Упевненість Ґертруди Белл у собі була надзвичайною. Якось на усному іспиті вона засперечалася з викладачем про місцезнаходження якогось німецького міста: «Вибачте, але воно — на правому березі. Я там бувала і знаю». Іншого разу вона образила видатного історика, професора С. Р. Ґардинера, перебивши його виступ зауваженням «На жаль, я змушена не погодитися з вашою оцінкою Карла Першого». Коли про це почула міс Вордсворт, здригнувшись, вона пробурмотіла: «Ви хотіли б, щоб така людина сиділа біля вашого ліжка, якщо ви захворієте?». Але Ґертруда й не збиралася бути сестрою милосердя. Вона склала всі залікові іспити навчальної програми за два роки замість звичних трьох, назвала екзамени «пречудовими!» й пішла грати в теніс. Поїхавши до Лондона купувати собі зелену шовкову сукню для балу на честь засновників університету, дівчина повернулася з велетенським солом’яним капелюхом, прикрашеним махровими трояндами. А невдовзі дізналася, що їй буде присвоєно Перший ступінь.

Перший ступінь в Оксфорді — це найвища навчальна характеристика. Другий ступінь надають за старанність у здобутті різнобічних знань і здатність давати логічні та вичерпні відповіді на запитання екзаменатора. Студент «Першого ступеня» має бачити значно далі загальновизнаних теорій; сортувати отримані знання, досліджуючи нові горизонти осмислення; без коливань дискутувати з визнаними у своїй галузі авторитетами. Ґертруда стала першою жінкою, яка здобула Перший ступінь із сучасної історії. Така оцінка її видатного розуму говорить сама за себе.

Університетом гуляв лімерик невідомого автора; цілком можливо, що його склав хтось із чоловіків-студентів, які знали Ґертруду:

Ґертруда вважала себе людиною статечною. Дружина одного з викладачів описувала її як «приму». У цьому віці вона була дуже схожа на Люсі Ханічьорч, вигадану героїню роману Фостера «Кімната з краєвидом» (опублікованого 1908 року): нетерпима, сповнена піднесених ідей, вона бачила себе зовсім не схожою на інших. Ґертруда любила товариство чоловіків і ще в юності почала розвивати в собі звичку гребувати їхніми дружинами, як «тупими собаками». А з іншого боку, вона вибачливо позирала на чоловічі радості так, наче їй було не дев’ятнадцять років, а щонайменше п’ятдесят. «У „Заїзді” біля нас компанія оксфордських чоловіків читала вголос книжку... Судячи з їхнього галасу, читають вони вкрай мало».

Оксфордські жінки цікавили Ґертруду значно більше, ніж подруги шкільних років, хоча одна з її студентських приятельок, Едіт Ланґридж, як і вона, закінчила коледж її Величності. Ґертруді подобалася Мері Телбот, небога директора Кебл-Коледжу, але найкращою подругою для дівчини стала Дженет Гоґарт. Її брат, археолог й арабіст Девід Гоґарт, теж пізніше стане її другом. Дженет склала відвертий портрет дев’ятнадцятирічної Ґертруди:

Одначе найясніше душу Ґертруди бачила Флоренс. Добра жінка, якій було довірено опікуватися розумною й неординарною дитиною, якою була Ґертруда; яка переступила через власні переконання, щоб забезпечити своїй пасербиці освіту на рівні з чоловіками. З ювелірною делікатністю Флоренс обходилася з «важкою дитиною», котру один невдалий крок міг перетворити на агресивну бунтівницю. Вона задавала напрямок життю своєї пасербиці, спостерігала, як життєвий шлях Ґертруди дедалі більше відхиляється у непередбачуваному, але позитивному напрямку; і усвідомлювала, що Ґертруда випереджає її в усіх досягненнях. Флоренс ніколи не обурювало, що Ґертруда стала жінкою значно ширших поглядів; досягла більших успіхів у письменництві й адмініструванні; заслужила більшу повагу як інтелектуал; що її більше шанували і навіть більше любили; що її слава і вплив перевершили славу і вплив самої Флоренс. Ґертруда зі свого боку щиро полюбила мачуху, хай не так сильно, як батька, але як людину, з якою вона все життя хотіла підтримувати близькі стосунки і про яку дбала настільки, що намагалася зайвий раз не хвилювати розповідями про свої небезпечні пригоди. Листи Ґертруди до батька здебільшого палкі, ніжні, відверті, так само як листи Флоренс до її рідних дітей — Ельзи, Г’ю і Моллі. Зворушена її теплою приязню, але не засліплена любов’ю, Флоренс так писала після смерті своєї пасербиці: «...в основі характеру Ґертруди лежала здатність до сильних почуттів. У її житті були й великі радощі, і великі печалі. Та і як могло бути інакше з такою жагою пізнати все і вся? Її палка натура, наче магнітом, притягувала кожного, хто траплявся на її життєвому шляху».

Отже, Ґертруда стала першою жінкою, яка завоювала оксфордський Перший ступінь із сучасної історії. Її тріумф відзначили навіть у The Times. У Ред-Барнс повернулась інтелектуально самовпевнена та навіть чваньковита панянка. Флоренс сказала Г’ю, що слід негайно позбутися цього «оксфордського гонору», інакше Ґертруду ніхто не візьме заміж. Мачуха поставила собі мету — «одомашнити» пасербицю, показати їй, що життя — це не лише складання іспитів і перемоги в дебатах. Але спершу Ґертруда заслужила на відпочинок.

Сестра Флоренс, а для Ґертруди — тітонька Мері — запросила її до Бухареста, де її чоловік, сер Франк Ласелль, служив надзвичайним і повноважним посланником Британії в Румунії. Мері обожнювала Ґертруду, а її рідна донька Флоренс, названа на честь Флоренс Белл, була однією з найкращих подруг Ґертруди. У Мері було ще двоє синів: старший, Біллі, який щойно закінчив Королівську військову академію в Сендхьорсті й чекав початку служби у Гвардії, і молодший, Джеральд. Біллі, який став для Ґертруди першим «легковажним захопленням», зустрів Г’ю та Ґертруду в Парижі, а далі вже сам супроводжував її до Мюнхена, де до них приєднався Джеральд, і вони поїхали далі, у Східну Європу.

Ґертруда була радісно збуджена в очікуванні виру задоволень. За попередні два роки вона стала стрункішою й уже була не дівчиськом-шибайголовою, а доглянутою юною леді. Кучері її розкішного каштанового волосся постійно вислизали з-під шпильок, пом’якшуючи пронизливий погляд зелених очей. Наближалося Різдво, і Бухарест 1888 року був серед головних європейських столиць, де збиралась інтелектуальна й громадська еліта. І центром світського життя стали, звісно, королівський двір і дипломатичні місії. У дорожніх скринях Ґертруди вичікувало наймодніше вбрання до її чотиримісячного марафону по званих обідах, балах та оперних виставах; там були і пальта з хутряними комірцями і до них білі шнуровані черевички — для багатолюдних ковзанок, і індійські шалі, муфти й рукавички — для санних виїздів у гори, середньовічними замками та колоритними сільськими готельчиками.

Невдовзі подружжя Ласеллів відрекомендувало Ґертруду королю Каролю та королеві Єлизаветі. Ґертруда швидко здружилася з величною сумною королевою. Більше відома під літературним псевдонімом Кармен Сільва, королева вигідно виділялася на тлі свого простуватого й аскетичного чоловіка. «Король мало вирізнявся серед вищих офіцерів, — писала Ґертруда кузену Горацію. — Я постійно забувала, хто він такий, і лише милосердне Провидіння утримувало мене щоразу, як я збиралася запанібрата кивнути йому, сплутавши з кимось із численних знайомих... Якось ми з Біллі, вальсуючи, наступили йому на ногу. „Стережися! Король!” — прошепотів Біллі, але було надто пізно». Більшість юних дам, що починали виходити у світ, при зустрічі з королівською особою втрачали дар мови, але Ґертруда продемонструвала, що здатна спілкуватися з представниками еліти без сором’язливості й улесливості: