Її присутність заспокійливо впливала на Стівена. Він з задоволенням слухав її розповіді, а на питання завжди відповідав дуже тактовно, навіть якщо вона розпитувала про війну.

Коли стало доволі пізно, Стівен почав боятися свого повернення. Відтоді, коли його — маленького хлопчика — забрали з рідних полів та відправили назад у той заклад, де жив, він найбільше боявся моменту прощання: відчував себе покинутим. Він ніяк не міг змиритися з необхідністю повертатися у траншеї, і з наближенням цієї миті ставав усе мовчазнішим.

— Думаєте про повернення, так? — запитала вона. — Ви перестали відповідати на мої питання.

Стівен кивнув.

— Це не може продовжуватися вічно. Скоро американці надішлють нам танки — так каже маршал Петен. Треба потерпіти. Думайте краще про вашу наступну відпустку.

— Можна я знов приїду сюди?

— Звичайно, якщо хочете. Рахуйте тижні та дні. І бережіть себе. Судячи з ваших розповідей, нові обов’язки тепер не пов’язуватимуться безпосередньо з боями. А проте бережіть себе.

— Може, ви і праві, — зітхнув він. — Війна вже так довго тягнеться. Дуже довго. Я постійно згадую солдатів, з якими я...

— Вам треба перестати про них думати. Про тих, хто помер. Ви зробили для них усе, що могли. Більше ви не можете нічого вдіяти. Коли це закінчиться, тоді зможете про них згадувати. Але зараз потрібно зосередитися на тому, щоб вберегти своє життя. Іще одне ваше поранення ніяк не допоможе тим, хто помер.

— Я не можу, Жанно. Не можу не думати. Я так втомився.

Жанна подивилася на його благальне обличчя. Він був на межі сліз.

— Я все віддав, — сказав він. — Не примушуйте мене іти далі. Дозвольте залишитися тут.

Жанна знов посміхнулася.

— Хіба такі слова має казати той, хто вів своїх солдатів на Анкр? Кілька тижнів у тилу, в безпеці. Ви зможете.

— Справа не в небезпеці. А в зусиллях, які від мене вимагають. Я навіть думати про це не можу.

— Я знаю, — Жанна накрила його долоню своєю. — Я розумію. Але ви повинні бути сильним. Я приготувала для вас спальню — подумала, що ви захочете лишитися. Я рано вас розбуджу. Ідіть спати.

Стівен нехотячи пішов за нею до дверей. Завтра доведеться повернутися на війну.

Штурм Мессинського хребта планувався дуже детально. Ветерани минулого липня берегли людські життя, за які вони відповідали.

— Для вас є хороші новини, — звернувся до Стівена Грей, коли той зайшов доповісти про своє повернення. — Перш ніж ви заступите на свою нову посаду, ви повинні організувати масштабний рейд на траншеї ворога. Це частина нової обережної стратегії — ми вивчаємо противника. Розвідка, — він спробував вичавити посмішку, але невдало.

— Зрозуміло, — відповів Стівен. — А як зміниться наша загальна стратегія, якщо ми дізнаємося, що проти нас стоїть не сорок другий полк, а сорок перший?

— Думаю, що ніяк, — відповів Грей. — Але мені наказано долучитися до збору розвідувальних даних, чим займається цілий фронт. Ваша рота цього тижня виходить з резерву, так? Це хороша нагода для такого фронтовика як ви.

— Дякую, сер.

Грей засміявся.

— Ну добре, Рейзфорде, розслабтеся. Насправді я хочу, щоб ви очолили атаку на канал ліворуч. Нам треба там закріпитися. Це лише локальна атака. Ваш батальйон рушає на світанку. Трохи пізніше надійде підкріплення — солдати з Чорної Країни[13]. Ну що, вам це більше подобається?

— Так від нашої смерті буде більше користі, ніж коли ми будемо просто роздивлятися кокарди ворога.

— Молодець, Рейзфорде. Тримайтеся. Я знав, що ви зможете.

— А я же ви тримаєтеся, сер? — запитав Стівен.

Грей розсміявся.

— Це все моя шотландська кров. Ми лише починаємо!

Солдати вирушили далі на передову комунікаційними траншеями, які завершувалися у брудній розщелині в землі за мішками з піском. Не враховуючи рейдів та патрулювання, вони вже дев’ять місяців не атакували і тому тепер сильно нервували та лаялися між собою, встановлюючи драбини біля стіни траншеї. Увесь ранок звучали пили та молотки, і деревина перетворювалась на драбини, які спиралися на бруствер через рівні проміжки. У Стівена склалося враження, що попри погане передчуття щодо великого наступу в Бельгії, котрому приписували важливість для генерала Хейга, солдати чомусь думали, що їм більше не доведеться підставлятися під штормовий вогонь артилерії.

Джек Фаєрбрейс закінчив свою зміну під землею та виліз на поверхню. Приготування до атаки відродили у ньому ті спогади, які, здавалося, йому вдалося поховати назавжди. Він згадав, як молився за солдатів, які вилазили і траншей тим літнім ранком, як сподівався на їхнє повернення живими. Цього разу молитов у нього не знайшлося.

Недалеко від входу у велику шахту вони викопали бліндаж, куди і пішов Джек. Тут тимчасово спали його товариші. Він запросив Еванса та заварив чаю, а потім дістав альбом. Від дня смерті Шоу Джек більше не малював його портретів — тепер він почав малювати Стівена. Цей чоловік цікавив Джека відтоді, як він, напівживий, впав на його руки. Він малював його велику темноволосу голову з різних ракурсів, у різних позах, з широко відкритими недовірливими або ж рішуче звуженими очима; з посмішкою, яка з’являлася під час спілкування зі своїм другом — капітаном Уїром; з порожнім виразом обличчя, наче пам’ять його покинула, він зустрів Джека, коли той прийшов зранку на доповідь після того випадку, коли заснув на варті. Лице Джона він не пам’ятав настільки добре, щоби намалювати його.

До атаки залишилось недовго, та від того не легшало. Стівен розмовляв з командирами взводів, які першими піднімуться драбинами з рідкими східцями у непередбачуваний світ за межами траншеї.

— Не можна вагатися, — казав він. — Змінити того, що на вас чекає, неможливо, але будь-які вагання з вашого боку тільки збільшать загрозу життю солдатів.

Елліс облизав губи, на блідому чолі виступили краплі поту. Почався обстріл, і зі стелі бліндажу сипалася земля. Стівен говорив спокійно, як досвідчений солдат, але йому самому це не допомагало. Факт, що він вже мав такий досвід, зовсім не означав, що він виживе цього разу. Коли треба буде починати, йому знов доведеться зазирнути у глибини своєї суті — і він боявся, що змінився.

Обстріл тривав лише один день. Артилеристи казали, що гармати з науковою точністю націлені на об’єкти ворога, розташування яких виявила повітряна розвідка. Цього разу не буде ні дроту, ні вцілілих бетонних редутів, котрі неквапливо поливають понівечені поля хвилями смерті.

Уїр прийшов у бліндаж опівночі. Погляд шалений, волосся скуйовджене — Стівенові такий вигляд не сподобався. Він не хотів заразитися його страхом, який той передавав навіть через подих.

— Цей шум, — сказав Уїр. — Я більше не можу його терпіти.

— Я вже два роки це чую, — грубо зауважив Стівен. — Але ж ви в Британській армії найкраще вмієте пристосовуватися.

Уїр витяг цигарки та озирнувся навколо з надією в очах. Стівен з неохотою підштовхнув до нього пляшку.

— Коли ви вирушаєте? — запитав Уїр.

— Як завжди. Усе буде добре.

— Стівене, я хвилююся за вас. У мене нехороше передчуття.

— Я чути нічого не хочу про ваші передчуття.

— Ви були мені дуже хорошим другом, Стівене. Я ніколи не забуду, як ми разом з вами лежали у вирві і ви розмовляли зі мною...

— Забудете. А зараз краще помовчіть.

Уїр тремтів.

— Що таке? Я ж хочу подякувати вам. Я просто щось відчуваю. Пам’ятаєте, коли ви мені ворожили на картах...

— Я підтасував. Обманув. То нічого не означає, — Стівен вже не міг продовжувати цю розмову.

Уїр виглядав здивованим та пригніченим. Він зробив великий ковток і сказав:

— Не знаю, чи варто сказати. Я знаю, це егоїстично з мого боку, але...

— Та просто закрийте рота, Уїре, — Стівен вже кричав, голос зривався на ридання. Він підніс своє обличчя впритул до обличчя Уїра і промовив: — Просто спробуйте мені допомогти. Якщо ви мені за щось вдячні — то спробуйте допомогти. Господи, ви що, думаєте, що мені подобається це робити? Ви вважаєте, що це і є сенсом мого життя?