Г’ю за свої кошти очистив земельну ділянку й збудував павільйон; решту — 2070 фунтів — зібрала громада. Інтер’єр прикрашали квіти у підвісних кашпо, скрізь стояли більярдні столи, ряди стільців і столи з газетами та журналами. І в робочі, і у вихідні дні там проходили змагання духових оркестрів, виступали актори й співаки. По закінченні робочого дня завжди було повно народу, і коли туди заходила Флоренс, її постійно просили пограти на роялі й заспівати. «Зимовий сад», пізніше перейменований у «Сад шляхетної Флоренс Белл», одразу ж став популярним і надовго. На одну з річниць весілля Г’ю вручив Флоренс документи про право власності на павільйон.
Ґертруда була одночасно й причетна, і непричетна до цього. Вона на власні очі бачила, чого варта самовідданість на ниві поліпшення життя ближнього, скільки потрібно доброзичливості, душевних сил і витримки, щоб працювати з року в рік, не розраховуючи на визнання в оглядному майбутньому. І зрештою, Ґертруда зрозуміла, що така робота — не для неї. Цю нішу цілком зайняла Флоренс. Мовчки визнаючи безперечні досягнення мачухи, Ґертруда почала звертати свою увагу за межі місцевої громади. Її амбіції простягалися далеко за кордони країни, її заслуги були визнані на міжнародному рівні.
Ґертрудині погляди були виточені у довгих дискусіях з батьком. Вона мала тверду обґрунтовану позицію щодо багатьох актуальних проблем. Дівчина жадала дебатів і сподівалася на продуктивну розмову на численних «ленчах» та «обідах», куди її тепер запрошували. Однак зіткнувшись із «пересічними» поглядами «пересічних» людей, вона часто була обурена їхнім небажанням зрозуміти й прийняти її точку зору. Вона писала з Лондона додому: «Годі з мене цих обідів, де люди тільки й роблять, що кажуть „Я так думаю”». Ґертруда хотіла розмовляти з тими, хто оперував фактами або був готовий відкрити їх для себе. Неважко уявити один із таких обідів: Ґертруда (за столом), йорзає на стільці, сидячи між двома доброзичливими дорослими, і вперто намагається вибити громіздку дискусію з колії, що веде до звичних висновків. Припустімо, що предметом є безмитна торгівля, тоді розмова могла б відбутися приблизно так:
Співрозмовник: «Якщо ми знизимо ввізні мита, це спровокує сплеск безробіття, бо ми не зможемо конкурувати з дешевою робочою силою за кордоном».
Ґертруда: «Нонсенс. Звідки ви знаєте?»
Співрозмовник: «Тому що, мій любий юний друже, наші підприємства закриються».
Ґертруда: «Підприємства, може, і закриються, але масове безробіття зовсім не обов’язкове».
Співрозмовник: «І як ви дійшли такого висновку?»
Ґертруда: «А так: якщо Британія зможе закуповувати дешевшу бавовну з Індії, населення матиме більше грошей на товари, вироблені в Британії».
Співрозмовник: «А як же бідний ремісник, що втратить єдине джерело заробітку?».
Ґертруда: «Він переїде в Мідлсбро, навчиться лити чавун на заводі в Кларенсі й отримуватиме більшу платню за більш кваліфіковану працю».
Ґертруда була донькою Флоренс не менше, ніж донькою Г’ю, а тому, ясна річ, встрявала в дискусії про робітничий клас. Вона була прихильницею Ліберальної партії й особисто Вільяма Ґладстона, а у своїх поглядах на тогочасні політичні суперечності спиралася на логіку й раціональну історичну перспективу. На момент вступу до університету вона стала «світською бомбою».
Оксфорд, 1886 рік. Студенти катаються на легких возиках, запряжених собаками; легендарний Бенджамін Джовітт очолює Бейліел коледж; а квадратне зелене подвір’я Крайст-Чьорч коледжу час від часу перетинає Льюїс Керролл. Попри те що в Університеті було вже два коледжі для жінок, тодішній Оксфорд лишався бастіоном чоловічого шовінізму. У вісімнадцять років Ґертруда потрапила в майже ексклюзивний чоловічий клуб, хоча й під крилом декана коледжу Леді-Марґарет-Голлу міс Елізабет Вордсворт, внучатої небоги поета. Та навіть тут, де емансипація мала б квітнути пишним цвітом, студентки могли заходити в будівлі чоловічих коледжів лише у супроводі дорослих наставниць. Те саме стосувалося будь-яких заходів, де жінки опинялись у чоловічому товаристві. Міс Вордсворт поводилася стримано. Жінка, за її словами, була створена «для допомоги Адаму» і має навчатися бути «бездоганною до дрібниць». Мимоволі Ґертруда почала вчитися писати каліграфічним почерком і «правильно відчиняти й зачиняти двері». Водночас вона скрізь каталася на велосипеді і вступала в усі гуртки, куди мала допуск. Вона плавала, веслувала, грала в хокей, танцювала, виступала в університетському театрі й у дискусійних клубах та одночасно мусила марнувати цінний час на вишивання. Вона швидко навчилася порівнювати надзвичайні свободи у рідному домі з моделями поведінки світу за його стінами. «Сьогодні я йду на чай до Мері, де познайомлюся з якимось її родичем, деканом Веллінґтона. Вона засмучена, бо міс Вордсворт наказала їй накрити до чаю у загальній вітальні! Це зовсім не те, що приймати гостей у власній кімнаті...». Кімната Ґертруди була простенькою, але незабаром і ліжко, і підлога вкрилися знайомими горами книжок і газет. А через Флоренс Ґертруда попросила садівника прислати їй вазончик підсніжників.
Присутність жінок вносила у функціонування університету елемент неспокою. Жінки не мали права на повноцінну участь в оксфордському житті аж до 1919 року; а в Кембриджі це тривало ще довше. Більшість студентів-сучасників Ґертруди сприймали університет як ряд закритих чоловічих клубів, потрібних для налагодження контактів, корисних для майбутньої кар’єри в армії, парламенті, церкві або імперських колоніях. Жінок у ці «клуби» не допускали так само, як і до суто чоловічих розваг: пияцтва, азартних ігор, верхогонів і флірту. Це була спільнота чоловіків, для чоловіків і під керівництвом чоловіків, присутність жінок викликала у них сум’яття. Це якби поряд були їхні матері й сестри, які, звісно, заважали б поводитися так, як поводяться чоловіки за відсутності жінок.
То були часи, коли навіть ніжки роялів обгортали тканиною, щоб, не дай Боже, не здавалися «провокативними». В Оксфорді ідея про неповноцінність жінок була вбудована в саму систему організації навчального процесу. Щоб відвідувати лекції й складати іспити з певних предметів, жінки мусили подавати спеціальну заяву на отримання дозволу. «Перевантаження [жіночого] мозку», — писав сучасний філософ Герберт Спенсер, — спричинить «пригнічення репродуктивної функції». «Господь створив вас нижчими за нас, і такими ви залишитеся до кінця світу», — гримів декан Джон Бертон у каплиці Нью-Коледжу. Коли один із викладачів, містер Брайт, примусив присутніх у кімнаті жінок сісти до нього спиною, у Ґертруди затрусилися плечі. Її гигикання заразило двох інших студенток, і за хвилину вони вже реготали вголос. Як Ґертруда потім писала батькові, це була проблема містера Брайта, а не її.
Ґертруда працювала сім годин на день, без вихідних, і все одно писала додому:
«Кількість завдань доводить до розпачу. Наприклад, за минулий тиждень я мала прочитати „Життя Ричарда Третього”, ще два томи „Генріха Восьмого”, „Історію” Голлема й Ґріна від Едуарда Четвертого до Ед. Шост., третій том Стаббса, шість чи сім лекцій містера Лоджа; знайти кілька лекцій містера Кампіона за минулий семестр і ще кілька лекцій містера Брайта, а ще написати шість есе для містера Гассела. Як, дозвольте спитати, це можливо?».
І от Ґертруда, плутаючись у просторій чорній мантії і нап’яливши знамениту кутасту «оксфордську шапочку» на туго затягнуте волосся, разом із іншими студентками Леді-Марґарет-Голлу йде через університетський парк у Бейліел-коледж на свою першу лекцію з історії. В аудиторії на лавках уже розсілося зо дві сотні студентів-чоловіків. З вражаючою нечемністю вони відмовилися підвестися зі своїх місць. Натомість студенток провели до професорської кафедри, де вони сіли на вільні стільці. Наприкінці лекції містер Лодж повернувся до студенток і спитав нестерпно зверхнім тоном: «Цікаво, що винесли з лекції присутні юні леді?». Спалахнули зелені очі й пролунала голосна уїдлива відповідь: «Навряд чи ми сьогодні почули щось нове. Ви не сказали нічого, крім того, що писали у вашій книзі». По аудиторії прокотилася хвиля гучного сміху, й атмосфера, можливо, трохи розродилася.