й співала в хорі імені Баха. У 1870 році дівчина переїхала до Лондона з Парижа, де її батько, сер Джозеф Оліфф, працював лікарем при британському посольстві. Великодні канікули вона проводила в Сурреї, у маєтку свого дідуся, сера Вільяма К’юбітта, члена парламенту і в минулому лорд-мера Лондона. Іноді вона зупинялась у свого двоюрідного дідуся Томаса[4], у його маєтку Пентон-Лодж, у Гемпширі. Літні ж канікули Флоренс проводила на фешенебельних курортах для заможних паризьких сімей — у Трувілі або Довілі. Раптова смерть її батька збіглася з початком франко-прусської війни, і родина мусила терміново виїхати з Франції. У дев’ятнадцять років Флоренс попрощалася з Парижем і розпочала нове, куди менш розкішне життя у Лондоні, у будинку 95 по Слоун-стріт. Будинок був старий і занедбаний, захаращений громіздкими меблями, де навіть запорошений червоний оксамит не вбирав пронизливого котячого запаху. Тодішнє англійське товариство (як його називали, «товариство зачинених дверей») мало разючий контраст до космополітичного світу, який Флоренс нещодавно залишила.

План Ади та Мейсі ледь не провалився. Вони так явно намагалися звести молодих людей разом, що Флоренс швидко розгадала їхній задум. Вона заявила, що ніколи не вийде за англійця, і повторювала це дедалі рішучіше протягом двох років невдалого сватання Г’ю. Водночас сестри так тиснули на Г’ю з повторним шлюбом, що дочекалися протилежної реакції: Г’ю сказав Аді, що він узагалі ніколи не одружиться, і ще глибше занурився в роботу. Однак можна припустити, що вже тоді Г’ю не лишив Флоренс байдужою. Ось як вона описує свою першу зустріч з ним у розарії в садку Мейсі: «Прекрасні риси, затьмарені глибоким смутком... його густе кучеряве волосся і борода мінились каштановим золотом».

Що більше Г’ю захоплювався Флоренс, то більше його мучили сумніви, що жінка, вихована в найвишуканішому середовищі найкрасивішого у світі міста, захоче осісти на околиці Мідлсбро. Один із біографів Ґертруди так писав про її власні враження, коли вона, відвідуючи тітку, уперше потрапила в ті місця: «Навколо Мідлсбро і по берегах річки Тіз усе вкрите товстим шаром сажі... На двадцять миль навколо в повітрі висить запах хімікатів, кіптяви й гару, а з перенаселених будинків смердить капустою, сиром і котами. У підвалах... після кожного дощу збиралася чорна липка багнюка». Саме тоді з’явився вислів «денна темрява», тобто промисловий смог; сучасники писали, що зокрема Мідлсбро й Клівленд «досягли чималих успіхів у знищенні денного світла в регіоні».

Редкар, селище, яке поспіхом відбудовували після кожного нальоту штормових йоркширських вітрів, швидко розросталося до розмірів містечка, бо саме тут заможні промисловці з Мідлсбро звивали свої нові родинні гнізда. (Великий будинок по сусідству з будинком Беллів, наприклад, належав відомому металургу). Тут, якнайдалі від задимленої міської атмосфери, вони ростили дітей і формували щось на кшталт елітного товариства, однак йому було дуже далеко до того, до якого звикла Флоренс.

Таке життя має жахати молоду жінку, яка виросла в елегантному палаці на Рю-Флорантен, відгородженому від міської метушні кованими воротами вісімнадцятого століття. Флоренс народилась 1851 року, у перший бурхливий рік Другої Імперії Наполеона Третього, вона ходила з нянею на прогулянки в сад Тьюільрі, де могла досхочу кататись у розмальованих возиках, ганяти обруч[5], купувати льодяники й пряники з лотків під веселими смугастими навісами. А зовсім поряд — Плас де ля Конкорд, Площа Згоди з її знаменитими «фонтанами, що весело шумлять і розкидають навколо діаманти бризок». Пізніше вона писала: «Який це привілей — народитись у Парижі! Пізнати цей дорогоцінний подарунок, дихати ним, зростати в одному з найкрасивіших його кварталів, відчувати, що він належить тобі, а ти — йому. Невже цього недостатньо?». Попри соціальні струси, дитинство Флоренс було щасливим. Вона отримала виховання, яке було чимось середнім між освітою маленької приватної школи й наставництвом персональної гувернантки, де основними дисциплінами стали добрі манери й музика.

Жінка, яку Ада і Мейсі обрали для Г’ю, була наче створена для нього. Дочка лікаря, Флоренс не належала ні до аристократії, ні до «торгашів», і серед її інтересів були такі, що з лихвою компенсували всі недоліки Мідлсбро: вона обожнювала дітей і домашній затишок. Вирвана з милого її серцю паризького кола, Флоренс почувалась у Лондоні чужоземкою, якщо не вигнанницею. Власний дім і родина стали б тихою гаванню, де вона нарешті відчула б душевний комфорт. Флоренс уже точно знала, яке виховання й освіту дасть своїм дітям і як вестиме домашнє господарство. Робити те, що подобається, — чи не це є найкращим дарунком життя?

Г’ю нарешті піддався інтригам сестер і чарам Флоренс. Четвертого червня 1876 року в будинку леді Стенлі на Харлі-стріт, у вузькому колі друзів і родичів відбулася маленька домашня вистава — прем’єра опери «Синя Борода», яку написала сама Флоренс. Ада і Мейсі співали, а акомпанував їм піаніст Антон Рубінштейн. По закінченні вечора Г’ю попрохав супроводжувати Флоренс додому. Вони вийшли з екіпажу біля будинку 95 по Слоун-стріт. Г’ю провів Флоренс у вітальню, де чекала її мати. «Леді Оліфф, — сказав він, — я привів вашу доньку додому. А тепер прошу у вас дозволу знову її забрати». У відповідь на цю вишукану промову леді Оліфф залилася сльозами.